Спочатку:
На сторінку книги
Дві глибокі зморшки пролягли на чолі тітоньки, а її стривожений погляд немов окутав мене з ніг до голови.
— Ти що, ні слухом, ні духом, що в місті й околицях відбувається?
— А що відбувається? — зацікавлено запитала я.
— Якась тварюка з лісу виходить, потрошить домашніх тварин, але не їсть. Бісовщина якась. Коли таке бачене було?! — сказала вона, схрестивши руки на грудях.
— Звідки вам це відомо? Я пів міста вже обійшла й нічого подібного не чула, — я здивовано глянула на неї.
— А ти б виходила далі своєї таверни, то б чула тоді, що на слуху, — тітонька висловлювала свою незадоволеність.
Вона ніколи прямо не казала, але я вдосталь чула натяків на те, що їй не подобається моя робота в таверні.
— Сумніваюся я в цих чутках. Поки сама не побачу — не повірю, — відповіла я, знизуючи плечима.
— Бачила я смаленого вовка, а ти що в житті бачила? — вона трохи роздратовано підняла брову.
— Кожному своє, тітонько. Піду зайду до бабусі Євстахії, — сказала я, обіймаючи її й поцілувавши в чоло.
Я відчувала себе трохи безпечніше, хоч і розуміла, що ні маленький ножичок, ні чарівний мішечок не захистять мене в разі серйозної небезпеки. Але й панікувати я не збиралася. Я завжди вірила, що зможу знайти вихід із будь-якої ситуації, як вода, що знаходить свій шлях через найвужчі щілини.
Промайнувши сусідні двори, я пройшла до маленької старої хвіртки, що вже від старості перекосилась. Пройшовши в двір до бабусі Євстахії, я привіталася:
— Вітаю, пані Євстахія.
Стара сиділа на лавці біля своєї старенької хатинки, що стояла на краю вулички, біля самого лісу. Від цього місця завжди пробігав холодок по спині, але я звикла бути гостем в цьому домі.
— І тобі, Маланко. Пора тобі маленького завести, — просипіла вона, підіймаючи на мене свої зморшкуваті очі, не встигла я й наблизитись до неї.
— Бабусю, для цього спочатку треба одружитися, а потім вже дітей заводити, — усміхнулася я, знаючи, що це її улюблена тема.
— Ох, Маланко, з такими твоїми звичками ти ще довго у дівках ходитимеш, — зітхнула стара, і в її голосі прозвучала тепла нотка жалю.
— А хто ж тоді вам допомагатиме, коли онуків немає? — відповіла я, трохи нахилившись, щоб краще роздивитися її обличчя, вкриті зморшками доброти й терпіння.
— І то правда, Маланочко, — погодилась вона з легким усміхом.
Її хатинка, хоч і затишна, давно потребувала ремонту: дах протікав, а стіни осипалися. Я знала, що її два онуки будували собі нові домівки, тому старенька залишалася самотньою у своєму занедбаному житлі. Було боляче дивитися на це, і від щирого серця я приходила допомогти їй, щойно вона кликала. В її житті було так багато випробувань, а зараз — лише тиша і цей старий дім, в якому вона все ще мала потребу у підтримці.
Почимчикувала я за хатину, тримаючи в голові точний маршрут до старої криниці, що стояла трохи поодаль від будинку, мов відлюдниця на краю світу. Дорога туди вела через зарості бузку й бузини, що виросли непрохідним муром, немов охороняючи свої таємниці. Навколо панувала глибока тиша, настільки глуха, що навіть спів птахів здавався далеким відлунням іншого світу.
Коли я нарешті дісталася криниці, відчуття тривоги почало вплітатися в кожен мій рух, мов невидимі руки, що стискають горло. Я примусила себе прогнати малодушні думки геть, намагаючись переконати себе, що серед білого дня нічого страшного не станеться.
Я обхопила руків'я відра, опускаючи його в темну глибину. Спітніла долоня ковзала на дерев'яній ручці, і з кожним витягнутим сантиметром мотузки холодок страху прокрадався все глибше в мою душу. Серце почало битись частіше, коли відро вдарилося об воду з глухим плеском.
— Та, що з тобою, Маланко? — причитала сама собі. — Звідки цей страх?
Вже піднімаючи наповнене відро, я відчула, як воно ніби важчає на ходу. Відро було важким, наче тягло за собою не тільки воду, але й щось невидиме, що причаїлося на дні. І раптом вода піднялася до краю, з її поверхні виринуло перекошене обличчя, химерно витягнуте, мов у кошмарі. За ним з'явилися кігтисті руки, що миттєво вп'ялися в моє волосся, тягнучи мене вниз, до криниці.
— Прости, панночко, прости мене, Лісовик змусив, — заскиглила бісиця, її голос лунав, наче зі самого дна, а її кігтисті пальці боляче впивались в мою шкіру.
— Відпусти, бісице! Геть від мене! — закричала я, опираючись обома ногами в кам'яний поділ криниці. Відчай стискав груди, а руки тремтіли від напруги.
— Панночко, не опирайся, він все одно прийде за тобою. Краще вже Криниченькою станеш, аніж йому служитимеш, — сичала бісиця. Її сила була неприродною, хватка — залізною.
— Ага, а сама ти хіба не йому служиш? Відпусти, гадюко! — я майже гарчала, намагаючись відірвати її пазурі від себе.
— Ми зла зазвичай не чинимо, але ти сама його розлютила. Заблукала, а з пастки вислизнула... Біснуватого парубка здихалася, але від мене не втечеш! — верещала вона, впиваючись кігтями в мою потилицю.
— Та нащо я йому здалася, вашому Лісовику? — я відчувала, як сили тануть, а її хватка стає лише міцнішою.
— Занадто везуча ти, панночко. Мусиш стати духом невтішним! — відказала та, тягнучи мене до самого краю.
В цю мить зненацька зірвався вітер, наче порив із самого неба. Листя й пил закружляли у вихорі, а наступний потужний удар стихії завалився прямо на нас, зносячи лавки й відра на своєму шляху. Бісиця моторошно завила й нарешті відпустила мене, роздираючи повітря жахливим скигленням.
— Милосник не завжди тебе рятуватиме! Рано чи пізно Лісовик сам по тебе прийде! — верещав голос із криниці, розчиняючись у темряві.
— Якщо так піде й далі, я сама за ним прийду! Так йому і передай! — крикнула я в глибину, перехилившись так сильно, що здавалося, ще мить і пітьма поглине мене.
Милосник, ледь помітний у сліпучому світлі полуденного сонця, встиг відтягнути мене назад. Поки я ще вигукувала прокляття вслід бісівщині, дух почав танути, залишивши по собі лише холодний піт на моєму чолі.
— І як тепер пити воду з такої криниці, бррр... — пробурмотіла я, зиркаючи на блідого, холодного чоловіка, що вкотре вберіг мене від біди. Прекрасний привид стояв мовчки, але його постать уже розчинялася в повітрі, наче туман під ранковим промінням.
— Дякую... знову, — швидко кинула я, боячись, що він зникне кожної миті. — Сьогодні вранці це теж був ти?
Він не відповів. Лише мовчки вказав поглядом на сонце в зеніті, мружившись від його яскравого світла.
— Звісно, — прошепотіла я сама до себе, — зараз не твій час... Зараз владарює Полудниця.
Він зник так само загадково, як і з’явився, залишивши мене наодинці з тривогою. Навіщо я Лісовику? Чого він до мене причепився? Виходить, той хлопець із кермашу теж справа його нечистих рук... Усвідомлення, що навіть тітчині обереги тут безсилі, гострим болем стисло серце. Я витягла з торби мішечок із травами й подивилася на нього з гірким розчаруванням.
— Не талісман ти, а зайва ноша, — прошепотіла я, безсило опускаючи руку, ніби мішечок раптом утратив усю свою магію.
