Спочатку:
На сторінку книги
Моє тіло несподівано почало трясти, наче його охопив невидимий шторм. Я схопилася за руку Милосника, намагаючись утриматися, хоча земля під ногами кудись зникала.
— Щось відбувається! — вирвалось у мене, і голос здригнувся від паніки.
— Не опирайся, — його голос звучав м'яко, але водночас владно. — Реальний світ кличе тебе, Маланко. Йди...
Його тепла рука вислизнула з моєї, і я відчула, як падаю у нескінченну невагомість. Час і простір розчинилися, залишивши мене в порожнечі. Я сіпнулася і відкрила очі.
Стефон стояв переді мною, його руки тремтіли, поки він трусив мене за плечі. Його голос лунав відчайдушно, тривожно:
— Ти жива! Жива! — він ледь не шепотів, але емоції змішувались із полегшенням. — Я так боявся... Ти була, наче... під чимось страшним. Темна аура просто обкутала тебе. Здавалося, ти вже ніколи не прокинешся.
Я кліпнула очима, відчуваючи, як реальність поступово заповнює свідомість.
— Все в порядку, — промовила я, намагаючись надати голосу спокою, але слова вийшли надто сухими. Я повільно підвелася, сівши на підлогу.
Стефон дивився на мене уважно, майже допитливо, наче шукав відповіді в моєму погляді. Його тривога висіла в повітрі, важким туманом.
— Те люстерко виявилось чужим, — в’яло промовила, озираючись навколо.
— Темна аура, — тихо повторив він, немов перевіряючи свої слова. — Маланко, це було щось недобре. Щось... небезпечне. До чого тут люстерко?
— Он там, — я вказала рукою в бік, де мало б лежати люстерко, але ні його, ні уламків не було. Порожнє місце виглядало так, наче жодної містичної події й не сталося.
Неквапливо я піднялася з підлоги, відчуваючи, як ноги ледве тримають. Без зайвих слів рушила до виходу.
— Тобі потрібна допомога? — Стефон, мов тінь, крокував за мною, його голос був занепокоєним.
— Сам впораюсь, — відрізала я, силуючи себе втиснутись у вузький одвірок і, тримаючись за дерев’яну драбину, почала спускатися. Від кожного кроку дошки під ногами здавалося гнулися.
— Маланко, ти виглядаєш недобре, — пробурмотів він, намагаючись зловити мій погляд.
— А коли я взагалі виглядала добре? — випалила, не зупиняючись і не озираючись. Мої ноги, нарешті, торкнулися підлоги першого поверху, і я пройшла коридором повз кухню.
— Маланко, ви кудись зібрались? — долинув голос тітоньки, яка саме поралася біля столу.
— Так, прогуляюсь, — відповіла я коротко, не спиняючись.
— Куди ти зібралась у такому стані? — Стефон йшов слідом, наче охоронець.
— А тобі що до того? — обернулася різко вже біля дверей, вихлюпуючи на нього увесь свій роздратований стан. — Подихати хочу повітрям. Можна?
— Ти зараз дуже вразлива. Я не залишу тебе одну, — відповів він, цього разу значно спокійніше.
— Роби що хочеш, — кинула я через плече і вибігла назовні, відчуваючи, як весь тягар останніх подій накочується хвилею.
Моє серце калатало, відчуття змінювалися з шаленою швидкістю: то хотілося кричати, то провалитися під землю.
Що я витворяла? Я ж клеїлась до духа! До нечистого! Договір прив’язав його до мене, тепер я маю це використати, задля свого захисту, а не падати йому в обійми.
— Чорт... Чорт... — не стрималась і вилаялася вголос, запустивши руки у волосся.
— Маланко, — тихо промовив Стефон, зупиняючись поруч. — Твоя аура справді стала... живішою. Але ти сама виглядаєш, ніби весь світ на тебе навалився.
— Без твоїх коментарів, мабуть, цього не помітила б, — відповіла я з гіркою іронією, зупиняючись посеред дороги.
— Сьогодні я пробачу твою поведінку, — він глибоко зітхнув, ніби намагаючись знайти терпіння. — Але якщо так триватиме далі, я відведу тебе до шамана. Хай бісів із тебе повиганяє.
— Так, — пробурмотіла я більше до себе, ніж до нього. — Туди. Подалі від центру. До тиші...
Не озираючись, рушила у напрямку великого млина, що знаходився на околиці, бажаючи лише одного — знайти хоч трохи спокою серед нав’язливих думок і нових спогадів, які поверталися, як стріли в серце.
— Або ні, до центру, — раптом зупинилась і різко розвернулась у протилежний бік вулиці. — Не хочу залишатися наодинці з думками. Піду в центр. Там має бути якась метушня: підготовка до жертовних багать, чи, може, якісь конкурси перед Літах.
— То ти вирішила? — Стефон спокійно стояв неподалік, схрестивши руки на грудях. Він не наближався, наче навмисно даючи мені простір.
— Так, точно на площу, — відповіла я, кивнувши сама собі і впевнено рушила вулицею. Але за кілька кроків знову зупинилася, відчувши, як всередині мене щось пручається.
— Ох і важке ж рішення, так? — Стефон з ледь помітною усмішкою подивився на мене. Його спокій здавалося контрастував з моїм станом, і це трохи дратувало.
Я нахмурилась, замислено дивлячись перед собою.
— Якщо звернути в провулок за кілька вулиць до площі, там є чайний будиночок, — промовила я, немов сама до себе. — Там майже ніхто не буває... Отже, все одно вперед, — кинула я, швидше щоб закрити тему, та впевнено рушила вперед.
Ми вже майже дійшли до провулка, якого я потребувала. Стефон, на диво, мовчав. Лише його важкі кроки за спиною нагадували, що я не одна.
— Чайна — це краще, ніж великий млин, — раптом промовив він, порівнявшись зі мною. — А там і перекусити можна?
— Звісно! Де ти бачив, щоб до чаю нічого не подавали? — відповіла я, відчуваючи, як невелика усмішка мимоволі торкнулась моїх вуст.
