Раді Вас бачити!

Марія тільки-но закінчила мити посуд, як її телефон розривався від музики.

Телефонувала Шура.

— Привіт! Ну як ти там? — без зайвих церемоній почала Шурка, її голос звучав схвильовано. — Дочекалася своє коханеч вдома?

— Не питай. До біса ті пророцтва.

— А я вірю в них.

— Як хочеш. Доречі… Я була на співбесіді, може зміню роботу, — Марія намагалася говорити спокійно.

—Це чудово. А я ще нічого не знайшла, зате, я знайшла щось інше. — Шурка зробила драматичну паузу.

— Що? Кажи вже! — Марія відчула, як її губи розтягуються в усмішці.

— Дмитра? Молодець. Я за тебе рада.

— Я відразу запитала, чи він одружений! Ну, знаєш, так, між іншим. І він сказав: «Ні, Шур, я вільний. В роботі весь». Розумієш? Він вільний! І такий симпатичний, Боже!

Марія глибоко вдихнула повітря. Новина про Дмитра і Шурку, була як ковток свіжого повітря. Це був знак, що життя продовжується і рано чи пізно кожна з них зустріне свою долю.

— Ти молодець, Шур! — сказала Марія, відчуваючи, як радість розливається в ній. — Передай йому від мене вітання.

— Обов’язково! Ми з ним доречі каву п’ємо на “нашому” місці. Він просто вийшов поговорити по телефону. Ну все, він йде, а ти там тримайся і не думай про цього маніяка Сергія. Життя продовжується, Маш! І воно обіцяє бути цікавим!

Шурка швидко попрощалася, а Марія сиділа з телефоном у руці, і на її обличчі сяяла усмішка, набагато яскравіша за осіннє листя.

— Все буде добре. Я вірю в це.

Не встигла вона й зробити крок, як телефон знову задзвонив. Цього разу — Інна, ще одна подруга.

— Машо! Ти де? Я тебе не відволікаю? — голос Інни був трохи метушливий.

— Ні. Щось термінове? — Марія усміхнулася, відчуваючи, що сьогодні у всіх її подруг день одкровень.

— Термінове? Та капець яке термінове! Слухай, я тут вчора ввечері, ти пам'ятаєш, заходила до сусіда Антона, ну, того, що “ сад”... До того новенького, що під нами живе, — почала Інна зниженим тоном.

— До того красунчика з верхнього поверху, який завжди в ідеально випрасуваних сорочках вітається в під’їзді?

— Ну, так от. Я вчора напросилася до нього "по сіль", а ми, звісно, заговорилися. І виявилося, що в нього завтра День народження! Уявляєш? Я себе незручно почуваю, бо сама напросилася на свято.

— І? В чому проблема? Йди вітати! — засміялася Марія.

— Іду! Звісно, іду! Але я ж не можу прийти з порожніми руками! Я сиджу і панічно не знаю, що йому подарувати! Я його толком не знаю! Може, ти як людина з хорошим смаком і досвідом у подарунках підкажеш? Він такий елегантний, а я не хочу виглядати, як із колгоспної вечірки!

Марія аж присвиснула.

Ці подруги!

Маша згадала, про свій подарунок на День народження вигаданому Аслану. Шкода, що те все було не справжнє.

Марія тільки-но вирішила, що Сергій — це її головна проблема, як тут же її затягнули в чужі любовні пригоди та проблеми з подарунками. Але це було так звично і нормально для Інни.

— Ого! Не панікуй. Ти ж знаєш, чоловіки люблять практичні речі, — Марія миттєво переключилася в режим "кризового менеджера". — Що він любить ти звісно ж не знаєш?

— Я готова купити щось дороге, але зі смаком! Він казав, що любить джаз і гарне вино.

— Чудово! Тоді так: ти купуєш пляшку...

Марія почала давати чіткі інструкції, з радістю занурившись у чужі, приємні турботи. Розмова з Інною була ще одним доказом того, що світ не крутиться тільки навколо Марії. Життя вирує, подруги зустрічають друзів, напрошуються до нових сусідів, і все це на тлі її власного невезіння і пошуку роботи.

Попрощавшись з Інною, Марія почула стукіт вдвері.

— О, ні. Мабуть, знову Сергій. Дідько!

Вона дивилася у вічко, але побачила, що під дверима немає нікого: ані квітки, ані прощальної записки, ані Сергія. Що ж, це не завадить їй почати втілювати свій план: жити далі. Без нього. Але хто ж це стукав?

Маша відчинила.

— Маріє, доню, — сусідка баба Катерина стояла під дверима. — У мене лампочка згоріла в коридорі, як це його... когось попросити, щоб поміняли? Сходи до Віктора на низ, він же електрик, бо в мене ноги хворі.

— Добре. Я швидко, — Маша накинула на плечі пальто й почала спускатися східцями до Віктора на перший поверх.

Телефон у руках бренькнув. Маша зупинилася. Прийшла SMS з невідомого номера.

— Знову! Ох...

"Ти можеш блокувати мене скільки завгодно, я все одно буду тобі писати. Я стояв біля твоїх дверей дві години. Ти знову втекла. Це не допоможе. Мені неважливо, де ти. Я тебе знайду. Я знаю, ти мене кохаєш. Сергій."

Марія ледь не засміялася від злості.

— Ти мене знайдеш? Я тебе не кохаю! — прошепотіла вона.

Марія заблокувала і цей номер, кинула телефон у кишеню пальта.

Вона спустилася на перший поверх, знайшла потрібні двері та подзвонила. Двері відчинив Віктор. Це був чоловік років тридцяти, кремезний, з сильними руками та постійно жирними від роботи пальцями. Від нього завжди тхнуло сигаретами та чимось машинним.

— О, Маша! Яким вітром тебе сюди задуло? — Віктор усміхався, і ця усмішка їй не подобалася. Вона була занадто самовпевнена.

— Добрий день, Вікторе. Вибачте, що турбую. У баби Каті знову лампочка перегоріла. Я знаю, що ви електрик. Не могли б ви піднятися, подивитися?

Віктор вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Він став надто близько.

— Скільки заплатиш?

— Заплачу? То до баби Каті, то її лампочка.

— Серйозно? — Віктор обперся плечем об стіну і примружився. — Та мені не потрібні її гроші, Машо. Мені потрібна ти. Ти сама — найкраща нагорода.

Марія відчула, як її стискає огида і тривога. Цей поворот був очікуваним, але неприємним.

— Вікторе, будь ласка. Давайте без цього. У вас є вільний час, щоб допомогти сусідці?

Він зробив крок ближче, і Марія інстинктивно відступила. Він пахнув, як завжди, і цей запах тепер здавався їй задушливим.

— Ну чого ти, як мала? Я ж бачу, ти вся змучена, нервова. Чоловіка тобі нормального не вистачає. Сергія вигнала. Приходь до мене, я тебе тут швидко "налаштую", — Віктор простягнув руку, щоб торкнутися її плеча. — У мене тут і вино є, і…

Марія різко відхилилася, її обличчя стало кам'яним. Вона була стомлена від чоловічого тиску, від Сергія, а тепер і від цього Віктора. Її терпіння урвалося.

— Заберіть свою руку! — її голос пролунав гостро і голосно, луною відбиваючись у під’їзді. — Ви або йдете зараз до баби Каті і міняєте лампочку, або я буду верещати на весь під'їзд. Не торкайтеся! І якщо ви ще раз дозволите собі таку непристойність, я викличу поліцію. Краще не мацайте мене.

Віктор на мить розгубився від її рішучого тону. Його самовпевнена усмішка зникла, обличчя набуло незграбного вигляду.

— Та що ти, Машо! Я ж пожартував...

— Мені не смішно! — відрізала вона. — Лампочка. Зараз.

Марія стояла, дивлячись на нього, її очі були холодними і непримиренними.

— Добре, добре. Йду. Тільки не треба нікому скаржитися, — пробурмотів він і, невдоволено підхопивши з кутка ящик з інструментами, поплентався до ліфта.

Марія повернулася до свого поверху, відчуваючи, як тремтить від адреналіну. Вона була зла, але задоволена тим, що не дозволила себе образити. Вона його не кохала і не хотіла бути з цим чоловіком. Але неприємна думка з’явилася в її голові після цього інциденту: “Кохання чекає тебе вдома”, — згадувала слова баби Нюри. — Невже це хтось із сусідів?

***

Марія поверталася з торгового центру, бо ходила туди подивитися на нову сумочку. Її вже була старою і злегка пошарпаною, тож… Якщо змінювати щось в своєму житті, то змінювати все до дрібниць.

Вийшовши з магазина, Маша відчула справжнє задоволення. Вона вже йшла до виходу з торгового центру, коли її телефон знову завібрував. На цей раз на екрані висвітився незнайомий, але міський номер. Вона вагалася, не бажаючи відповідати бо боялася, що це знову маніяк Сергій, але вирішила, що це може бути щось важливе. А раптом сусідка, може якийсь інсульт чи знову лампочка.

— Алло? — обережно відповідала вона.

— Доброго дня, — голос у слухавці був чоловічим, діловий, трохи приглушений, але впевнений.

— Доброго, — Марія, зупинилась біля фонтана в центрі холу.

— Мене звати Ігор. Я телефонував вам два тижні тому, щодо оголошення про продаж будинку у передмісті. Ви пам’ятаєте?

Серце Марії неприємно стиснулося, але вона швидко взяла себе в руки. Продаж батьківського будинку був ще одним кроком до остаточного початку нового життя. Це був важкий, але необхідний крок.

Весь цей час, Маша думала, що цей покупець їй примарився, так само, як і Аслан.

— Ви за цей час його ще не продали?

— Ні, Ігоре. Будинок актуальний до продажу.

“Мені не було часу на його продаж. Знав би ти Ігоре, чим була зайнята моя голова” - думала дівчина.

— Чудово. Я переглянув фотографії, і будинок мене дуже зацікавив. Я хотів би подивитися його сьогодні, якщо це можливо. Чи є у вас час?

Марія подивилася на годинник. Була лише друга година дня. Поїздка до передмістя займе трохи більше години. Звичайно, вона могла б поїхати зараз. Це було б найкраще, ніж сидіти вдома і чекати, коли з'явиться Сергій і почне вибивати двері.

— Сьогодні... так, сьогодні можна. Якраз маю час, — вона швидко приймала рішення. — Коли вам буде зручно? Дорога туди займе приблизно годину.

— Для мене ідеально було б десь о четвертій годині. Ви зможете бути на місці? — уточнив покупець.

— Так, о четвертій під’їду. Я вам скину точну адресу СМС-повідомленням.

— Дякую. Буду чекати. До зустрічі.

Марія завершила дзвінок.

Незважаючи на необхідність займатися цією болючою справою, вона відчула прилив енергії. Це була можливість втекти від квартири, від Сергія, і зосередитися на справжніх, важливих справах. Вона швидко написала Ігорю адресу і, поспішаючи, викликала таксі. Краще рухатися, ніж чекати. Краще продати минуле, ніж дозволити йому її наздогнати. Вона рішуче вийшла на вулицю.

— А, що, якщо цей Ігор моя доля?... Ні. Машо ти ж не віриш в ці пророцтва…