Спочатку:
На сторінку книги
Стефан зумів розвіяти все те відчуття умиротворення, яке мені подарував Милосник. Від слів, від того погляду, все, що я відчувала, наче зникло, як дим, і залишилася лише тривога, що розросталася всередині мене. Йшла, розбуркана і розгублена, не помічаючи дороги, поки ноги самі не привели мене до додому. Будинок зустрів мене тишею та світлом свічки у вітальні.
— Привіт, милусю. Чому така сумна? — запитала ніжно, з турботою в голосі тітонька.
Вона все ще не спала, продовжуючи виплітати щось м’яке, що б зігрівало холодною зимою.
Я присіла поруч, на м'який килим, і, не стримуючи себе, забрала ноги на нього, немов шукаючи в своїй підтримці, яку не вистачало.
— Тітонько, скажи, а бувають хороші духи? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.
Вона подивилася на мене з ледь вловим сумом, а потім повільно відповіла:
— А люди бувають хороші? — запитала вона у відповідь, неначе звикла до моїх складних питань.
— Звичайно бувають. І погані, і хороші.
— Ось тобі і відповідь, — сказала тітка, її погляд став серйозним і спокійним. — В житті завжди на щось погане знайдеться щось, або хтось хороший, і навпаки.
Я втупилася в підлогу, відчуваючи, як її слова проникають у мене, немов вода, що змиває все непотрібне. Та я не могла забути останні слова Стефана, вони важили надто багато.
— Але мене тривожать твої питання останнім часом, — додала тітка, м’яко, але з натяком на тривогу. Її голос звучав спокійно, але я помітила, як її погляд став серйозним, мов вона вже знала, що мене щось більше турбує, ніж я готова була визнати.
— Все в порядку, — поспішно відповіла я, намагаючись приховати свої почуття за звичайною фразою. — Просто думки навіяні наближенням Літах. Я ж казала, що купила гарну сукенку. Не з оксамиту, як планувала, але теж дуже гарну.
Я намагалася виглядати спокійно, але серце було швидше, а слова здалися мені порожніми.
— Я рада за тебе. Гарних тобі снів, квіточко, — примовила тітонька повертаючись до роботи. — А я ще трохи поплету.
— На добраніч, — поцілувала її в лоба та поплелась до себе.
Ранок був тихим, а невеличка імла, що ще не зовсім розсіявся, покривав землю своєю блідо-сірою пеленою, що додавало відчуття таємничості. Я залишила тітку на терасі з чашкою ромашкового чаю, що м'яко підіймав їй настрій, і поспішала до таверни.
Минулий вечір не пройшов без сліду. Здавалося, ось-ось з туманної імли вистрибне якась химера, або знову з'явиться Стефон, що міг підстерігати мене на кожному кутку.
Але в міру того, як я наближалась до таверни, напруга дещо спала. Ранок виявився спокійним і дозволив зосередитись на роботі. Сонечко радувало сьогодні своїми промінцями.
Сьогодні на мене чекала не лише робота, а й зустріч з болотяною відьмою. З собою я прихопила запасний одяг, не збиралась бродити болотом у сукні. Адже Вента, живе за справжньою трясовиною з багнюкою, тому її так і називають — болотяна відьма Вента. Якщо доведеться тікати, нехай на мені будуть зручні брюки.
Таверна була попереду. Темні дерев’яні стіни, забиті віконниці й черепичний дах надавали їй вигляду затишного прихистку. Чим ближче я підходила, тим тихішими ставали мої кроки. Під ногами змінювалося покриття — воно ставало твердішим і рівнішим.
— Маланко, Маланко! — підбігла до мене Софія, щойно я переступила поріг таверни. Усередині сидів лише один відвідувач і ліниво потягував свій напій.
— Що сталося? Чому ти така збуджена? — запитала я, одразу помітивши блиск у її очах.
— Уявляєш, до нас на Літах прибуде скогієць! — випалила вона, ледь не підстрибуючи від хвилювання. — Справжній скогієць! Ти можеш уявити? Я ніколи їх не бачила! Вони ж ніби окремий, закритий світ у нашому королівстві. Тільки подумай, як вони виглядають! Може, й справді такі прекрасні, що очі сліпнуть, як співають барди? До речі, сьогодні до нас завітає бард із Малої Кілії! О, ти бачила мою нову сукню?
— Стій. Заспокойся! Скогієць у нашому місті? — перепитала я, відчуваючи, як кожне слово її викликає хвилю недовіри й захвату.
— Так, справжнісінький!
— Ти впевнена, це не помилка? — Я зупинилася, намагаючись осмислити почуте.
— Та всі вже про це говорять! Я знала, що ти не в курсі, тому одразу прийшла сказати!
— Ага, дякую... — пробурмотіла я, рушаючи вперед із захопленими думками.
Її слова віддавалися луною у моїй свідомості. Це здавалося неймовірним. Скогійці були оповиті міфами й загадками, їхні появи в прикордонних землях — нонсенс. Що могло змусити одного з них з’явитися у Великій Кілії?
Занурена у власні думки, я швидко й спритно обслуговувала столики. Таверна потроху наповнювалася відвідувачами. Сонце вже піднялося високо, але моя увага постійно поверталася до неймовірної можливої появи скогійця в місті. Це було настільки хвилююче, що навіть інші подію тьмяніли на цьому фоні.
Під обід, коли сонячні промені почали розрізати простір через шибки вікон, з’явився бард. Його фіолетовий плащ і високий капелюх одразу привернули увагу гостей. Він витягнув лютню, і м’які звуки перших акордів наповнили таверну.
— Шановні, — гучно оголосив він, — я приніс вам пісню, якою поділилися мандрівники з півдня королівства, про прекрасних і таємничих скогійців.
Його голос заворожував, а мелодія лютні торкалася найтонших струн душі. Його пісня лилась та відлунювалась в просторі:
У таверні вогонь грає тінями вмить,
Я співатиму вам про народ, що не зник.
Їх звуть скогійці, як зоряний слід,
Чарівні, мов світанок, що у серце проник.
Ой, не дивись, бо серце вкрадуть,
Як промінь сріблястий, у ніч утечуть.
Скогійці — мов мрія, мов сон наяву,
Їх краса — то вогонь, що спалить душу.
В їхніх палацах співає вітровий ріг.
Їхнє королівство — смарагдовий край,
Де сонце і місяць танцюють у гай.
Ведуть свою землю до світлих вершин,
Там злагода править без болю і злив.
Урожаї ростуть, мов під зіркою спів,
А народ їх живе без журби і гріхів.
