Спочатку:
На сторінку книги
— А непогано, так? — посміхнулася я, на мить відволікаючись від роботи. — Мати друга вовкулаку, з яким можна не боятися ходити до лісу.
— О, ні-ні, — заперечив він, піднявши руки. — Це так не працює. До твого лісу я точно не піду.
— Але ж ти міг би відлякувати духів чи інших істот! — заявила я.
— Ага, тільки от я б точно не хотів зустрітися з Лісовиком сам на сам, — посмішка зникла з його обличчя. — Він і є та сила, що здатна затягнути в царство Пека. Не варто мати справ із духами. Ні з ким із них.
— Не всі погані. Є інші духи. Як той, хто врятував моє життя, може бути злом? — я вперто не здавалася, перевіряючи міцність його аргументів.
Стефон відвів погляд і, трохи приглушивши голос, відповів:
— Достатньо того, що твій дух знається з Лісовиком. А хазяїн лісу може бути рівнею самому Пеку, володарю підземного світу найгірших грішників.
— Чур тобі з твоїм Пеком, — з удаваною веселістю відповіла я, щоб розрядити атмосферу. — Краще ось, візьми ці пучки трав і поклади он до тієї скрині.
Згадка про Пека, мов важкий холодний камінь, пригнічувала навіть найсміливішу душу. З дитинства ці страхітливі історії перепліталися з кожним віруванням і забобоном, які в мене вселили дорослі. Я намагалася позбутися їх, але вони залишалися, наче частина крові.
— Скажи, що ти бачив на болоті? — спитала я, перев’язуючи пучок зі звіробоєм.
— Не думаю, що це було щось реальне. Мабуть, мана того місця, — він говорив тихо, але його голос видавав тривогу.
— Твій погляд був такий виразний… — мимохідь промовила я, не дивлячись на нього.
— Я нічого не бачив! — різко обірвав він, і я одразу підняла голову, здивована його тоном.
— Ти чого такий нервовий? Я просто поцікавилася, — відповіла я, трохи пом’якшуючи голос.
Він знизав плечима, але більше нічого не додав, відвернувшись. Його тиша була гучнішою за будь-які слова.
Ненав'язливе спілкування зробило час за роботою непомітним. Стефон і справді допомагав: складав трави, перев'язував пучки, не намагаючись повернутися до розмови про болото, яку я, зізнатися, вже пожалкувала почати. Його голос звучав рівно, і розмови на нейтральні теми лунали якось заспокійливо.
— Ось ці мішечки склади в ту скриню в кутку, — сказала я, перевіряючи, чи всі трави акуратно розсортовані. — А ці віднеси на кухню, тітка робить із них заготовки за своїми особливими рецептами. Я тут ще приберуся і спущуся.
Стефон кивнув, беручи в руки мішечки, і швидко зник в отворі, що служило виходом. Я залишилася одна в затишній тиші, наповненій легким запахом сушених трав. Зібравши залишки стебел і пусті полотняні мішки, я вже збиралася спуститися, але мій погляд раптом зачепився за щось у самому закутку горища.
Скриня, біля якої ми раніше працювали, виглядала старою, але з неї, здавалось, щось виглядало. Тонкий відблиск, який помітила лише тепер, наче притягував погляд.
— Що це тут? — прошепотіла я до себе, підходячи ближче.
Між дошками підлоги й низом скрині блиснуло щось золоте. Нахилившись, я обережно витягла знахідку. Це було старовинне люстерко. Його ручка й рамка були прикрашені тонкими різьбленими візерунками, що нагадували сплетіння листя і квітів.
Люстерко виглядало так, ніби воно належало комусь шляхетному: золочена рамка, відполірована до блиску, тонка, майже ювелірна робота. Воно вражало своєю витонченістю.
— Дивно, чому я його раніше не бачила, — прошепотіла я, підносячи люстерко до обличчя.
У гладкій поверхні відобразилася я, але щось у відображенні здавалося дивним. Світло, яке лилося з маленького віконечка, грало на моїх рисах якось інакше: мої очі здавалися глибшими, щоки — рум'янішими, а волосся переливалося золотистими відблисками.
— Хм, і чому це в деяких дзеркалах ти виглядаєш краще, ніж в інших? — пробурмотіла я, усміхнувшись своїм думкам.
Раптом згори над дахом почувся різкий, пронизливий звук, схожий на верещання ворон чи якийсь дивний скрип. Я здригнулася, не втримавши люстерко в руках. Воно впало на підлогу і по підлозі розлетілись шматочки дзеркальної поверхні.
— Що це ще за... — вирвалося у мене, і я нахилилася, щоб підняти люстерко, але в ту мить стало якось неспокійно.
Моя рука зависла над крихітними уламками, які розсипалися по старих дошках підлоги. Уламки відбивали слабке світло з горищного віконця, і в одному з них я побачила своє відображення. Зупинившись, я втупилася в цей маленький фрагмент, немов зачарована.
Моє відображення в уламку було дивно розмитим, ніби вода під час хвилі спотворила його контури. Воно тріпотіло, мов дим над багаттям, і водночас притягувало погляд. Я відчула, як щось важке осідає всередині мене, мов тягар, що поступово витісняє всі думки.
Свідомість почала віддалятися. Немов крізь туман, я зрозуміла, що не можу відвести погляд від уламка. Моє тіло ставало слабким, неначе сили витікали разом із теплом. Ноги підкосилися, і я впала на коліна, намагаючись втриматися руками за підлогу, але пальці роз'їжджалися по гладкій поверхні.
Холод, наче липка павутина, обплів мої кінцівки, а голова пішла обертом. Кожен вдих давався з боєм — повітря раптом стало густим і тягучим, мов сироп. Світ навколо стрімко темнішав, ніби його засмоктувала бездонна вирва.
Повіки важчали — повільно, але невідворотно. Останнім, що вхопив мій погляд, був уламок дзеркала: у ньому дрижало відображення, яке вже майже не нагадувало мене. Темрява накривала з головою, та я не відчула страху. Тільки абсолютну байдужість. Тільки тишу.
Туман клубочився навколо холодною димовою завісою, відрізаючи мене від світу живих. У цьому задушливому безгомінні я відчула рух — до мене наближалася висока, розмита постать. Її обриси хилилися й танули в повітрі, то виринаючи з густої імли, то знову розчиняючись у ній. Тіло стало чужим, нерухомим, наче прикутим до місця. Я могла лише вдивлятися вперед, відчуваючи на собі чийсь важкий, пронизливий погляд.
Темрява нависла впритул. Я розгледіла щось подібне до обличчя, але риси невпинно вислизали, мов краплі олії на склі. Я спробувала закричати, але горло стисло спазмом. Замість крику з моїх вуст вирвалося лише слабке, безпорадне хрипіння.
