Спочатку:
На сторінку книги
Марія сьогодні після обіду вирішила поїхати на кладовище. Це було єдине місце, де вона могла “приходити в гості” до своїх рідних. Мама, тато, брат. Сьогодні був би День народження мами, якби вона була жива. Тож, купивши дві жовті троянди, Маша ходила по кладовищі. Не так вона чотири роки тому уявляла святкувати Дні народження своїх рідних. НЕ ТАК! Батько помер взимку, мама восени, брат влітку. Цікаво... невже Марії доведеться померти навесні? Дівчина вже й забула, коли святкувала свій День народження. Після того, як вона залишилася одна, цей день перестав бути для неї святом... Та й усі інші дні теж не радували. Звісно, її колишній хлопець відволікав Марію від сумних думок, але рана на серці і в душі ніяк не загоювалася. "Несправедливий світ", — це все, про що кожного дня думала вона. Нарешті дійшла до потрібного місця. Чомусь відразу на очах з'явилися сльози. А здавалося, що все виплакала за чотири роки. Це тільки здавалося. Три могили підряд — тато, брат, мама…
— Ну, привіт... Мої хороші…
Голос Марії зірвався, і перша гаряча сльоза впала просто на холодний граніт татової плити. Вона присіла навколішки між могилами, і кладовищенська земля здалася їй такою ж байдужою і твердою, як її доля.
Вона поклала по одній жовтій троянді біля світлини мами, де та усміхалася, немов і не знаючи про осінню трагедію. Другу поклала братові, хоча пам'ятала, як сильно мама любила ці квіти. Брат любив жоржини, але зараз це було неважливо. Важливо було, що вони всі тут, а вона — там, наодинці.
Марія провела рукою по вигравіюваному імені батька, потім брата. Ці три імені, викарбувані в камені, були тепер єдиною константою в її житті.
— Мамо, вітаю тебе з Днем народження... Якби ти тільки знала, як мені тебе не вистачає, — прошепотіла вона, і тепер сльози вже текли рікою, вимиваючи з душі той біль, що здавалося, вже вигорів. — Я пам'ятаю, як ти пекла свій фірмовий торт із вишнями, і як тато завжди жартував, що ти святкуєш його частіше, ніж він.
Вона раптом відчула, як її починає трясти. Може, від холоду, що проймав попри жовтневе сонце, а може, від усвідомлення, що ці спогади — це все, що залишилося. Спогади, які стають все тьмянішими з кожним роком, як вицвілі фотографії на цих пам'ятниках.
Марія заплющила очі, намагаючись не думати про свою дивну теорію про пори року та смерть. Навесні... Чи справді це було так? Чи дійсно вона приречена?
Вона просиділа там довго, говорила з ними про свій нецікавий день, про роботу, про колишнього хлопця, який так і не зміг заповнити порожнечу. Вона говорила і говорила, наче виливаючи з себе брудну воду, поки не відчула, що в голові стало трохи ясніше.
Коли вона підвелася, сонце вже хилилося до обрію, і довгі тіні від хрестів лягли на їхні могили. Марія втерла сльози рукавом, зібрала волю в кулак і глибоко вдихнула вогке повітря.
— Добре. Я піду. Але... я скоро повернуся. Обіцяю.
Вона зробила крок назад, потім другий. Її очі востаннє окинули три надгробки. І коли вона повернулася, щоб піти, на її обличчі не було усмішки. Але сльози більше не текли. Була тільки тиха, кам’яна рішучість жити — доти, доки її черга не настане... навесні.
Марія йшла вузькою стежкою, а хрускіт гравію під її ногами здавався занадто гучним у вечірній тиші. Вона залишила їх там, трьох своїх рідних, під холодними плитами, і тепер знову поверталася до пустих стін своєї квартири.
«Навесні» — промайнула думка, як короткий електричний розряд. Вона усвідомлювала, що це абсурд, дивна гра її зболілої психіки, але щось у цій послідовності — батько взимку, мама восени, брат влітку — давало їй відчуття ірраціональної завершеності. Наче вона була останнім елементом у цьому трагічному пазлі, і її черга припаде на розквіт природи, на час, коли світ мав би святкувати життя.
Вона стиснула губи. Яка різниця, коли? Головне питання було як жити до того часу?
Ці чотири роки навчили її одного, світ продовжує крутитися, байдужий до твого горя. Тролейбуси ходять за розкладом, люди сміються в парках, а на прилавках продають жовті троянди, які вона сьогодні купила. Світ вимагав від неї функціонувати прокидатися, працювати, сплачувати рахунки.
Вона раптом згадала слова мами: «Навіть якщо тобі дуже боляче, Машенько, ти маєш виглядати пристойно. Це не означає, що треба приховувати сльози, але ти маєш поважати життя, яке тобі дано.»
Марія зітхнула.
Поважати життя...
Вона робила це, намагалася. Вона навіть спробувала нормальні стосунки зі своїм колишнім. Він був добрим, уважним, намагався залікувати її рани, але це було схоже на спробу заклеїти тріщину в дамбі скотчем. Рана була занадто глибокою. У його присутності вона відчувала себе винною, бо не могла по-справжньому віддатися його почуттям. Вона весь час була тут, на цьому кладовищі, думками і серцем.
«Треба щось змінити», — твердо вирішила вона. Це було не про бажання знову радіти, а про виживання. Вона не могла дозволити, щоб її останні роки — чи то місяці, чи то десятиліття — були лише повторенням цього болісного смутку. Можливо, поїхати? Змінити місто? Почати працювати волонтером? Зробити щось, що вирве її з цього зачарованого кола скорботи?
Вона вийшла за ворота кладовища. Позаду залишилася тиша мертвих, а попереду — гамір живих.
Марія підійшла до зупинки.
***
Він притиснувся обличчям до її волосся, вдихаючи аромат, і, завмерши, вони лежали нерухомо. Потім Аслан усміхнувся їй, підіймаючи голову, і Марія побачила, як його очі прикуті до її обличчя. За секунду Аслан припав до губ дівчини. Вони такі ж м'які та пухкі, якими і здавалися. Чоловік злегка прикусив її нижню губу, а потім знову торкнувся її язика своїм. Марія повільно, ніби боячись, почала торкатися його шиї, обіймаючи і відповідаючи на поцілунок.
— Прокидайся, красуня, — мовив він. Будив її поцілунками.
«Боже. Це нереально. Просто її мрія»
— Прокидайся.
Марія прокинулася від того, що її хтось смикав за плече. Спочатку подумала, що сон продовжується і що це Аслан.
— Я мріяла, що ти будитимеш мене поцілунками, — як ідіотка посміхнулася, сказавши ці безглузді слова.
— Ну, якщо хочеш, то можу і поцілувати. Ти дівка видна, я бачу.
Чужий їй голос за секунду повернув Машу в реальність. Так би мовити, розбудив остаточно. Коли вона розплющила очі, то побачила перед собою якогось неголеного чоловіка з величезними руками, на яких росло чорне волосся. І одна з цих страшних рук тримала дівчину за плече.
— О, ні... Краще не цілуйте, — посміхнувшись, відповіла йому, намагаючись перевести все в жарт.
— Прокидайся, красуня, — усміхнувся він у відповідь, а в Марії від цієї посмішки мурашки по шкірі почали стрибати. — Приїхали! Кінцева! — сказав і відійшов на крок назад.
— В сенсі? — Вона сіпнулася з місця і відразу почала дивитися на всі боки.
«Автобус? Я що, не вдома?»
— Вибачте, а ми це де? — з якимось поганим передчуттям схопила свою сумку і на вихід. Дивилася у вікна, за якими було вже темно. Цей чоловік сів за кермо і витріщився на дівчину якось непристойно, а Маша стояла біля відчинених дверей і думала, що робити. Це ж треба було заснути в автобусі. Марія пів дня провела на кладовищі. Сиділа там до вечора. Там спокійно і тихо. А ще можна розказати мамі про своє життя... нікчемне життя, яке котиться в прірву і чим далі, тим гірше.
— Ми в самому кінці міста. Там за рогом ангари, я ставитиму автобус, — тицьнув пальцем у вікно, в темряву.
«Прекрасно! А мені то як додому добиратися?»
— А мені що робити? — Вона вже почала нервувати не на жарт. Серце так стукало, що шуміло у вухах.
— А я почому знаю! Роби що хочеш, тільки випльовуйся з мого автобуса, — гаркнув він і вказав на двері.
— Ви жартуєте?! Пропонуєте мені стирчати посеред ночі чорт знає де на дорозі? Тут хоч автомобілі їздять? — відійшла на сходи і виглядала надвір. Слава Богу, хоч ліхтарі горіли на стовпах. Тиша, вдалині темрява.
— Може, хтось і надумається проїхати. Але можеш викликати собі таксі.
— Таксі?! У мене немає грошей на таксі! Це так далеко. Знаєте, скільки з мене здере той таксист за таку відстань? — Маша все ще стояла на останній сходинці і не поспішала вилазити з цього проклятого автобуса.
— Мені все одно, скільки він там з тебе здере.
— Може, ви ще раз до центру під'їдете? А потім повернетесь і ставте свій автобус у ці гаражі.
— Ще чого! Я і так додому спізнююся! Нікуди я не збираюсь їхати. Мій робочий час давно скінчився. Тож виходь і не зли мене.
— Ну будь ласка! Куди ж я піду? — почала його мало не молити. Хотіла навіть сльозу пустити, але дядько — ще той кремінь.
Чорт!
— Якщо боїшся стояти на дорозі, то йди туди... — трохи підвівся і показав на якусь гору. — Там за цим пагорбом стриптиз-клуб “Вишенька”, здається. Попросиш, може, хтось тебе і підвезе до центру, а я не можу.
— Ви це серйозно?! Стриптиз-клуб “Вишенька”?!
— А що? Ти, бачу, дівка гарна, якщо роздягнешся, то ще й підзаробиш... на таксі, — почав насміхатися.
«От сволота!»
— Ну ви й гад! — крикнула і вистрибнула надвір. Одразу за нею зачинилися двері, і проклятий автобус рушив з місця. — Прекрасно!... Як я могла заснути на задньому сидінні автобуса? Як? Напевно, це сталося тому, що я погано сплю ночами. Мені постійно цей бісів Аслан сниться.
Марія згадала, що в неї ж є мобільний телефон. Можна зателефонувати Шурці, наприклад. Швидко дістала його із сумки і... ось і все, приїхали. У слухавці повідомили, що на рахунку недостатньо коштів.
«Чудово!»
— Завтра якийсь безхатько знайде тут моє бездиханне тіло. Я точно помру! Якщо не від страху, то від холоду. Здається, забула свою куртку в автобусі. Чорт!!!... Ну, нічого. Я сильна! Все зможу.
