— Ті розідрані тварини... це твоїх рук справа? — я не втрималася, виплюнувши це питання прямо йому в обличчя. Гостра репліка обпікала язик, а роздратування від його загадок нарешті прорвало греблю терпіння.
Стефон здригнувся, наче від удару. Його обличчя вмить перекосило — суміш збентеження та щирого обурення спотворила його риси.
— Що?! — вигукнув він, і в його голосі почувся справжній гнів. — Як ти взагалі могла приписати мені таке звірство? Я що, по-твоєму, дикий звір, що втік із хащі?
Я пильно вдивлялася в його очі, намагаючись розгадати цей спалах. Вогонь, що пробіг його зіницями, здався мені непідробним, проте липке відчуття чужої таємниці нікуди не зникло. Він явно щось недоговорював.
— Якщо не це, тоді що? — запитала я вже спокійніше, але не зменшуючи тиску. — Чому ти поводишся так, наче за тобою сунуть усі чорти лісу?
Стефон важко зітхнув. Він ступив крок ближче, підбираючи слова, які могли б бодай трохи полегшити його тягар. Його голос став глухим і м’якшим.
— Це складно пояснити... Я не те щоб зовсім безневинний, але дехто в цьому місті наполегливо мене розшукує.
— Ага, то ти плутався із заміжньою! — різко вставила я, зловтішно примружившись.
— Ну, власне, так, — він розвів руками, і в його тон повернувся звичний сарказм. — Але хто ж знав? У неї на лобі таблички не було! Втім, я і так збирався їхати. Ти ж допоможеш мені, правда? Знаю, що не мусиш, але ти не з тих, хто кидає людину в біді. Ти не така.
— По-перше, тобі геть не відомо, яка я насправді. А по-друге — я поняття не маю, як саме маю тобі допомагати, — відрізала я, з усіх сил намагаючись приховати внутрішнє сум'яття.
Стефон зробив глибокий вдих, наче перед стрибком у крижану воду.
— Повернемось до того місця, де ти чула розмову духа та богині, — пропонував він, його голос ставав більш настійним. — Можливо, ти щось згадаєш, що нам допоможе.
— А це вже ні, — різко відповіла я, моя тривога була очевидною. — Мене триклятий лісовий дух переслідує, мені зась до лісу. Та й не пам’ятаю я, де те місце!
— Я захищу тебе, можеш не сумніватись, — Стефон намагався бути впевненим, його очі випромінювали рішучість. — А знайти те місце буде не складно, я ж твій будинок по твоєму запаху знайшов.
Його слова були спробою підбадьорити мене, але я відчувала глибокі сумніви.
— І що далі? — запитала я, намагаючись знайти хоча б частину відповіді у його впевненості. — Що робити, коли ми знайдемо те місце?
Стефон замислився на мить, перед тим як відповісти.
— Ми спробуємо знайти відповіді, — промовив він. — Можливо, там є щось, що розкриє таємницю твоїх переслідувань і моїх проблем. Тобі теж це необхідно, як і мені?!
Я поглянула на нього, в його очах не лише впевненість була, але й тривога, яку він намагався приховати.
— Це занадто небезпечно, — відповіла я відсторонюючись. — Та й не розумію, чим це може допомогти.
— Я ж кажу, будь-які підказки зараз можуть стати в нагоді, — його голос став благальним.
— Я не можу просто так піти туди, — я здригнулася від згадок. — Бісиця з криниці ледь не втопила мене, приговорюючи, що лісовик полювання на мене влаштував. І на біса я йому здалась?!
— О, це зовсім не добре, Лісовик просто так не відпускає, якщо вже когось намітив, — він покачав головою, його тон став серйозним.
— Ага, красно дякую за підтримку, — я насупилася. — Отож, без мене йди лісом, — і, не давши йому часу на відповідь, розвернулася та пішла, на ходу додаючи: — І не приходь більше до моєї тітки, бозна, що ще собі там надумає!
Залишок дня пройшов спокійно, адже я не показувала носа з будинку. Тітка тільки тишком поглядала на мене, але нічого не питала, очевидно, пов'язуючи мою дивну поведінку з приходом Стефона.
Наступний день почався звично, як і кожен, коли я мала робочу зміну в таверні. Хоча доводилося постійно пильнувати всіх і все навколо, знайома метушлива атмосфера швидко витіснила залишки вчорашніх тривог.
До полудня ноги вже гуділи від постійної біганини. Сьогодні відвідувачів було значно більше, ніж зазвичай. Я металася між столиками з важкою тацею, стараючись не забути жодного замовлення. Після короткої обідньої перерви повернулася з новими силами. Додаткової енергії додавали щедрі чайові, які, хоч і не були поширеною практикою в нашому місті, зрідка залишали заможніші відвідувачі з інших частин королівства.
Сьогодні був саме такий день. Велика Кілія здавна притягувала мандрівників, особливо напередодні великого свята Літах. Старовинні легенди й оповіді про наше місто, що передавалися з покоління в покоління, стали своєрідним магнітом для допитливих гостей, які шукали не лише розваг, а й частку давньої магії, що, за чутками, досі жила тут.
— Пані подавачко, ви коли-небудь обслужите цей столик? — вигукнув мені вслід голос, перегукуючи шум таверни.
— Уже біжу! — кинула я через плече, автоматично розвертаючись до нового відвідувача. Але слова застрягли в горлі, а ноги наче вросли в підлогу, щойно я розгледіла того, хто кликав.
— Нам ще довго чекати? — зухвало процідив Стефон. Він сяяв білозубою посмішкою, по-хазяйськи розвалившись за столом. По обидва боки від нього сиділи дві молоденькі панянки, які, здавалося, ловили кожен його подих, повністю розчинені в його сумнівній чарівності.
— До вас зараз підійдуть, зачекайте, — відрізала я сухо. Я гарячково озирнулася на колегу, німим благанням сподіваючись, що вона перехопить це замовлення і позбавить мене сумнівного задоволення обслуговувати цього пройду.
— Я хочу зробити замовлення негайно! — наполягав Стефон. Він демонстративно звільнився від обіймів своїх супутниць і подався вперед, нахиляючись над столиком. Його хитруватий і гострий погляд впивався в мене, а на губах грав тріумф.
Спілкуватися з ним після того, як я відмовила йому в допомозі, було справжньою каторгою. Він явно не забув тієї розмови і тепер, мов хитрий лис, насолоджувався моїм безсиллям, шукаючи найболючіший спосіб дошкулити.
