Спочатку:
На сторінку книги
Спогади про минулорічні гуляння яскраво спалахнули в думках, і десь глибоко в душі так закортіло знову опинитися в тому вирі! Але ж ризикувати зараз було зовсім не до ладу.
— Тітці допомагати? — Софія глянула на мене, насупивши брови, і скривилася так, наче я її особисто чимось образила. — Ти це серйозно? Проміняти таке свято на роботу?
Фекла тихо засміялася, прикривши рота долонею, але в її очах промайнув хитрий вогник. Вона ступила ближче й нахилилася до самого мого вуха, ніби збиралася виказати якусь велику таємницю.
— А знаєш, що я тобі скажу, Маланко? — шепнула вона, і очі її лукаво блиснули. — Краще потім просити пробачення, ніж зараз — дозволу. Так мій брат казав, коли брав дівчину, яку батьки не хотіли благословляти. І нам воно зараз якраз до речі!
— Про що це ти? — насторожилася я, не розуміючи, куди вона клонить.
Не встигла я й здумати, як Фекла різко обернулася до вулиці й гукнула на весь голос:
— Хлопці, нумо, час настав! Забирайте її!
Софія вхопила мене за руку, поки я ще намагалася збагнути, що відбувається.
— Це не моя ідея, — швидко виправдовувалась вона, хоч і радісно сміялася, — але я повнстю її підтримала.
— Що за...?! — хотіла обуритися я, але не встигла. З-за рогу вибіг гурт юнаків у святкових костюмах. Їхні маски, вирізьблені з дерева й розмальовані яскравими фарбами, нагадували звірів, духів і навіть вигаданих створінь. Кожен із них виглядав так, ніби й справді зійшов зі сторінок давніх легенд.
Хлопці оточили мене, підняли на руки й гучно вигукували, підкидаючи вгору. В їхніх рухах було щось від стародавнього ритуалу, а натовп навколо підхоплював цей шал, голосно сміючись і вигукуючи старовинні фрази, які я знала ще від бабусі.
Я зрозуміла, що відбувається, і жах пройняв мене до самих п’ят. Головною традицією напередодні Літах було жертовне багаття. Для обряду обирали одну незаміжню дівчину, яку урочисто носили на руках навколо вогню, співаючи й танцюючи, ніби приносячи її у жертву, щоб задобрити богів. Це лише символ, звісно, але ритуал дотримувався чітко за всіма правилами. І, здається, цього року мені випала така честь.
Я щосили намагалася вирватися, але юнаки лише сміялися й тримали ще міцніше — моя боротьба лише розпалювала їхнє завзяття. Подруги йшли обабіч, танцюючи й підспівуючи обрядові пісні. А позаду додалася музика: сопілка, цимбали — все, як і годиться. Люди веселилися, а мої протести сприймали як частину гри.
Юнаки підкидали мене вище, здіймаючи під схвальні вигуки натовпу. Зрозумівши, що така боротьба безглузда, я припинила опиратися, боячись, аби мене ненароком не впустили.
Людей ставало дедалі більше, ніби всі мешканці містечка вирішили взяти участь у цьому обряді. Коли ми покинули крайні хатини, я почула гомін, десь попереду вже жевріло багаття, і навколо нього зібралися перші глядачі. Звуки сміху, викриків, хлюпання глиняних кухлів із квасом і танцювального тупоту зливалися у дивну, майже магічну мелодію, в якій відчувалася давня сила свята.
Мене передали іншому гурту хлопців. Ці були ще завзятішими, їхні маски зображали звірів і духів лісу — вовків, лисиць, сов із величезними очима. Вони віталися гучними голосами й викриками, ніби змагалися між собою, хто голосніше закличе богів. Усі танцювали, їхні рухи здавалися водночас хаотичними й гармонійними. Натовп розступався перед нами, але потім замикався ззаду, утворюючи кільце з людей навколо вогнища.
Вогонь уже розгулявся на повну: палахкотів так, що іскри летіли аж до хмар, мішаючись із вечірніми сутінками. Чорні пасма диму тяглися вгору, розчиняючись поміж перших зірок, що саме почали пробиватися на небі. Полум’я шаленіло, розліталося на всі боки і огортало багаття таким сяйвом, що кожну постать довкола було видно мов на долоні. Здавалося, той вогонь живе своїм власним життям — дихає, пашить сицею і кличе когось із незримих світів.
Навколо полум’я були розкладені жертовні страви: хліб, шматочки сала, глечики з медом і молоком, короваї та інша здоба. Усі ці дари блищали в світлі полум’я, а тіні від них грали по землі, створюючи примарливі образи.
Хлопці, які несли мене, почали пританцьовувати на ходу, роблячи широкі кола навколо багаття. Їхні рухи ставали дедалі швидшими й завзятішими. Я відчувала, як земля під ногами вібрує від їхнього тупоту, а моє тіло летить у такт цій шаленій енергії. Я навіть забула про свій страх, поглинена атмосферою, що була водночас лячною й захопливою.
Вогнище було величезним — широченним, як велетенське сонце, що зійшло на землю. Полум’я тріщало, неначе в ньому говорили самі боги, а його тепло огортало натовп, змушуючи обличчя рум’яніти, а очі блищати. Люди співали, їхні голоси зливалися в одну могутню пісню, що лунала далеко в ніч, закликаючи милості й щедрості вищих сил.
В святковій метушні ритуального дійства я втратила лік часу. Гомін пісень і тупіт ніг, аромат трав, що кидали у вогонь, заполонили мої думки. Душа ніби розчинилася у святковому пориві, забувши про обережність. Вогонь у центрі дійства спалахував все яскравіше, наче співав свою пісню богам. Але раптом, коли свято досягло свого розпалу, у мерехтливих язиках полум'я мені примарився химерний образ. Ледве вловимий, він здавався то людським, то звіриним, а його погляд обпік сильніше, ніж жар багаття.
А потім, наче химерне марево, що раптом набрало плоті, проступило обличчя Милосника. Він не судив і не підтакував — лише мовчки споглядав, ніби бачив те, що іншим не дано.
Одразу згадала, де я і що мені тут не місце, якщо хочу уникнути небезпеки. Ліс — не лише заборонена територія, але й прихисток того, хто полює на мій рід.
