Раді Вас бачити!

Повечеряла.

Помила посуд після себе. Ледве розпалила той камін, дрова спочатку не хотіли горіти, а потім почали диміти. Стільки диму було в хаті! Ним смерділо і її волосся, і одяг, і все на світі. Але потім стало тепло.

«Я, мабуть, тут і спатиму, на дивані», — подумки вирішила Марія, підкидаючи кілька полін у вогонь, щоб він не згас.

Вона влаштувалась на дивані, і відразу здалося, що мама сидить поруч, а навпроти — брат. По щоці скотилася сльоза. Вони ж були такі щасливі! Марія гадала, що так буде завжди. Колись вони з мамою сиділи тут і мріяли, яким буде весілля брата. Мама все казала, що хоче спробувати пошити сукню для його нареченої. В її очах тоді було стільки надії на щасливе майбутнє, стільки любові та тепла. Раніше мама снилася щоночі, але останнім часом перестала приходити до Маші у снах.

«Досить, Марія, нагнітати обстановку. Краще думай про щось хороше. Не муч себе», — дівчина вже розмовляла сама з собою. Адже виявилося, що в цьому світі, де стільки мільйонів людей, і поговорити немає з ким… тим паче в хаті, в якій, крім неї, не було більше нікого… навіть кота.

Сидячи на дивані, Маша усвідомила, що самотня. Хоча вона й до цього намагалася не вірити, що так воно і є. Намагалася відкидати ці дурні думки, бо вважала, що в неї є подруги, а значить, вона не самотня. Але ж ті подруги не замінять коханої людини, якої не було. Хлопця, який би кохав усе життя і ніколи не зраджував.

«Краще почитаю щось. Я що, дарма ті книжки брала, тягнула їх аж сюди», — вона підійшла до своєї сумки, яку ще не розбирала, бо не встигла. Доки носила дрова, їй було не до сумки. Вона стояла біля столу, на якому лежали підозрілі листи. Як тільки Маша їх побачила, так і про книги забула.

«Може, прочитати хоч одного? Ось тільки примощусь на дивані…»

Марія добралася до першого листа:

«Добрий день!

Здається, так починають у листах. Я не дуже в курсі, бо пишу вперше в житті. Раніше не доводилося займатися цим невідомим мені ремеслом. Адже у світі існують мобіли… У цьому грьобаному світі.

Я не впевнений, що цей лист дійде до тебе, але все ж таки… чим чорт не жартує. Але навіть якщо й дійде, то чи ти його прочитаєш?

Вже пів року, як я сиджу. І весь цей час я думав, як мені вибачитися. Вибачитися перед твоєю сім'єю, особливо перед матір'ю, вона так плакала на суді. А ще… ще, хотілося б попросити вибачення у тебе… Марія… Так, я знаю, як тебе звати, тож не дивуйся. Мені дуже шкода, що так сталося. Я розумію, я приніс горе у ваш дім, вашу родину. Я вбив рідну вам людину. Я вбив твого брата. Але ти знаєш, що це було випадково. Я не знав, що у твого брата проблеми зі здоров’ям, адже на ринг таких не випускають. Він явно приховував це від усіх.

Весь час у моїй голові бігають думки про те, що, якби я знав, то нізащо б не бився з ним.

Знаєш, Машо… Мишеня… так тебе називатиму. Знаю, що ти будеш проти, але все одно не зможеш завадити мені робити це.

Знаєш, адже я витріщався тоді в суді на тебе... Пам’ятаю, мені читають вирок, а я дивлюся на тебе, на твоє офігенне волосся, губи, очі, і думаю, якби все було інакше. Якби я зустрів тебе за інших обставин… Ти дуже красива дівчина. Я розумію, що тобі все одно, але хочу висловитися. Ти снилася мені декілька разів. Спочатку твій образ постійно стояв перед очима, але згодом почав забувати твоє обличчя. Тільки пам'ятаю точно, що ти схожа на Янгола. Ти диво...

Що ще написати тобі?

Може, розповісти про себе?

Щоправда, ти й так дещо знаєш після суду. Але все ж таки я спробую.

Мене звуть Аслан Таваді, мені 36 років, мій батько був кавказцем, а мати… Про матір нічого чути не хочу. Моє ім'я означає "владний лев"… на якого я не сильно то й скидаюся. Хоча… я визнаю, що я владна людина. Не люблю ділитися тим, що мені дорого. Особливо дівчатами. А таку дівчину, як ти, я б не віддав нікому. Я виріс у дитбудинку, і що таке материнська любов, мені невідомо. Мати мене покинула, коли мені виповнився рік. Вона нагуляла мене. Це мені моя бабуся розповідала, яка декілька разів приходила до дитбудинку. Ця стара не могла і не хотіла брати опіку наді мною. Але я впевнений, що твоя мати дуже любила сина... якого я в неї забрав. Скажи їй, що я дуже шкодую. Я все життя мріяв ось про таку маму. Яка готова життя віддати за своїх дітей. Але мені із цим не пощастило. Я б сам їй це сказав, але на суді вона навіть дивитися на мене не хотіла, не те що слухати.

Я не одружений, дітей немає, і коханої жінки вже теж. Вона мене кинула одразу після суду. Так що, я вовк-одинак, якщо згнию тут, то плакати за мною навряд чи хтось буде. Хіба тільки мої друзі оплакуватимуть мене.

Ну, не будемо про сумне.

Тут на зоні самотньо. Щоправда, перші два місяці зі мною сидів ще один чоловік. Він уже помер від туберкульозу. Тут холодно та сиро. Захворіти раз плюнути, а лікувати ніхто не хоче… Тепер я залишився сам, тут це називають одиночна камера. Час закруглятися, скоро обхід і відбій. Чекати на відповідь від тебе не буду, знаю, що ти не напишеш вбивці. Просто хочу, щоб ти знала, ти завжди у моєму серці. І я благаю тебе про прощення.

Вибач за брата.

Гарний був хлопець.

P.S. Аслан.

***

— О Боже! — лист випав із її руки на підлогу, і вона прикрила долонею рота. Ніяк не могла усвідомити, що відбувається. Погляд не зводила з листа, але подумки перечитувала його знову і знову.

Маша думала, що цей боєць погрожуватиме їй і проклинатиме, залякуватиме й обзиватиме всілякими словами… а тут таке. Мимоволі глянула на інші конверти, що лежали поруч. Що там написано, вона могла тільки здогадуватись… Хоча, ні, навіть її уяві це було не під силу.

«Ти дуже красива дівчина». «Ти снилася мені». «Не дивуйся, я знаю, як тебе звуть»… Ці та інші слова, написані на тому папері, не виходили з її голови.

— Вбивця мого брата, вважає мене гарною?! — згадала, як він дивився на неї на суді, цього Маша ніколи не забуде. — А на рингу… він дивився на неї після бою так само.

— Що взагалі це все означає? — різко підвелася з дивана і підійшла до каміна. Мовчки дивилася на полум'я хвилин з десять. Жодної пристойної думки в голову не спадало… тільки жахи.

«А що, якщо він знущається з мене? Немає чим зайнятися в тій в'язниці, от і придумав розвагу. Як він там писав: «самотньо». А з іншого боку, навіщо це йому? Може, я дізнаюся про відповідь, коли прочитаю інші його творіння?»

Обернулася. Погляд знову впав на його прокляті листи. Марія не розуміла, що відбувається і навіщо вона хоче їх прочитати… всі. Але зрозуміла лише одне — ось чому на рингу всі кричали: «Дикий лев» — це його ім'я.

Марія дістала другий лист:

«Привіт!

Відповіді на перший лист не отримав. Але не дуже те й чекав, бо розумів, що її не буде. Ще не факт, що лист взагалі дійшов до тебе. Але я все ж таки зважився написати ще. Все одно зайнятися немає чим.

Пам’ятаю, дівчата в дитбудинку записували щось у свої щоденники. Я ще сміявся з них, але зараз розумію, що це добрий спосіб відволіктися від самотності. Мені здається, що я не пишу листи, а веду щоденник. Щоденник убивці — хороша назва, чи не так? Але насправді це будуть листи від вбивці. Мені так багато хочеться тобі розповісти. Нехай ти не прочитаєш жодного слова, але ці слова так і пруть з мене. Так і лізуть. Адже тут толком і поговорити відверто немає з ким. Щоправда, до мене підселили ще двох мужиків, але ми з ними вже переговорили про все на світі. Та й набридли вони, хочеться почути жіночий голос… наприклад, твій. Мені здається, він солодший за мед... Вибач за відвертість, але я частенько вночі заплющую очі й уявляю, що ти шепочеш мені щось на вухо. Щось приємне. Щось божевільне і до втрати пульсу звабливе. Аж вити хочеться від того, що це лише мрії. Які ніколи не збудуться. Здається, я божеволію. Ці чотири стіни тиснуть на мізки та психіку. Як довго зможу тут протриматися, не знаю. Хочеться кричати і битися головою об стінку від усього цього.

Вибач, я не запитав, як там у вас погода?… Що ще зазвичай запитують у листах?

Хотів запитати, як там ти, але… явно питання недоречне. Але я дуже сподіваюся, що у твоєму житті все гаразд. Ти, як ніхто, заслуговуєш на щастя.

Цього року зима настала вчасно. Дуже вчасно! Признаюся чесно, я не любитель холодів, тому що вони приносять мені тільки похмурість, депресію і навіюють думки накласти на себе руки. Але я намагаюся переконати себе в тому, що я сильний. Це слабаки вбивають себе. Я не слабак!

Зима!

Снігу по коліна.

Тут у нас собачий холод. Вчора випустили надвір розгрібати сніг на території зони. Я так старався, що спітнів трохи. Захотів пити… води не давали, довелося сніг жерти. Хтось із зеків хотів забацати сніговика, тобто снігову бабу, ну щоб із цицьками там і все інше. Ми довго сміялися. Як діти малі, їй-Богу. Але не вийшло, мужик отримав під ребра автоматом. Тож розваг тут немає, хіба що книги, зачитані до дірок, і листи тобі. Я їх по десять разів перечитую і щось дописую. Вибач, письменник із мене хріновий... так що маємо, що маємо. Так, і з почерком велика проблема, букви косі. Іноді руки тремтять, особливо після прибирання снігу. От сиджу, пишу тобі, а сам так хочу жерти. Після прогулянки проявляється звіриний апетит, який важко приглушити тією баландою, якою тут годують. Але все ж таки краще, ніж з голоду подихати.

Напевно, все… розповідати більше нічого.

Прощатимуся, але... я ще тобі напишу.

Прощавай… Мишеня.

P.S. Аслан.

***

— Господи! — і в цьому листі не було жодного слова, яке б натякало на загрозу її життю.

Вже була майже дванадцята година ночі, а Марія все ще сиділа на дивані біля каміна, намагаючись хоч щось зрозуміти. Хоча, ні, одне вона розуміла ясно — ця людина, цей Аслан, він, здається, не такий гад, як Маша всі ці роки думала. Ще й такі слова їй писав. Такого дівчина навіть від свого колишнього хлопця не чула, він був скупий на компліменти. Марія навіть не знала, за що покохала його.

— Ти боїшся запитати, як я? — глянула на лист, що тримала в руці. Дрова в каміні майже догоріли. — Цікаво, а чого ти ще боїшся? А?

У кімнаті було так тихо і спокійно, навіть не було чути через вікна того шаленого вітру, що зірвався на подвір’ї. Марія через ці листи так до книжок і не дісталася. У голові засіли всі ті слова... його слова.

«Невже вбивця мого брата здатний на щось добре?! Так, я розуміла, що він вбив його не навмисно, але все ж таки — вбив».

— Аслан, — прошепотіла його ім'я. — Аслан, — знову повторила.

Мимоволі посміхнулася. Сама не знала чому, але прочитавши ці листи, їй стало тепло на душі. Було таке враження, що вона щойно з ним розмовляла, хоч навіть забула його обличчя… ну, майже забула. А він, до речі, гарний чоловік… ще й боєць. Міг би захистити в разі чого. Кожна дівчина хотіла б мати такого здорованя біля себе.

«Машо, досить! Ааааа! Досить! Не думай про нього! Він не та людина, яка потрібна тобі! Не той чоловік! Він… він…» — лаяла себе за всі думки, які лізли їй у голову. — «Він якийсь зек, який написав тобі два компліменти, а ти й розцвіла?! Може, ще й ноги перед ним розсунеш, коли побачиш?! Ідіотка. Яка ж ти ідіотка. Покійна мама з братом цього не схвалили б. Ніколи. Ти зрадиш їх, якщо хоч ще раз подумаєш про цього Лева. Все. Досить з мене!»

Вона крикнула і відкинула ковдру. Згорнула всі ті конверти, всі ті листи від убивці, і, ставши на ноги, підійшла до каміна. Слава Богу, там ще багаття не згасло. Підняла руку і зупинила свій погляд на вогні.

— Пішов ти до біса, засранець! — крикнула, ніби Аслан стояв біля неї, десь поруч. Ніби дивився в її очі й не писав це все, а говорив сам. — Ненавиджу тебе! Вбивця… Зараз спалю їх і все… Там їм і місце, — і вона махнула рукою в сторону вогню.