Спочатку:
На сторінку книги
До кінця дня пан Тадей раз у раз кидав у мій бік незадоволені погляди, проте я не надто переймалася, знаючи, що це лише звична маска. Усі в світлиці давно вивчили його характер: за цією грізною зовнішністю ховалося серце, яке просто не вміло довго тримати зла. Його доброта проявлялася у справах, а не в словах — навіть у найскладніших ситуаціях із примхливими клієнтами він ніколи не карав нас і не знижував платні.
Ця думка остаточно втихомирила моє хвилювання, повернувши внутрішній спокій. Закінчивши роботу, я тепло попрощалася з колегами, спакувала в кошик трохи духмяної здоби, що залишилася на кухні, і попрямувала до виходу. Проходячи повз прилавок, я вирішила поставити фінальну крапку:
— Вибачте ще раз за той інцидент із гарячим напоєм, — тихо кинула я, розуміючи, що саме це визнання провини розтопить залишки криги в душі пана Тадея.
Він лише ледь помітно кивнув і буркнув щось невиразне у відповідь, але я бачила — образа минула.
Зі спокійною душею я вийшла на вулицю, проте розслаблятися не поспішала. На зміну денним клопотам прийшла інша тривога: спогади про Лісовика та його небезпечну силу змушували триматися насторожі. Моя рука мимоволі стискала руків'я маленького ножика, захованого серед складок спідниці. Хоча сонце ще не зайшло, а вуличні ліхтарі дрімали у вечірній тиші, обережність стала для мене чимось на кшталт другої природи. Хто знає, на які ще хитрощі здатен цей дух, якщо він так легко причаровує людей, позбавляючи їх волі і віддає накази химерним духам.
З цими думками я крок за кроком занурювалася у вечір. Дорога додому вела крізь мереживо вузьких, затишних вуличок, які в цей час м’яко потопали в золотистому сяйві прийдешніх сутінків.
— Маланочко, ти вечеряла? — долинув голос тітки з вітальні, коли увійшла до будинку.
Вона сиділа біля вікна в широкому плетеному кріслі, оточена кошиком різнобарвних клубочків. Її пальці спритно створювали узор зі спиць, а останні багряні сонячні промені грали на її сивому волоссі, мов на сріблястій річці.
Вдома мене вже чекав запашний чай на травах, що пахнув літом: чебрецем, м’ятою й кмином, немов сам степ завітав до нашої оселі. Я скинула торби, та, на низенькому столику біля тітки одразу взяла горнятко та зробила ковток, цей наш ритуал з трав’яним чаєм завжди нагадував про минуле, коли ще мама була жива. Коли світ здавався світлішим.
— Тітонько, я здоби свіжої принесла, — підійшла ближче, відкладаючи філіжанку, й легенько поцілувала її в щоку, від якої все ще пахло сушеними травами й свіжістю польового вітерця. — Але ж літо зараз! Навіщо ти плетеш у таку пору?
— Готуй сани влітку, а воза взимку, — усміхнулася вона, не відриваючи погляду від роботи. Її голос звучав тепло, наче далекі дзвони, які завжди нагадують про дім.
Я присіла біля її ніг на підлогу, як завжди, коли хотіла поговорити відверто. Її лагідна усмішка підбадьорила мене.
— Тітонько... — почала я, відчуваючи, як слова важко знімаються з язика. — Чому ніхто ніколи не розповідає, що сталося з мамою?
Її пальці, що ще мить тому вправно створювали петельки, раптом завмерли. Тітка повільно підняла голову, і її очі, зодягнуті в мудрість багатьох років і легкий серпанок прихованого смутку, уважно глянули на мене, ніби намагаючись розгледіти щось у моїй душі.
— Чому ти питаєш про це саме тепер, дитино? Чому зараз? — у її голосі прозвучала не стільки суворість, скільки втомлена тривога.
— А коли ще? — я мимоволі стиснула губи. — Хіба для правди є якийсь відведений час, що записаний у календарі?
Тітка не відповіла одразу. Вона повільно поклала спиці на коліна й глибоко зітхнула, ніби перебираючи в голові старі думки, які вже давно припали пилом у найтемніших куточках пам’яті.
— Ти ж знаєш... Моя сестра завжди відрізнялася слабким здоров’ям, — нарешті тихо мовила вона, починаючи знайому пісню.
— Це я вже чула сотні разів, — обірвала я її на пів слові, відчуваючи, як закипаю. — Але що саме сталося тієї ночі? Хвороба не забирає людей посеред лісу.
Вона опустила голову, уникаючи мого прямого погляду, і заворожено вставилася в плетений кошик біля своїх ніг.
— Маланочко, навіщо ворушити те, що давно поросло мохом? Поглянь навколо: у нас і так усе добре, ми живемо в спокої. Навіщо кликати тіні минулого в дім?
— Бо я маю право знати! — мій голос здригнувся, але не від слабкості, а від напруги.
Тітка здригнулася, наче від удару, і нарешті витиснула з себе версію, яка звучала надто сухо, щоб бути правдою:
— Вона заблукала... Потрапила в мисливську пастку в гущавині. Таке, на жаль, трапляється з тими, хто не знає лісових стежок. Але життя триває, Маланко, не можна вічно тужити за тими, кого немає.
З цими словами вона знову взялася за спиці, даючи зрозуміти, що більше вона не зронить ні слова.
— Знаю, що тужити не можна, — глухо відгукнулася я, підводячись й важко дивлячись на її схилену голову. — Але згадувати — потрібно. А її в цьому домі ніхто не згадує, ніби її й ніколи не було.
Я вже розвернулася, щоб піти, коли голос тітки наздогнав мене біля самого порога.
— Маланочко... — вона зупинила мене, не підіймаючи очей від в’язання. — Настають ті особливі дні перед Літах, коли в лісі розквітає Сутінкова квітка. Ти ж принесеш її для мене, як робила раніше?
Це було схоже на спробу загладити провину або ж просто переключити мою увагу на щось безпечніше.
— Звісно, — коротко відповіла я, не озираючись, і попрямувала до своєї кімнати, відчуваючи, як недоказана правда тисне на плечі важче, ніж будь-яка робота.
