Раді Вас бачити!

Марія так хотіла побачити Аслана і зрозуміти, що він за людина. Хотіла пізнати його ближче. Їй було дуже цікаво, чому ж він все-таки вирішив усиновити її племінника?

Тож…

Після розмови з Тагіром Маша не пішла додому, а направилася прямісінько до кабінету Аслана. Вона не знала, де він, але здогадувалася, що там, де він сидів у суботу ввечері.

Що казати? Навіщо прийшла? Що робити? Як дивитися в очі після того конфузу з кавою в стриптиз-клубі? Про Олексійка поки що згадувати не буде, тоді про що з ним розмовляти?

Поки йшла коридором до дверей, передумала все на світі. Можливо, нічого не потрібно вигадувати, а просто плисти за течією і будь що буде.

Марія зупинилася і, вдихнувши повітря, на секунду завмерла. Назад шляху немає. Вона постукала.

— Так. Заходьте! — приглушений голос Аслана пролунав за зачиненими дверима. Маша впізнала його, то точно був Аслан. Краще б його сьогодні там не було, і Марія б розвернулася та пішла, але… Він там!

Маша повільно, несміливо відчиняла двері.

— Доброго дня! Можна… зайти? — вона не наважувалася зайти всередину, тільки виглядала з-за дверей.

— Маша?! — здивовано підняв брови. Аслан явно не чекав таких гостей. А Марія тим паче не чекала такого сама від себе. Ще зранку вона була впевнена, що не зустрічатиметься з Асланом сьогодні. — Звісно, заходь… Що привело тебе сюди?

Поки він говорив, Маші чомусь раптом захотілося провести пальцями по контуру його губ. Їй шалено подобалися його губи. Такі чуттєві. Вона уявила, що торкається своїм пальцем і каже: «Шшш, тихо, не говори нічого, просто поцілуй мене».

— Не стій. Сідай, — він вказав рукою на чорний шкіряний диван, що стояв навпроти його столу, біля стіни. — Як ти? Все добре?

«Знову ці дивани. Добре, що не червоний».

— Так. Жива, здорова, — злегка посміхнулася, щоб розрядити обстановку і себе, бо була трішки напружена.

Аслан, зовсім розслаблений, сидів за столом, спостерігаючи за тим, як Маша повільно проходить до дивана. Його ліва рука була перев'язана, вся покрита бинтом, за винятком кісточок пальців. Обличчя було задумливе і водночас здивоване. В очах Аслана з'явилися потужні іскри, які, здавалося, проносилися по тілу Марії, коли він на неї витріщався.

Марія присіла. Поки вона підходила до дивана, Аслан уже сканував її своїм поглядом. Дівчина не бачила цього, але відчувала. І від його погляду мурахи бігали по шкірі.

— Кави? — у його голосі була нотка насмішки. Він ніби натякав, що вчора кави випити так і не вдалося.

— Ні, краще чаю, — Марія взяла себе в руки, сильно стискаючи ручки своєї сумочки і глянула йому в очі. Хоча так соромно було це робити, але… впасти ще раз так низько, як вчора, вона не збиралася.

— Я теж п’ю чай, — чуттєвий рот чоловіка скривився в усмішці, від якої дух перехоплювало. Не бувають люди такими… такими ідеальними. Йому так личила посмішка, яка змушувала все всередині тремтіти незрозуміло від чого. Вона і боялася, і кохала, і хотіла його, і не довіряла йому, і водночас не знала, чого можна від нього чекати. Хто він? Про що думає? На що здатен?

Аслан зателефонував комусь і попросив принести чай. Потім підвівся з-за столу.

— Ти не проти, зараз бокс почнеться… Пряма трансляція. Я хочу…

— Ні, ні, авжеж, — Марія зрозуміла, що Аслан хотів подивитися бокс, а вона приперлася невчасно. Уже на вулиці було темно, пізно, і що вона собі тільки думала, коли приходила сюди. — Я вам не заважаю?

— Ні, що ти, — він зупинився біля столу і кілька разів провів пальцем по екрану планшета. Марія оглянула його блакитну сорочку із закачаними рукавами і темні штани, що ідеально сиділи на його довгих і сильних ногах. Кілька разів він поправив комір сорочки і ще вище закотив рукави. — Я увімкну на плазмі.

Велика плазма, що висіла на стіні, заговорила. Дивно, Маша її до цього часу і не помічала. Дівчина трішки нервувала.

— Що з вашою рукою? — дурне запитання, але іншого в її голові не знайшлося.

— На тренуванні розтягнув.

Двері кабінету відчинилися і Маша побачила тацю з чашками. Цього разу без фокусів. Вона не мала наміру проливати чай на Аслана. Марія вже змирилася з тим, що ті всі його листи — то була просто помилка, його помилка. Він, мабуть, і сам шкодував, що писав їх. Він не згадував про них, і татуювання з її іменем Аслан точно не робив. А от вона повела себе по-дурному. І дуже хотіла, щоб цей чоловік вчора не побачив її татуювання на животі.

— Чай приїхав, — Аслан весь час повертав голову до плазми, щоб не пропустити свій бокс. На екрані на ринг уже виходив під музику якийсь боксер.

— Я візьму, — щоб не відволікати його, Марія підійшла до столу і кинула короткий погляд на його перебинтовану руку. Все ж таки Аслан не покинув свої бої без правил.

Простягаючи руку до білосніжної чашки з ароматним чаєм, вона ненароком торкнулася руки Аслана, який у той самий момент брав свою чашку. Це неймовірне відчуття. Маша згадала його поцілунок у тому стриптиз-клубі. Як же їй хотілося повторити. А ще їй самій хотілося впитися в його рот, з язиком, жадібно цілувати.

Наче на автопілоті дійшла до дивана і присіла. На цей раз чай на себе не пролила.

— Колись я дивилась бокс із братом. Один раз. — Чому вона згадала Олексія? І яка реакція буде в Аслана на цю розмову? — Там на ринг виходили красиві, довгоногі дівчата з табличками. І я… я мріяла, що колись теж стану такою красивою, як вони, і вийду на ринг з табличкою, де битиметься мій брат. — Щоб зайвого більше не наговорити, Марія відпила з чашки. Хай краще її рот буде зайнятий. — А за кого ви вболіваєте? — бокс розпочався.

— За того, що в синьому кутку.

— Отой боксер, за якого ви вболіваєте, здається, в нокауті, — показувала пальцем на екрані телевізора.

— Ні, — Аслан тримав свою чашку обома руками і не пив, а пильно витріщався на бокс. — Бачиш, він підвівся до того, як суддя дорахував до десяти.

— І що це означає?

— Це не нокаут, а нокдаун, — пояснив він Маші, а вона як вівця дивилася з подивом. Невже все забула? Брат їй колись все це пояснював.

— Хіба це не одне й те саме?

— Ні, звісно ж!

Нехай Аслан думає, що Маша нічого абсолютно не розуміє в боксі. Хоча, якоюсь мірою це правда. Вона вже давно все забула.

— Він був би в нокауті, якби не піднявся до десяти секунд. Не підвівся — програв. Нокаут — це чиста перемога в боксі. А нокдаун — це коли боксер упав, але встиг прийти до тями і знайти сили, щоб встати.

— На мою думку, бокс — це не моє, — кивала я головою. — Все так складно. Хоч і брат був боксером, але…

— Так. Твій брат був хорошим бійцем, — Аслан явно хотів відійти від теми, щоб не продовжувати розмови про спогади і брата. А як же ж попросити вибачення за його смерть? Він же ж у листах так писав, а насправді мовчав. — Тут нічого складного немає. Усього лише п’ять основних ударів та кілька правил. Вивчиш.

— Ви кажете п’ять ударів? Я, до речі, один точно знаю, це — ХУК, — гордо підвела голову, ніби відкрила зараз Америку. Якби Марія ще знала, як він б’ється, той хук, і куди. Одне лише слово.

— Це один із п’яти ударів. ХУК — найпотужніший і іноді несподіваний удар у боксі. Виконується зігнутою рукою і використовується в ближньому бою. Ти це теж знала? — Він подивився на неї, усміхаючись всезнайкою.

Дівчина мовчки кивала головою, що ні. Не знала.

— Я так і думав. Ось дивись, бачиш, той боксер, що в синіх трусах, завдає ударів тому, що в червоних, по корпусу (по животу, по грудях) двома руками, просуваючись знизу вгору, а потім б’є по підборіддю? Цей удар називається — АПЕРКОТ. При такому ударі боксер залишається без захисту, тому що використовує обидві руки.

— АПЕРКОТ? Мені подобається. Коли заведу собаку, то назву її так, — зробила ковток чаю й удала, що дуже ретельно дивиться в телевізор, хоча сама нічого не розуміла, що Аслан їй там пояснював. Коли Марія побачила, як він із таким азартом і з вогниками в очах їй усе це пояснює, то ні про що думати не могла, як про поцілунок. Поцілунок з ним на ринзі.

Марія почала усвідомлювати, що для цього чоловіка бокс, і всі ці бої без правил, з правилами і ще з усілякою фігнею, далеко не пусте місце — це все його життя. Олексій теж жив тими боями. Боже, які ж вони схожі.

— Раунд закінчився. А чому по телевізору тих дівчат з табличками не показують?

— Ти маєш рацію, майже ніколи не показують, але вони там є. Знаєш, що ці дівчата, перед тим, як потрапити туди, проходять кастинг?

— Мене це не дивує. Туди, напевно, беруть найкрасивіших! — Марію явно добивали ревнощі. Вона не хотіла уявляти, що ці дівки можуть так крутитися біля Аслана.

— Так, гарних. Їх називають ring girl (рінг-гьорлз). І це, до речі, їхня професія. Ти навіть не уявляєш, скільки дівчат мріє про таку професію.

— Тож мені професія. Я ось теж змогла б пройтися там… якби кастинг пройшла. Це ж була моя мрія.

— Ти звісно красива. І на раз пройшла б той кастинг.

«Що він сказав?! Красива?!»

Маша зашарілася.

— Знаєш… — він важко вдихнув. — Мені б не хотілося, щоб ти цим займалася.

— Та невже? Дивно. Ви мені ніхто, тож чим я займаюся, стосується тільки мене і більше нікого.

— Добре. Не злися.

— Я не хочу про це говорити. Краще дивіться свій бокс, — дівчина раз у раз кидала погляд на Аслана. Як і коли з ним поговорити про племінника? Точно не сьогодні, і не завтра. Завтра в нього День народження. А що, якщо купити подарунок. Малесенький.

— О, дивись, цей удар називається ДЖЕБ. Кажуть: «Боксер без ДЖЕБА — не боксер». Прямий удар в голову… або по корпусу. При атаці потрібно робити крок уперед, тоді збільшується сила удару.

Їй хотілося запитати: «А яким ударом ти вбив мого брата?» Але… Ні. Це був нещасний випадок. Аслан просто не міг навмисно вбити людину.

«Цікаво, а як називається прямий удар у моє серце?» — подумала Марія. І відразу знайшла відповідь — Любов.

— Значить, Джебом я назву кота, — почала сміятися.

— А ти смішна.

— Яка є.

— І добре що є, — його ледь тихий шепіт собі під ніс, Марія все одно почула.

— Дякую за чай. Я, мабуть, піду.

— Так швидко, — Аслан нарешті відірвався від свого боксу і подивився на дівчину.

— Не хочу вам заважати дивитися.

— Ти не заважаєш. А до речі, навіщо ти прийшла? Ти так і не сказала.

Марія і сама не знала. Просто її ноги самі її сюди вели. Ноги, серце, душа, очі, які так хотіли його побачити.

— Подякувати за те, що допомогли мені вчора. Я гроші за таксі вам обов’язково поверну.

— Ні, звісно ж.

— Поверну.

— Ні.

— Чому?

— Бо я їх не візьму. І більше на цю тему ми не говоримо.

— Добре. Дякую, — Марія вже збиралася йти.

— Я так зрозумів, ти вчора вешталася там одна?

— А якщо так, то що?

— Такій красуні, як ти, не варто ходити самій по стриптиз-клубах.

— Це випадково сталося.

— Випадково кажеш? — секунду подумав. — Захищатися вмієш?

— У сенсі?

— Твій покійний брат був ох**нним бійцем, він хоч чомусь тебе навчив?

— Ні. А навіщо?

— Господи, Маша. Як навіщо? Ти серйозно?... Добре, — Аслан підійшов до неї. — Хочеш покажу тобі хоч щось. Наприклад, мій улюблений удар КРОС.

— Крос?! Це як кросівки? — засміялася. — Добре, добре, вибачте, я більше не буду.

— Ну чому ж, смійся, тобі личить… Кх-кх. Так, про що я там говорив? Ага… Це удар далекою рукою в голову. Трохи повертаєш корпус, тобто своє тіло, і замахуєшся тією рукою, що знаходиться подалі від суперника. Досить точний удар… Можна? — запитав дозволу чи можна торкнутися до Марії, і дівчина кивнула, що можна.

Дати доторкнутися до себе і перекрити цим самій собі ковток кисню, якого не вистачало через його дотики, через його руки, якими він брав її талію і повертав у потрібному напрямку — це ризиковано. Але… так хотілося.

— Отак повертаєш корпус, тобто себе, ну ти зрозуміла, — мабуть і йому було ніяково знаходитися так близько. — Тепер замахуйся на мене рукою.

— Ні.

— Так.

— Ні, я не буду.

— Будеш.

— Боже. У мене нічого не вийде.

— У тебе все вийде… у нас… — Аслан замовк. Його великі, красиві пальці гладили її обличчя, скроні, вилиці, торкалися завитків волосся. Здається, Марії теж почав подобатися бокс, особливо, якщо в ньому є такі дотики.

В очах Аслана було бажання. Він бажав її як жінку, і від цього ноги підкошувалися. Бажав і вперто мовчав, нічого не говорив про кохання, про листи.

— Ти здібна дівчина. Все вийде, — шепотів їй в губи. Ковзнув долонею по ключиці. І Марія ловила себе на думці, що теж хоче цього. Дотик рук, ласки, поцілунки, його запах, голос, погляд — це так вбивчо. Це смерть для неї. І вона ніяк не могла побороти в собі бажання — померти.

Його близькість настільки паморочила голову, що дівчина не могла дихати. І її тіло, прокляте тіло, реагувало на все це.

Але ще не час. Не тут, і не сьогодні. Аслан так і не сказав тих слів, які Маша хотіла від нього почути.

— Мені дійсно час додому. Вибачте, — цими словами дівчина неначе вилила йому на голову відро холодної води.

Аслан відійшов. Здається, він завівся не на жарт. Але Марія не з тих дівчат, яких він підчеплює в стриптиз-клубі. Тож хай охолоне…