Раді Вас бачити!

Марія сиділа на кухні і згадувала брата. Без болю, звісно, ніяк не обійшлося. Болючі спогади, які за інших обставин були б щасливими. Але життя — така річ, яка перевертає все! І те, що колись приносило радість, тепер приносить біль.

Її брат був красивим блондином з блакитними очима, спортсменом, який якогось біса вирішив заробляти на життя цими клятими бійками… Вірніше, боями без правил, як він казав. За ним стільки дівчат бігало, але зустрічався він з однією — зі Світланою. Звичайно ж, ця парочка постійно сварилася… потім мирилася… пристрасно. Здається, їм подобалося таке насичене життя. Мама так чекала, що Олексій одружиться, але, здається, в Господа на брата були інші плани.

«Цікаво, що чекає на мене? Сподіваюся, щось краще», — думала Маша в перервах між спогадами.

Марія теж була блакитноока дівчина зі світлим волоссям. Вони з братом схожі на маму, у тата було чорняве волосся і карі очі. Оскільки їхній батько був із дитячого будинку, то з його боку родичів вони не мали і не знали. Він і сам не знав, хто його мама. Але в Маші є тітка — мамина рідна сестра, от тільки вони з мамою вже років п'ятнадцять не спілкуються. Ніхто навіть не знав, що з нею, і чи жива вона взагалі. Тож з рідними у Марії не густо… Дідусь і бабуся давно померли.

— Що ти робиш, доню? — Мама ледь переставляла свої хворі ноги, заходячи на кухню. Дівчина їй не дозволяла робити домашню роботу. Нехай відпочиває. Адже в неї хворе серце. Мама — це все, кого Марія мала. Якщо з нею, не дай Боже, щось станеться, то дівчина не знає, як виживе сама.

— Суп варю, — кинула в каструлю трохи солі та перемішала. — А що? Щось сталося? Знову зле?

— Та ні. Все добре, — мама махнула рукою, зупиняючи, щоб та не хвилювалася і не підходила. — Просто телефонував прокурор, — в чорній хустці на голові, з припухлими від сліз очима, і фотографією брата в руках, які час від часу тремтіли від хвилювання.

На маму було шкода дивитись. Серце Марії від болю розривалося, і дівчина боялася, щоб і воно не зупинилося. Хоч вона і не стара бабуся, але в житті всяке буває. Так хотілося повернути час назад і не випустити брата з дому на той бій.

— Що цей дядько від тебе хотів, щоб ти знову приїхала? — Маша відсунула стілець, щоб мама присіла біля столу. Бідолашна її мама.

— Ні. Повідомив мені, що за два дні буде суд… нарешті, — притискаючи фотографію до грудей, вона важко вдихнула. — Нарешті цей виродок сяде.

— Сподіватимемося, що надовго, — тихо промовила донька.

— Ой, не знаю, доню. Він не бідна людина, може й відкупитись… Можуть… можуть дати умовний термін і все.

— Що ти таке, мамусю, кажеш?! Не приведи Господь. Молімося, щоб цього не сталося, — з ложкою в руці, присіла біля неї. — Як би там не було, він має бути покараний. Він убив людину. Убив брата. Убив нашого Олексія. — Сльози просилися назовні, але Маша намагалася стримати все в собі, щоб мама не бачила.

«Я поплачу потім. Пізніше. Коли залишуся сама в своїй кімнаті».

— Ти ж, Маріє, знаєш, що гроші в наш час можуть все.

— Це точно, — вона замовкла і задумалася.

«А невже він і справді відкупиться? Невже зможе? Я ж про нього нічого не знаю. Все, що я знаю, так це те, що цього чоловіка звати Аслан… Той самий Дикий Лев. Він власник того клубу, в якому відбуваються бої, а в якому й сам часто грішив цим. Бачили. Знаємо. Але я була там один раз. Більше на такі видовища бажання ходити немає. От тільки бажання ще раз поглянути на цього смаглявого красеня — нікуди не зникло. Я розумію, що це неправильно і я не повинна думати про вбивцю свого брата. Мені потрібно перебороти в собі ці безглузді думки. Аслан, за словами Валерії, не самотній, у нього є кохана… Напевно, вона в нього не одна. Їх у тому клубі стільки!!! І більшість із них довгоногі моделі, які «обскачуть» мене на раз-два».

— Я думаю, що якби він міг відкупитися, то вже зробив би це, і не чекав суду, — торкнулася маминої долоні. А все ж вона так швидко постаріла на нервах. Втомлена. В'яне на очах. Марія боялася, щоб мама не дізналася про її думки. Щоб нічого не запідозрила. Адже те, що вона думала про Аслана, — вбило б її. Це вбивало і саму Марію. Дівчина ненавмисно, вона не хотіла думати про цього чоловіка. Просто ці думки з'явилися в її голові відразу після того бою, на якому вона була вперше і востаннє. І це було задовго до вбивства Олексія.

«От тільки чому мені весь час здається, що я зрадниця? Що зрадила свою родину?»

— Може, ти й маєш рацію, — вона ще раз подивилася на фото брата. — Ох, синку… не встиг ти порадувати мене онуками.

— Мамо, я тебе прошу, в тебе хворе серце… не рви душу ні собі, ні мені.

— Мою душу вирвали ще шість тижнів тому, коли сина вбили. Шість тижнів, три дні і вісім годин, — мама рахувала ці дні мало не до секунди. Її ніщо не радувало більше, і нічого в голову не лізло, крім годин, днів, секунд. Це перетворювалося на хворобу. Деякі люди так і втрачають розум. Іноді з цього все і починається.

— Потрібно продати його автомобіль. Ми все одно на ньому їздити не будемо, а гроші нам не завадять, — дівчина кивнула на фото. — Віддати борги за похорон, а що залишиться — піде тобі на ліки. Ти ж хвора, ніде не працюєш… І я, напевно, кину навчання, і піду роботу шукати, адже за неї все одно немає чим платити. Брат нас із тобою забезпечував.

— Продати?! Ну, не знаю. Це ж пам'ять про синочка, — мама поцілувала фотографію. — Як це так. Він так любив цей автомобіль.

— Якщо ми не продамо його, то залишимося без копійки, а авто заіржавіє в тому гаражі. Мені точно доведеться йти працювати.

— Куди ж ти, дитино, підеш? Без освіти і не візьмуть нікуди, — витерла сльози. — Ні. Потрібно, щоб ти довчилася.

— Я не дитина, вже. Мені дев'ятнадцять… Двірником чи офіціанткою…

— Господи! Чи тобі молодій, вродливій, у двірники йти, — перебила її слова. — Жах! Ти подивися, яка ж ти в мене красуня… Люди добрі, що ж це таке відбувається! До чого ми дожилися!

— Мамо, годі, я тебе прошу, не дай Бог знову напад буде. Де твої ліки?... Чорт, суп тікає! — схопилася як на пожежу і швидко рвонула до каструлі.

— Чорт з ним, з цим супом! — махала рукою мама. — У нас проблеми гірші.

— А чим ми будемо вечеряти? — Маша вже на повну тарабанила посудом біля плити. — Ще бутерброди треба зробити.

— У мене апетиту немає… і жаги жити.

— Не кажи так… у тебе ще є я… а в мене ти.

— Удвох ми з тобою залишилися, Маріє. І батька твого вбили вісім років тому, тепер ось і брата… Ми наче прокляті.

— От така наша жіноча доля, — відповіла та, ніби розбиралася в цій клятій долі, а точніше — проклятій.

— Тобі треба чоловіка знайти, — раптом так серйозно заявила вона доньці.

— Жартуєш?! Мені зараз не до цього… Де чорний мелений перець?

— Якщо зі мною щось трапиться, то ти не повинна бути одна. І чорний перець тобі на самоті не допоможе.

— Нічого з тобою не станеться, якщо прийматимеш ліки вчасно… А де подівся лавровий лист?!

— Який лист! Ти чуєш, що я тобі кажу?

— Чую, мамо. Чую. Але заміж я не збираюся, тим паче зараз. Та й за кого?! У мене навіть хлопця немає.

— У чому проблема. Та ти тільки цим парубкам підморгни, і вони всі будуть біля тебе. Ти ж красуня, а одна. Он, бери приклад зі своєї подружки Валерії. Вона вже з якимось живе, її мати розповідала.

— А мені не потрібен ЯКИЙСЬ! Краще бути одній, ніж з ким попало.

— З таким підходом до життя ти точно залишишся одна. А я хочу померти спокійно, знаючи, що ти знайшла собі пару.

— А я не хочу, щоб ти помирала. Добре? Живи ще довго і… колись, може, я і вийду заміж.

— Колись?! — важко вдихнула мама. — Щось мені підказує, що не побачу я цього весілля.

***

У залі суду люди весь час шушукалися, переглядалися і тицяли пальцями у вбивцю Маріїного брата. Поки чекали суддю, яка не поспішала виходити з вироком. Може, цей чоловік і справді відкупився, і ця злобна жіночка сиділа в своєму кабінеті і не над вироком думала, а хабаря рахувала? У той момент в голові у Марії ці думки так і миготіли туди-сюди. Дівчина мовчки просила Бога, щоб вона вийшла і сказала, що засуджує його пожиттєво. Хоч розуміла, що це неможливо… за законом і за якоюсь там статтею — ненавмисного вбивства.

А її мама взагалі мала такий вигляд, що лякав дівчину. У її погляді можна було прочитати: «Впустіть мене до нього в клітку, я його власними руками задушу, не дивлячись на моє хворе серце і ноги». А дівчина покійного брата Маші, Світлана, — не прийшла. Вона і телефон відключила, коли Марія намагалася зв'язатися з нею, щоб розповісти про суд. Як сказала її мама: «А що ти хотіла? Світлана молода дівчина, яка не зобов'язана вдавати з себе вдову. Мабуть, пішла шукати собі іншого хлопця. Не мертвого». Може й так, але ж хоч би вдала вигляд, що їй все це не байдуже. Могла б і припертися на суд, а після нього вже йти на всі чотири сторони.

— Мамо, що з тобою?! Тобі погано? — кинулася Маша до матері, дивлячись, як вона тримається за серце.

— Все добре, доню, — тихо, ледь чутно відповідала та пересохлими губами.

— Ще трохи… ще трохи, — заспокоювала Маша себе та її. — Ще трохи, і це пекло скінчиться.

— Встати, суд іде! — усі, хто був у приміщенні, почали підніматися зі своїх стільців, зі скрипом відсуваючи їх. Ну, нарешті.

Марія допомогла мамі встати і сама стала, але не дивилася на суддю, а не зводила погляду з вбивці свого брата. Він стояв за ґратами, тримаючи руки перед собою, перебираючи пальці. Мабуть, від нервів. Коли він сидів, то здавався нижчим, а ось встав, і Маша зрозуміла, що цей покидьок — справжнісінький громила. Він навіть на рингу здавався нижчим… Дикий Лев. Високий, накачаний, чорне волосся, смаглява шкіра, і темні очі. Але ці очі безсоромно дивилися на дівчину, прямо таки витріщаючись нахабно, так само, як і вона на їхнього господаря. Отак він дивився тоді на неї після бою… Мабуть, цей боксер проклинав в думках їхню сім'ю, стоячи там за ґратами. Адже він убив її брата. Там йому і місце.

— Проголошується вирок! — Жінка-суддя, стоячи за своїм столом, тримала якісь папери в руці. Вона почала читати, а Маша не слухала, вона тримала маму під руку і дивилася на реакцію боксера. Здається, він і оком не моргнув, коли суддя сказала, що засуджує його до шести років. Він тільки важко видихнув, наче з полегшенням. А як же, йому дали лише шість років, хоча треба було дати всі двадцять шість.

— Та що ж це таке відбувається! — Почала плакати і кричати на весь суд її мама. — Чому за вбивство так мало?! Він забрав життя! Життя мого сина! — її плач переростав у ще більший крик, крик розпачу, болю, ненависті. У якусь істерику.

— Мамо, хороша моя, заспокойся, не дай Бог знову серце болітиме, — тремтячими руками Марія почала витирати її сльози. Одним оком побачила, що вбивцю брата виводять із зали суду. Цей покидьок ще мав нахабство у дверях обернутися і знову поглянути на неї. Він і так дірку поглядом протирав на дівчині під час слухання.

«Ще не надивився?! Виродок!» — Хотілося прокричати вслід і плюнути на ту м'язисту спину.

Так, з «виродком» Маша переборщила. Він явно не виродок. Він дуже гарний, але… дівчині начхати. Значить, він моральний виродок. А ще він вбивця!

Стало страшно.

«А що якщо він задумав щось зле?! А що, якщо і мене вб'є?! Навіщо ж він дивиться?!... З якою метою?!»

— Покидьок! — кричала мама вслід цьому вбивці. — Будь ти проклятий!!! Горіти тобі в пеклі. Щоб в тебе самого Господь відібрав найдорожче в житті.

І Маша подумала:

«Цікаво, а що для нього найдорожче в житті? Чи хто?»

— Мамо, я тебе прошу… Де твої пігулки? — дівчина почала ритися в кишенях її плаща.

— Все добре, доню. Таблетки не потрібні… Краще допоможи мені, бо ноги відмовляються йти, — вперлася в її плече. Вони почали виходити. — Краще знайди мені склянку води.

— Води?! Добре. Зараз ми вийдемо, і я куплю тобі водички, мамусю.

«Ох, я навіть і не знаю, як нам жити далі. Смерть брата дуже сильно підкосила мамине здоров'я. Вона постійно на таблетках, на які грошей вічно не вистачає. Мій брат Олексій був бійцем-невдахою. Його кар'єра боксера не склалася через травму, і тому він бився в таких підозрілих клубах за гроші. Іншу роботу шукати не хотів. Говорив, що більше нічого не вміє, крім як бити пики. Останні три місяці лікарі заборонили йому виходити на ринг, адже виявили в голові невелику пухлину. Але він вирішив по-своєму. Хотів, напевно, зібрати собі на операцію цими боями, адже на нього завжди ставили хороші ставки. Він так собі на дорогий автомобіль назбирав і мені на навчання. От тільки доля вирішила інакше. Цей смаглявий громила своїми здоровенними ручищами вдарив нашого Олексія по голові. Він впав і більше не підвівся. Ось чому дали лише шість років. За не навмисне вбивство. Знаю я, який удар у цього Лева, бачила тоді на рингу. Розумію, чому брат помер. Добре, що хоч не мучився. Зате ми тепер з мамою мучимося і страждаємо. Життя втратило будь-який сенс».