Раді Вас бачити!

— Це не єдині випадки, Лісовик і раніше полював на тебе, — голос Милосника звучав спокійно, але в ньому була невидима тінь, що навіювала страх. — А я не залишаюсь осторонь, коли він віднаходить нову жертву. Тому, власне, ми з ним, справжні вороги.

— Але навіщо я Лісовику? — я не могла не запитати, бо відчувала, що є щось більше в цій ситуації, ніж просто небезпека.

Його погляд був все таким самим глибоким, повним туманної мудрості та страху.

— Певно, з тих самих причин, чому йому потрібні всі інші, — відповів він, його голос був спокійним, але в ньому не було жодної нотки сумніву. — Всі Нявки та Болотниці, теж колись були людьми, поки він не забрав їх у свою царину.

Я уявила собі, як Лісовик, з його темною силою, може забирати душі, трансформуючи їх у нещасних створінь, таких як Нявки або Болотниці, Криниченьки чи Полудниці. Всі вони, колись живі, колись частина цього світу, тепер були змінені і втратили свої людські риси. І я точно не бажала собі такої долі.

— А як я можу йому протистояти? — запитала, хоча на мить мої сили здавались вичерпаними. — І за переказами, нявки чи інші духи вмерли не своєю смертю, хіба Лісовик може вбити?

Милосник замовк на кілька секунд. Його відповіді не були простими, і здається, він намагався говорити зі мною моєю мовою.

— Ти вже маєш свою силу протистояти йому, — його голос став трохи м’якшим, як намагання втішити, але в ньому була й ця відчутна правда. — Він справді не може тебе вбити, але може звести зі світу, якщо дуже захоче. Все повинно бути за правилами потойбіччя, інакше йому не дістанеться твоя душа. Ти повинна уникати всього, що може призвести до трагічного кінця.

— Але яка моя сила?

— Ти жива, а ми ні! Нам потрібна ваша енергія, щоб існувати. Це і є твоя сила, перевага твого життя.

Я глянула на нього, в надії зрозуміти більше, і вперше, мабуть, побачила у його очах якусь тривогу. Це було відчуття того, що він розуміє більше, ніж каже.

— Чого я ще не знаю? — запитала твердо і з викликом.

— Ти багато чого не знаєш, але згодом все проясниться.

— Це твоя відповідь?

— Іншої не буде, — відповів він беззаперечно.

— Що ж тоді, поверни мене назад, пробуди зараз! — мої слова вирвалися з рота швидко та вперто.

Він, не роблячи зайвих рухів, знову простягнув до мене руку, проте цього разу, його дотик був таким миттєвим і нижнім, що я навіть не встигла зреагувати. Лише відчуття, що його пальці торкнулися моїх вуст, і ось уже все навколо почало розпливатися в тумані. Мить, і світ навколо мене розтанув, і я не була певна, чи це мені не привиділося.

Я прийшла до тями одна серед лугу. Нічне небо затяглося важкими сутінками, повітря було наповнене тишею. Біля мене стояв кошик наповнений Сутінковими квітами. Пурпурові голови квіток, що виросли навколо, немов розчинилися у темряві, їх кольори здавались ще більш насиченими в цьому приглушеному світлі, наче вони самі стали частиною ночі.

Поспішила додому, і цього разу я не озиралась. Знала підкіжними жилками, що поряд Милосник. Його слова про захист зовсім не видавались пустими, і це давало мені хоч якусь впевненість у цьому новому химерному світі.

Повертаючись до міста, я вже ввійшла в його межі, перетинаючи лінію бруківки. Кам'яні будівлі почали вирізнятися на фоні вечірнього неба, і я відчула, як важка тиша навколо почала огортати місто, немов приховуючи щось непомітне.

— Нічим добрим це не закінчиться, — сказав голос десь з гори.

Я різко підняла голову, оглядаючи місце, звідки долинав цей незнайомий голос. Там, на кам'яній стіні, що обіймала землю понад дорогою, споглядав на мене Стефон.

Вовкулака був на нижньому ярусі стіни, і його погляд був неприйнятно-пронизливим, як завжди. Вигляд його очей — холодний і настирливий — не обіцяв нічого доброго. Він легко утримував координацію та ступав по стіні.

— А ти знову ходила до лісу? — сказав він, не зменшуючи напруги в голосі.

— Тобі яка різниця? — саркастично промовила я, продовжуючи йти своєю дорогою. Мій голос звучав зухвало, хоч всередині я відчувала дивне неспокійне передчуття.

— Духи душі крадуть, — додав Стефон, неспішно зіскакуючи зі стіни. Його рухи були швидкими й впевненими.

Я промовчала і продовжувала йти вперед, не дозволяючи його словам вплинути на мене. Але навіть незважаючи на це, я відчувала його присутність за спиною, мов тінь.

— Від тебе несе нечестю за кілометр, — голос Стефона долинув серйозно, різкий і осудливий, немов він відчитував мене, як маленьку дитину.

Я зупинилась, повернувшись, і з холодом в голосі промовила:

— Досить мене переслідувати! — та пішла собі далі.

Він обігнув мене, швидким рухом забігаючи вперед, так що ми опинились майже лицем до лиця. Очі його палали невдоволенням, а на обличчі грала виразна впертість.

— Я, як друг, попереджаю. З ними водитись — життя змарнувати! — сказав він різко, але з якимось дивним, майже незгладимим сумом у голосі.

— Цьому духу моя душа не потрібна, — вимовила я, не стримавши свого язика. Мої слова вирвалися з грудей, майже як вирок, і хоч я й не бажала цього, все звучало так холодно і рішуче.

Раптом він схопив мене за плечі, його руки стали залізними, і я відчула, як з його пальцями струмує неймовірна сила. Він трясе мене, ніби хотів витрусити з мене саму душу, все, що я відчувала, все, що ще могла залишитися живим у мене. Це була миттєва агресія, яка змусила моє серце бути в шаленому ритмі.

Я не вагаючись, відштовхнула його, вдаривши ногою в живіт. Від стусана він відскочив, але я не дала йому час на відновлення, миттєво відстрибнувши на достатню відстань, щоб бути поза досяжністю його рук.

— Ти збожеволів чи тебе скажена білка покусала! — закричала я, роздратована його поведінкою. Мій голос дзвінко лунав у тиші, як крик на підтримку власної гідності, навіть якщо слова не могли змінити того, що сталося.

Його вираз обличчя став ще більш зловісним, коли він поглянув на мене:

— Твій дух такий же демон, як усі інші. Немає там хороших, повір мені. Згадаєш моє слово, коли пізно буде, — скривившись, він пішов геть, тримаючись за місце мого удару. Його постать ставала все менш чіткою в тумані вечір, але я відчувала, що він залишає за собою не тільки біль, але й страшне передчуття.

В чомусь він мав рацію, життя духів, не місце для живих… Але і я не з власної волі опинилась в центрі подій.