Спочатку:
На сторінку книги
Цього разу, саме я опинилася під чиїмось важким тілом, що лежало на мені, і це робило будь-які спроби вибратися майже неможливими.
— Бідося, ти чого у вихор полізла? — пролунав низький протяжний чоловічий голос.
Коли вихор розсипався, так само дивно, як і з’явився, я змогла нарешті розгледіти того, хто збив мене з ніг. Чоловік відсунувся від мене, звільняючи від тяжкості свого тіла. Ми сиділи на землі один навпроти одного, і я бачила перед собою широку дурнувату усмішку на його обличчі. Його риси були виразні і запам’ятовуванні: широка щелепа, прямий ніс, повні губи і нахабний погляд, що викликав асоціації з місцевими балагурами, які вічно втрачають свої статки та проводячи час з новими дівчатами. Але цього разу обличчя мені було абсолютно незнайоме, і його одяг виглядав досить екзотично для нашого регіону.
— Чого так дивишся, як на звірину з бродячого цирку? — запитав він з іронічною усмішкою, струшуючи пил з одягу та підіймаючись, ніби все, що відбувалось навколо, було звичайною справою для нього.
Я продовжувала обстежувати його з підозрою, не відаючи, чи знову натрапила на духа лісного, чи ще якийсь потойбічний жах. Зовнішній вигляд його одягу і самі риси настільки вибивалися з уявлення про місцевих, що навіть привертали увагу.
— Що з твоїми вухами? — не змогла стримати своє здивування, помітивши його гострі, видовжені вуха.
Я не витримала і відскочила назад, відчуваючи, як нерви напружуються до межі. Здається, я потрапила у ніч, сповнену бродячих духів і таємничих істот, і цей незнайомець це ще один шматочок цього загадкового пазлу. "Може, я справді мала залишитися вдома, як казала тітка, а не йти кудись на сутінковому згасанні і не вплутуватися у ці нічні пригоди", — подумала я, згадуючи поради, які здавалося, що варто було б послухати.
— Ти що, вовкулаку ніколи не бачила? — запитав він грайливо, підійшовши ближче і схилившись наді мною так, що я змушена була заглянути в його очі, в яких світився неприродний жовтий блиск.
— Ти що, демон? — спитала я, відступаючи.
— Вовкулака я, — відповів він, явно образившись. — Ну серйозно, які демони? Ти що, з лісу вибігла?
— Ага, — промичала я, відступаючи. — Саме бігла з лісу, як ти мене з ніг збив.
— Ну це зрозуміло, але виросла ти не в лісі, чи в лісі? — засумнівався він, поглянувши на мій дивацький вигляд.
— Не твоє діло!
— А ти знаєш, рухатися обличчям вперед набагато легше, — промовив він відверто-глузливо, але його іронія лише додала мені люті.
— Знаю, — швидко гаркнула я і кинулася бігти геть, уявляючи, що мене переслідує сам диявол.
— Я тут ще трохи тебе потурбую, — сказав він, порівнявшись зі мною в бігу, навіть не запихавшись. — А до столиці далеко?
Я зупинилася, розуміючи, що йому неважко було мене наздогнати.
— Ти зжерти мене хочеш? — запитала я, намагаючись привести дихання в норму. — Я не смачна самі кістки!
— Ну ти і дурепа. Я що, по-твоєму, звір якийсь дикий? Просто звичайнісінький вовкулака.
— А що, звичайнісінькі вовкулаки не їдять дівчат? — запитала я із сумнівом.
— Все, що вовкулака може зробити з дівчиною, тобі сподобається, повір мені, — припідняв одну брову, натякаючи. — Але вже точно не їсти. Ти що, вовкулак ніколи не бачила?
— Ні, — відійшла я подалі від нього, хоч і знала, що це не врятує мене в разі чого. — І ніхто з тутешніх, думаю, теж не бачив. Якщо знову будеш натякати, що це я дикунка з лісу, то це ти істота, що з міфу випала, чи з вихору, без різниці.
Чи то зустріч з духом надала мені такої хоробрості, чи я вже змирилася з наслідками цієї ночі, чи, може, адреналін нарешті накрив мене з головою, але тепер я говорила з цим надзвичайним створінням з меншою тривогою, ніж раніше.
— Де я знаходжусь? — з поглядом, який наповнюється розумінням запитав незнайомець.
— Околиці Кілії, — повільно відгукнулась, пильно спостерігаючи за його реакцією.
— Яка, до біса, Кілія? Це село якесь? Передмістя Аркадеша? Столиці?
— Не чула про таке місто, як Аркадеш. Столиця нашого королівства Ераган. До неї три тижні верхи.
— Королівства? — його очі розширилися до розмірів місячної повні. — Королівств вже давно не існує. Це було років двісті тому, до мого народження. Стоп, зачекай, не може бути… чортів вихор…
Я спостерігала, як дивне створіння, що називало себе вовкулакою, почало безладно тупати ногами і ледь не рвати на собі волосся. Це було одночасно смішно, адже дорослий хлопець на голову вищий за мене поводився, як бешкетна дитина, і одночасно жахало своєю аномальністю. Його реакція була настільки химерною, що я не могла не дивуватися, як могло так статися.
— То це я з нього випав… а не ти…
Я тихо почала віддалятися від незнайомця, не порушуючи його терзань. Поступово, щоб не привернути уваги, я вийшла з-під його погляду.
— Ану стій, ти не покинеш мене тут. Хто мені все пояснить? — він знову повернувся до мене, з виразом паніки на обличчі.
