Раді Вас бачити!

Дім. Рідний дім

До батьківського будинку потрібно бовтатися в автобусі години дві. У Марії навіть боки заболіли від сидіння на одному місці стільки часу. Вона і в телефон дивилася, в інтернеті лазила, щоб час швидше минав. І згадувала щасливе дитинство і… нещасливі дні.

Ще, як на зло, взяла з собою сумку з речами, щоб переодягнутися. Вона, правда, не велика, але коли ти її тягнеш за кілометр від автобусної зупинки, то здається, що там пів центнера цегли. От з цією так званою цеглою дівчина ледве йшла дорогою, радіючи тільки від того, що була у взутті без підборів.

Ох, нарешті на горизонті з'явився будинок. Дім, рідний дім. Якщо чесно, то сльози ледь стримувала, коли дивилася на його дах, що виднівся вдалині. Стільки там було хорошого, а чомусь згадувалися лише похорони. Боже! Було таке враження, ніби вона знову приїхала когось ховати.

— Ну, слава Богу! — кричала Марія. — Цілий, не розвалений! Стоїть!

Тому що вона, поки сюди йшла, то вже всякого дурного передумала. А що, може, вже безхатьки по цеглині рознесли? А в них так: якщо в будинку ніхто не живе, то можуть і у вікно залізти, щоб поживитися хоч чимось. І спати там можуть всілякі п'яниці, і навіть жити.

— Дівчино, ви чого? — якийсь чоловік, що проїжджав повз на велосипеді, витріщався на неї. — Що там де стоїть?... Ох, молодь!

— І Вам добрий день!… Їдьте, їдьте! — почервоніла. А про що він подумав? Чорт!

Чоловік поїхав геть, хоч міг і сумку підвезти. Мабуть, злякався от такої крикухи, чи реально поспішав кудись. От лайно!

У Марії майже руки не повідпадали від такої нелегкої ноші. Вона ту сумку то в одну руку, то в іншу, то поставила на землю, щоб відпочити, то знову підняла. Вже думала дорогою речі викидати по одній кофтинці, як у тій казці про пряниковий будинок. Так, а сильного чоловіка поруч не було, і він, здається, завадив би… Та хоч якийсь, на худий кінець. Здавалося, нічого важкого туди і не брала. Одяг, кілька книг почитати, адже телевізора в будинку не було, Маша його забрала собі на квартиру. Дорого було купувати новий. Ще взяла із собою все для ванни, ну там шампунь, гель для душу, маску для волосся.

«Напевно, це книги такі важкі. Ну, не трусики ж!... І нічнушка».

— Може, шампунь вилити в канаву? Легше буде. Чорт… Чи гель?

Якось доповзла!!!

Ще кілька кроків, і вона була біля дому. Підходила ближче, а спогади так і лізли. Гарні спогади, коли вони всі були щасливою сім'єю. Пам'яталося, як вечорами мама, як завжди, щось шила на швейній машинці, щоб трохи підзаробити. Маша читала та робила уроки біля неї. У них у будинку є невеликий камін, ось там вони й любили збиратися разом. Брат вечорами іноді їздив на свої бої… А вони на нього чекали з перемогою… Але одного разу не дочекалися.

«Завжди, як згадую той вечір, коли нам повідомили, що брата більше немає, в мене сльози течуть з очей».

— Все, я на місці.

Стояла і дивилася на ворота. Так, отут і минуло її дитинство. Але було таке враження, ніби пройшло лише кілька днів з того часу, як Маша поїхала звідси. Наче це було вчора.

— Гей, дівко!... Ти що тут винюхуєш? — знову якийсь чоловік причепився до неї.

— Дістали! Чого тут всі такі крикливі?

Вона обернулася. То був дід Степан, їхній сусід. Вони з братом у дитинстві в нього яблука на подвір'ї крали.

— Добридень! Діду Степане, ви не впізнали мене? — посміхнулася. А він трохи постарів за ці чотири роки. Схуд, ще й палицею в руці розмахував, неначе Маша її злякається. Згорбаний. Обличчя змучене, бліде, брови великі, схожі на чагарник. Він їх звів від подиву.

— Ні, а повинен?!… Послухай, дівко, ти мені голову мою дурницями не забивай. У цьому будинку давно ніхто не живе, тож не йди туди. Не лазь там. Іди геть, інакше поліцію викличу… Бач, лазять тут усілякі! — насупився він.

Це добре, що дід Степан так захищав їхній будинок і не пускав туди сторонніх, але… адже Маша не стороння.

— Діду Степане, це ж я, Марія. Устинова Марія. Моя сім'я жила тут… поки брата не вбили чотири роки тому, — поставила сумку перед собою на дорозі. Вже рук не відчувала, вони відмовилися її далі нести. Боліти почали, а ще будинок прибирати треба.

— Марійка?! Ти чи що?! — примружив свої очі.

— Так, я. Я.

— Не впізнав! Адже я без окулярів!

— Та нічого, діду, всяке буває.

— А ти що тут робиш? Жити приїхала? Давно тебе не було, — підійшов ближче, спираючись на тростину. Наводив різкість, розглядаючи дівчину.

— Ні, жити не буду. Хочу продати будинок. Покупець знайшовся, ось тільки ще прибратися тут трохи не завадило б. Напевно, павутиння повно, пилюка, — розвела руками. Здається, Марія спітніла в цьому пальті, поки дійшла сюди.

— Продавати надумалася?!… Ну, це твоя справа, але знай, я зі своєю старою Ганною доглядаємо за будинком. Я завжди дорогою ходжу і зазираю сюди, щоб всілякі нелюди не лазили.

— От дякую! — Маша була вражена. Адже цих людей ніхто не просив про це. Які ж вони таки милі. Є ще добрі люди на Світі.

— В мене був інсульт сім місяців тому, так трохи ліву сторону відібрало, але нещодавно почав з ліжка вставати і ходити… Я щодня проходжу цією дорогою аж до того будинку… — показав пальцем на чийсь будинок, що стояв метрів за тридцять від них. —... Туди і назад. Тож одним оком дивлюся у бік вашого двору. Спостерігаю. Придивляюся, чи не лазить хтось там.

— Дякую вам, діду Степане. Я б із вами ще поговорила, але немає часу. Скоро темнітиме на вулиці. Може, коли у мене з'явиться вільна хвилинка, то я заскочу до вас у гості. Добре? — Усміхнулася і знову взяла в руки сумку. Здається, вона вже й не така важка… коли так мало нести залишилося.

— Звичайно, заходь. Моя бабка тільки рада буде.

— Ну, тоді обов'язково зайду, — відчинила ворота і увійшла до них. Скільки разів це робила, але здавалося, що вперше. Наче все стало чужим, але серце кричало зовсім інше.

— Маріє! — знову покликав її дід. Вона думала, що він уже пішов. Обернулася.

— Що?

— Забув тобі сказати… це все моя дурна голова. Вік уже… Я якось бачив листоношу, давно, ще до інсульту. Ну, Любку, що нам пенсію носить. Вона кидала щось у вашу поштову скриньку, — показав пальцем на скриньку, що висіла на воротах.

— Може якісь газети на вибори, чи ще якусь хрінь! — відповіла Маша. Оскільки вона була вже майже біля вхідних дверей будинку, то повертатись і дивитися в поштову скриньку не збиралася. — Я потім подивлюсь, що там! Дякую, діду Степане!

«Якщо справді газети, то буде чим розпалити багаття в каміні. До речі, десь ще дрова мали бути».

— Будинок, любий будинок, — вийняла з сумочки ключ і крутила його в руці. — Сподіваюся, в мене все вийде, і я продам тебе… ти вже вибач, хороший мій, але мені дуже потрібні гроші. Дуже!

Скільки разів Марія це робила (відчиняла двері), але сьогодні якось було все особливо… сумно. А радіти й не було чого, адже вона розуміла, що заходить у порожній будинок. Важко переступати поріг там, де на тебе ніхто не чекає.

Її мізки розуміли те, що вона більше не почує голос брата… він завжди любив жартувати, особливо з неї. Ще розуміла, що її мама вже ніколи не вчитиме свою доню, як господарювати, ну, там мити посуд, шити, готувати. Що було раніше, вже ніколи не буде. І її серце не хотіло приймати це, воно хотіло повернутися на кілька років назад. Так само як і вона.

Поставила сумку біля ніг, а сама сперлася в стіну на порозі. У будинку був запах вогкості, і не вистачало свіжого повітря. А ще в ньому не вистачало голосів. Він був порожній. З кожного кута віяло самотністю, і мені здавалося, що Маша відчувала запах смерті.

Будинок не малий, у ньому чотири спальні, ще була одна там, де камін, але вона невелика, ще кухня, ванна кімната та коридор. Так що, Марія думала, що грошей з продажу їй вистачить, щоб заплатити за кредитом, ну десь на півроку вперед… а там далі віддаватиме із зарплати. Через півроку щось та збере. Вона сподівалася на це. У неї були, звичайно ж, плани офігенні.

Обійшла всі кімнати, щоб розглянути «масштаби аварії».

«Ну, що я можу сказати, доведеться два дні прибирати, та ще й листя у дворі згребти. Осінь. А поки що піду я в сарай за дровами, бо скоро буде на вулиці темно… хочу розпалити багаття в каміні, і почитати книгу. Прибирати буду завтра зранку».

— От, чорт, ще вечеряти приготувати. Значить, спочатку піду в магазин.

Купила яєць, молока, хліба, ковбаси, кави, цукру, макаронів, олії… ну і ще Бог знає чого. Тягнула ті пакети з магазину, вони так і тріщали в руках… або її руки тріщали від важких пакетів. Добре, що не порвалися дорогою. Було таке відчуття, що Маша приїхала сюди на місяць, а не на три дні. Їжі набрала, наче рік не їла. Ідіотка!

Дорогою зустріла тітку Надю, вона її впізнала, а от Марія її ні. Вона зачіску змінила, погладшала. До речі, вони з мамою дружили… жила недалеко, через три будинки, на сусідній вулиці. Дівчина, поки слухала про її життя, про те, як вона вп'яте вийшла заміж і розповідала про свого чергового чоловіка, п'яницю, який бив її і вона змушена була з ним розлучитися, то на вулиці майже стемніло. Отже, Маша майже бігла додому, бо страшно було залишатися на вулиці одній.

Зачинила ворота, щоб ніякий гад не заліз у мій двір. Вже зробила кроків два, щоб піти, але згадала про те, що дід Степан говорив про листоношу. Довелося ставити пакети на землю і лізти до поштової скриньки. Жодних газет вона не намацала, тільки щось схоже на листи. Схопила їх, і пакети, і швидко до хати. Вже було темно читати на вулиці, тому вона їх розгледіла, коли переступила поріг і ввімкнула світло.

— Не зрозуміла! — На кожному листі, а їх було сім штук, там, де зворотна адреса, було слово «Колонія…».— Це в'язниця, чи що? — все ще витріщалася на конверти, навіть пальто забула з себе зняти. — У мене немає знайомих у в'язниці. Це якийсь жарт, помилилися адресою, мабуть… Ні, адреса вірна. Нічого не розумію. Гаразд, я зараз роздягнуся, викладу продукти з пакетів і розпалю багаття в каміні. Ну, а потім… — махала перед носом цими листами. — Ну, а потім дійде черга і до вас…