Раді Вас бачити!

Дзвінок від потенційного покупця, Ігоря, виявився найкращим способом переключити увагу з нав'язливого Сергія на ділові, серйозні справи. Продаж будинку, який вона виставила на продаж кілька тижнів тому, був для неї не просто угодою, а символом остаточного підтвердження того, що вона рухалася у вірному напрямку.

«Так потрібно» — говорила сама собі. І знала, що покійні батьки на неї не образяться.

Вона зупинила таксі, кинула покупки на заднє сидіння і, назвавши водієві адресу своєї квартири, додала:

— Будь ласка, якомога швидше, але безпечно. Мені треба забрати документи і їхати далі, за місто.

Вже за десять хвилин вона була вдома. Швидко піднявшись на поверх, вона відчинила двері. Передпокій був порожній. Марія подивилася навкруги і лише зітхнула з полегшенням. Сергія небуло. Вона поспіхом скинула пальто і кинулася до шафи, де зберігалися важливі папери. Свідоцтво про право власності, план будинку, старі рахунки — все, що могло знадобитися для показу і подальшого оформлення.

Вона зібрала все в акуратну папку. На годиннику було вже близько другої тридцять. Щоб дістатися до передмістя до четвертої, треба було поспішати. Марія окинула поглядом квартиру, відчуваючи дивне відчуття поспіху та бажання втекти.

— Краще, ніж сидіти тут і чекати на нього, — пробурмотіла вона собі під ніс, згадуючи погрози Сергія приходити щодня.

Вона швидко перевірила заряд телефону, кинула у сумочку ключі від будинку, документи, гаманець і знову опинилася біля дверей. Ця поїздка — це втеча. Втеча від думок, від стін, які здавалися тепер занадто тісними, від усвідомлення того, що її переслідують.

«Я їду продавати своє минуле, щоб зустріти майбутнє», — рішуче подумала Марія, зачиняючи двері на два оберти.

Вона викликала нове таксі, цього разу назвавши адресу старого будинку. Дорога обіцяла бути довгою. Але вона була вдячна цій поїздці. Це давало їй чітку мету і тимчасове відчуття безпеки від сталкера, який погрожував зіпсувати їй теперішнє. Вона сперлася на спинку сидіння, дивлячись у вікно на міські пейзажі, що проносилися повз, і знову відчула холодну рішучість вона має покінчити з цим усім. Продати будинок і почати нове життя.

***

Коли під'їжджали до будинку, дівчина побачила автомобіль. Справді, біля воріт стояв чорний, новий, гарний автомобіль, що так і переливався на сонці, так і блищав.

— От красень! — Заговорив водій таксі. — Це я про автомобіль говорю. Джип Grand Cherokee — остання модель. Мені на таку тачку в житті не зібрати зі своїми трьома дітьми та дружиною.

— Я, на жаль, в автомобілях не знаюся, — вийняла гроші з гаманця, щоб розплатитися з ним.

— Повірте, дівчина, бідні люди такими машинами не їздять. Чи це ким потрібно працювати, щоб купити його? Хіба що нирку продати! — все ще в захваті говорив водій, не зводячи очей з машини.

— Ми приїхали. Дякую. Ось візьміть. — Простягла гроші.

— І тобі дякую, красуне!

Маша вийшла із таксі. Їй з голови не виходили слова таксиста про те, що цей потенційний покупець її будинку не бідна людина, а отже, вона скидати ціну не буде. Чорт забирай… не буде! Потрібно дорожче продати.

Таксист поїхав, а дівчина увійшла у відчинені ворота. Хвилюватися так і не перестала. От коли він їй скаже, що йому будинок подобається, і він його бере, тоді Марія заспокоїться.

Зробила кілька кроків вперед. Так, давно її тут не було… і вже не буде, якщо він купить. Пройшовши ще кроки зо три, дівчина побачила незнайомця. Чоловік стояв у чорній, теплій куртці, адже була осінь. У чорних штанях, без шапки… повернутий до неї спиною. Він щось роздивлявся, мабуть, або ж вдивлявся десь в далечінь у сторону саду. Мабуть, задумався чи замріявся. Може, вже уявляв, як буде збирати яблука з тих дерев?

«А ця людина висока, справжня гора. На злодія не схожий. Адже злодії, на мою думку, повинні бути малими і худими, щоб пролізти в кожну шпаринку чи у кватирку. Не злодій — вже добре. Але якщо раптом накинеться на мене, то я не відіб'юся від нього. Необхідно стояти на відстані. Про всяк випадок. Близько не підійду»

— Доброго дня! — Усміхналася Марія, підходячи, але не надто близько. — Я власниця цього будинку. Це ви Ігор телефонували мені?

— Ну привіт, Марія! — Чоловік обернувся, і вона побачила його чарівну усмішку.

— Аслан?! — Їй стало зле. Що він тут… Боже!

Дівчина була в повному шоці, стояла і дивилася, дивилася, дивилася… Мовчки.

А чоловік дивиться на неї і його тіло зводило судомами, а серце дико билося. Лише одна думка, того, що він міг побачити її обличчя через стільки років, гріла здавалося давно замерзлу душу. В Марії було все те ж красиве обличчя і здавалося, що воно стало ще кращим. Такої краси він ніколи нікому не віддасть. Він вже вирішив і навіть її не запитував. Як можна віддати комусь таку ніжну квітку, а ці очі, очі яскраво-блакитні, як найнеймовірніші дорогоцінні камені. І вся вона теж, найдорожча. Аслан хотів дізнатися, як виглядають її груди, який Маша носить розмір взуття, кількість родимок, шрамів, який її улюблений колір, і все,все, все. Як часто вона посміхається? Тепер буде посміхатися кожного дня, він все зробить заради цього.

— Так, я. Впізнала? — Він хотів підійти, але Маша відступала назад.

З якою метою чоловік приїхав сюди? Невже це він їй телефонував притворившись Ігорем?

— Стійте, де стоїте! — Наставила руку перед собою. Він не кохав її. Він їй не писав. Він не освідчувався їй в коханні. Він… Він такий красень! Ну чому?!!! Чому він не її?!

— Пробач, я не хотів тебе лякати… Ти боїшся мене? — темний погляд дивився на дівчину. На його вилиці був невеликий шрам.

— Ти… Ви хіба не у в'язниці?! — дівчина майже заїкалася. Так по-ідіотськи. Неначе язик заплітався.

— Випустили за хорошу поведінку. - Посміхався. І не відомо чи говорив правду.

— Ви…

— Ти.

— Що?!

— Називай мене на "ти".

— Ви… Ти приїхав купити мій будинок?

— В сенсі будинок?! Цей?! А ти що, продаєш його? — Аслан дивився на будинок і посміхався. — Навіщо?

— Отже ні… Не ваша справа, — сказала, як відрізала. Зрозуміла, що він був не в курсі того, що вона продає його, отже, не покупець. А навіщо ж він тоді приїхав сюди?

— Твоє право, — розвів руками. Він був такий спокійний, не те що Маша. В ній вирувало стільки емоцій. — Я тут вперше. — Зробив крок вперед.

— Стійте на місці, — дівчина злякано відступала назад.

— Добре, — він злегка підняв дві руки вгору, цим самим подав знак, що все зрозумів.

— Можна я Вас… тебе дещо запитаю?

— Запитуй.

— Моє питання здасться дивним, але все ж таки спробую. Ти випадково не писав… ну, наприклад, листи?

«Що я питаю?! Дурна! Ну я і дурепа. Зараз осоромлюся остаточно.»

— Листи?!... А кому я мав їх писати? — з подивом підняв брову.

— Мені, наприклад.

«Заткнися, Маша. Я прошу, заткнися!»

— Тобі?! Ні. Тобі точно ні. Я не писав тобі. Я взагалі ні разу нікому їх не писав. — Його слова починали різати душу дівчини, ніби ножем, помалу переходячи до серця. Дівчина розуміла, що нічого такого не було. Так, звісно ж, по ньому було видно, що Аслан не з тих чоловіків, що сидять та пишуть листи. Це точно.

— Ясно. Вибач, я… мені… просто, — Маша відвернулася. Почала плакати. Вона так хотіла бути його коханою. Так хотіла, щоб ті листи були справжніми. А він нічого не писав. В ту секунду дівчина неначе померла. Просто померла, ще й ревіла, як ідіотка.

Їм не було більше про що розмовляти. Сенсу не було. Надії теж. Їй просто потрібно піти. Просто піти, не обертаючись. Піти та забути цей сон і не згадувати ніколи!

— Мені треба піти, — промовила невиразно, не повертаючись, щоб Аслан не побачив сліз. Марія не хотіла виставляти себе ідіоткою. Не хотіла, щоб він бачив, як її трясе.

— Я не писав тобі!!! — крикнув в спину Аслан. — Не писав!!!

— Я вже в курсі. Чого кричати, — бурмотіла собі під ніс, смаркаючи носом.

— Але ж… Ти написала мені!... Ти про той лист запитувала?

— Що? — застигла з жахом. — Що?! — обернулася.

«Що він сказав?!»

— Ти написала мені і, напевно, чекала від мене відповіді? Так? Пробач, я не вмію листуватися. У мене почерк так собі. Я вирішив не писати тобі.

— Відповіді?! Якої ще…

— Відповіді на твій лист, — Аслан поліз рукою у внутрішню кишеню куртки і дістав конверт. — Я був за кордоном, літав у справах, продав свій спорт клуб. І… коли повернувся, сьогодні зранку, мені охоронець віддав це. — Простягнув лист. — А ще… Ще сказав, що мене шукала чарівна дівчина в червоній сукні. Я переглянув камери і впізнав тебе…Я… Ох, я… — він підняв голову до неба, загадково посміхаючись. — Я не міг повірити, що ти написала мені, і що приходила. Я зранку не їв, не пив, здавалося що й не дихав. Господи! Ходив, думав… Я перечитував його сто разів. І вирішив, що не буду писати відповідь, а скажу її сам. І ось я тут! Приїхав, щоб сказати тобі свою відповідь. Лист був без зворотньої адреси, тож я приїхав сюди. Думав, що ти все ще мешкаєш тут.

— Пробач… я не зрозуміла… — Чорт! Коли Маша встигла йому написати? Вона не пам'ятала.

— Маша, — прохрипів він, зробивши крок до неї. Маша вже не відступала і не зупиняла його. — Хороша моя, — ще крок. Він так серйозно дивився. Таким поглядом, ніби вона означала щось для нього. — Маша, я прошу тебе, — Аслан зробив ще крок. Дівчина не ворушилася. Чекала, коли він підійде ближче. І він підійшов. Відразу її ніс відчув запах його вбивчих парфумів. Дівчина мовчки дивилася на нього знизу нагору. — Марія, скажи, що це правда.

— Що правда?!

— Все те, про що ти мені написала. Скажи, що це все правда, — Аслан поклав їй в руку листа. Маша… відкрила його і пробігла поглядом по рядках, які були написані її почерком:

«Я хочу, щоб ти кохав мене. Щоб оберігав, обнімав. Хочу доторкнутися до тебе вперше в житті і відчути, яка на дотик твоя смаглява шкіра. Я хочу цілувати тебе і загоювати губами твої рани. Я хочу прокидатися з тобою вранці, обіймати, уткнувшись носом у твою шию, і вдихати твій запах. Я хочу дізнатися тебе ближче. Я хочу знати про тебе все, навіть твої секрети та фобії.

Дуже сподіваюся, що ти живий і здоровий. Дуже!»

Я прошу тебе, живи! Ти тільки живи!

Хоч ти живи, адже в мене, крім тебе, немає більше нікого.

P.S. Люблю тебе. Твоє Мишеня.

***

Боже милий!

Маша по-справжньому написала цей лист. І тепер не дивно, що вона питала Сергія адресу спортивного клубу. Цього не може бути!

Підняла очі, вдивляючись в обличчя Аслана. Боялася, що він думав, що Марія ненормальна ідіотка, яка ні з того ні з сього зізналася йому в коханні у листі. Її щоки почервоніли. Який сором!

— Так, це я тобі написала, — чесно зізналася. Вмирати так вмирати! Втрачати нічого. Вже все давно втрачено.

— Я радий, що ти написала мені. — Його ніжні пальці торкнулися її долоні. — Я… Я ледве не збожеволів від щастя. Я кохаю тебе. Чуєш?

— Що, вибач? — дівчині здавалося, що вона знову в комі, і знову її мозок видає фрази, які вона мріяла почути.

— Я кохаю тебе. Закохався, як хлопчисько. Пам'ятаєш, ти приходила на бій? Тоді й сталося це диво. Ти не помітила, як я дивився на тебе на суді?... Я знав, що ти ніколи не відповіси мені взаємністю. Адже я був для тебе лише вбивцею. Але… Коли прочитав листа, в моєму серці народилася надія. Ти написала, що кохаєш мене. Це взаємно. Чуєш?! — Аслан тримав її підборіддя у своїх долонях. — Ти хотіла доторкнутися до мене. Можеш це зробити, я не кусаюся. Повір. — Його очі дивилися на її губи. А Маша дивилася на все його обличчя, зі шрамами, саднами, щетиною. Він такий красивий, як і його серце.

— Аслан, я…

— У мене, неначе, мурахи по тілу бігають, коли ти називаєш моє ім'я. … Маша, пробач мені за все. Я не хотів вбивати твого брата. Я… — він раптово відійшов і став навколішки.

— Господи, що ти робиш? Не потрібно. Не… Аслан, я прошу тебе. Встань.

— Не встану, поки не пробачиш мене.

— Добре, — вона, довго не думаючи, теж стала на коліна. Вони дивилися одне на одного. Марія стискала листа в руці.

— Я більше не беру участі у боях. Я більше не хочу нікого вбивати! Я продав той клятий спорт клуб, як тільки вийшов з в’язниці, — на його очах з'явилися сльози. Він так щиро говорив. У голосі було стільки жалю та благання. — Що мені ще зробити, щоб ти вибачила мене? Що? Що ти хочеш?

— Ти можеш щось зробити для мене, — Марія торкнулася його щоки. Вперше. По-справжньому!

— Скажи. Я все зроблю. — Сльозинка скотилася, і дівчина пальцем витерла її.

— Поцілуй мене. Прошу тебе. Поцілуй мене. Я так мріяла про тебе.

Аслан рукою взяв її за потилицю і притягнув до себе. Їх губи зустрілися…

Дівчина почула, як грає музика в її кишені, де лежав мобільний.

— Хтось телефонує, — Маша відірвалася від нього, піднялася з колін на ноги, Аслан теж підвівся. Подивилася, а там той номер — покупця. — Покупець будинку телефонує, — дивилася на телефон, тримаючи його в руці. Аслан накрив мобільник своєю долонею і збив дзвінок. Він… відібрав у неї телефон, і дівчина в цю секунду помітила татуювання на його зап'ясті. Там було красивими літерами написано: "Ангел мій Марія". Вона знала. Вона достеменно знала, що це її ім'я.

— Ми ж не продаватимемо його?... Адже не будемо?

— Чому? — прошепотіла.

— Тут красивий сад. — Посміхнувся. — Шкода, що я раніше сюди не приїжджав. Ну, наприклад, тоді… після того бою, коли закохався в тебе. Можливо, все склалося б інакше.

— Краще пізно, ніж ніколи. — Відповідала Маша. — І так, тут красивий сад, і так, ми не будемо його продавати. — Відповіла зі сльозами, впершись лобом в його торс. — Не будемо.

— Ну чого ти? Хороша моя. — Гладив ніжно по голові. — Кохана.

Маша, як почула "кохана", одразу підняла голову. То був не сон. Він називав її коханою. Він справжній. Тут і зараз.

— Я кохаю тебе, — сказала трохи соромлячись.

— А я кохаю тебе, — губами торкнувся кінчика її носа. — Ти моя. Нікому не віддам... А я — твій. Твій Аслан

«Іди додому. Твоє кохання чекає тебе вдома», — Марія згадала знову слова баби Нюри.

І дійсно, адже то була не її квартира. А це — її дім... був... є... і буде. А ще — це її АСЛАН.