Раді Вас бачити!

Наші дні

— Ти чого? — Інна відчинила двері й здивовано витріщилася на Машу. На голові в неї були бігуді.

Маша ледве переводила подих після того, як бігла сходами на четвертий поверх.

— се гаразд, — закашляла вона. — Хочу пити. Де вода?

— Заходь. Чого-чого, а води в крані — скільки хочеш, — відповіла Інна. — У тебе такий вигляд, наче ти тікала від зграї скажених собак.

— Швидше від твого скаженого сусіда-п'яниці, — відповіла Маша, роззуваючись біля порога. Мокрі кросівки квакаючи полетіли в куток. За ними послідувала куртка, а сумку дівчина взяла із собою.

— Валєрчика?! Ха! — засміялася Інна. — Він мирний, нікого не скривдить. Тільки вічно гроші біля під'їзду на чарочку клянчить.

— Не довіряю я йому. До речі, на вулиці дощ, — сказала Маша. — А що це в тебе на голові? Кудись зібралася? — гукнула вона, ідучи за подругою, що вже поспішала на кухню.

— Так! — почулася відповідь. — Ми збираємося, — продовжила Інна, уже повернувшись із водою.

— Ти зі своїм братом? — знову запитала Маша, сідаючи на крісло.

— Із яким братом? Він говорив, що припреться на вихідних, але плани змінилися, і його не буде. Кудись поїхав за місто зі своїми дівками.

— Ясно.

— Тож «ми» — це значить «ми з тобою», — засміялася Інна. Вона була підозріло задоволена, наче їй у коханні освідчився сам Папа Римський.

— Не зрозуміла, — Маша здивовано дивилася на неї.

— Та годі тобі… Що тут незрозумілого? Краще допоможи мені вибрати сукню для сьогоднішнього вечора, — Інна не переставала посміхатися. Маші аж нудно стало. Є ж на світі щасливі люди. Цікаво, звідки таке щастя?

— Для якого ще вечора?

— Ми з тобою йдемо на побачення, — Інна кивнула головою, запрошуючи Машу піти за нею.

— На вулиці дощ. Яке побачення?

— До вечора вщухне.

Вони зайшли в Іннину спальню. Не дуже велика, але затишна, світла, чиста. І… папуга. Той самий папуга, якому вони купували корм у тому клятому магазині, де Маша випадково розбила вазон, зачепивши його рукавом, і довелося платити.

— Завтра ж рано вставати на роботу, — сказала Маша, побачивши на ліжку три сукні: синя в блискітках, чорна й жовта.

«Ну і смак в Інни, а точніше — ніякого. Блискітки? Серйозно? Наче сорока! Який жах! Особисто я їх би не одягнула навіть за великі гроші. Жодної! Усе мотлох!» — думала Маша, але вголос про це не сказала. Вона розуміла, що інших у Інни просто немає.

— Ти йдеш на побачення і мене туди тягнеш? — запитала Маша, розриваючись від цікавості.

— Нарешті до тебе дійшло. Так, я збираюся на побачення і беру тебе з собою, — Інна витріщилася на Машу, наче та з Місяця звалилася.

— Ні за які гроші. Тим паче, завтра на роботу.

— Ти що, не в курсі? У нашій забігайлівці трубу прорвало. Пів кав'ярні водою залило, — засміялася Інна. — Мені пів години тому Свєтка телефонувала. Завтра ми відпочиваємо!

Вона підстрибувала, як тільки могла, зі своєю вагою і бігудями на голові. Маша була шокована.

«Оце так щастя!» — подумала вона.

— Добре, що сказала, а то я завтра зранку виглядала б дурною, біля дверей замкненої кав'ярні, — сказала Маша.

— Краще скажи, в якій мені йти на те бісове побачення, — Інна кивнула в бік свого «чудового» гардероба.

— А ти поміряй, я так визначити не можу.

На радощах подруга зняла халат і почала натягувати на себе сукню.

— Я не хочу йти на це побачення. Це просто смішно. Що я там робитиму, третя зайва?

— Не третя, а четверта. Артур візьме з собою друга, а я візьму подругу, тобто тебе.

— Зовсім збожеволіла. Я не хочу ні з ким знайомитися.

— Будеш дурною, якщо не підеш. Розважимося. Мені страшно йти одній, — благала Інна.

— Знаєш що? Коли ти мені телефонувала й казала, що в тебе халепа, я бігла сюди, як на пожежу.

— Звісно, халепа. Я не хочу йти одна, — Інна стояла перед Машею в жовтій сукні й намагалася застебнути блискавку на спині.

— Давай я допоможу.

— Я ж і двох слів не зв'яжу, якщо побачу Артура. Я ж поруч із ним німію й кам'янію. Боже, який же він красень!

— Живіт втягни... Усе! Повернися-но, — Марія застібнула блискавку. Ледве-ледве. — Мені здається, вона на тобі замала, — сказала Маша. Сукня не пасувала Інниним зеленим очам і каштановому волоссю. Вона була занадто бліда. Інна ж не засмагає зовсім.

— Так що?

— Що — що?

— Ти підеш? Ну, будь ласка! Я ж одна там помру! — благала подруга.

— Ти хочеш, щоб я говорила замість тебе? Це не смішно.

— Ти ж завжди знаєш, що сказати. А я буду поруч.

— Я не збираюся розмовляти з ними… Ще чого! Якщо і піду, то буду мовчати так само, як і ти, — Маша невдоволено відвела погляд.

— Ура!!! — крикнула Інна.

— Тільки за однієї умови!

— Що? Я все зроблю!

— Ти одягнеш чорну сукню. Не ганьбися з цими блискітками.

***

Його рука несміливо полізла Маші під футболку, і дівчині це не сподобалося. Вона відсторонилася, даючи зрозуміти, що проти.

— Ти навіть і не здогадуєшся, що втрачаєш, — прошепотів Павло їй на вухо. Усі четверо сиділи за столиком навпроти одне одного. Побачення Інни явно котилося коту під хвіст, бо ці так звані хлопці почали дозволяти собі зайвого. — Мені перед очима з'являються картинки, де ти лежиш оголена, а я, схилившись над тобою, покриваю тіло поцілунками. Напевно, вже й за кілометр видно, що я завівся. Можна зайнятися сексом і стоячи. Мені ця ідея подобається ще більше. Наприклад, на вулиці за рогом. Я зможу підняти тебе на руки й притиснути спиною до цих самих стін.

— Замовкни, заради Бога, — Марія не витримала таких його бурхливих фантазій. «Фу, гидота! Щоб я ще раз пішла з Інною на побачення? І де вона тільки знаходить таких бовдурів?»

Марія відчула, як її обличчя спалахнуло від обурення та сорому. Вона кинула різкий погляд на Інну, яка сиділа поруч зі своїм супутником, Артуром, і, здавалося, була настільки захоплена розмовою (чи то спробою її ігнорувати), що не помічала очевидної незручності.

Артур, до речі, теж не відставав від Павла. Він сидів, розвалившись на стільці, і час від часу хмикав на "витівки" свого друга.

— Ну, Маріє, не будь такою занудою, — кинув Артур, явно почувши останню фразу Павла. — Він просто робить комплімент твоїй... привабливості.

— Це не комплімент, це хамство і недоречність, — відрізала Марія, підсуваючи чашку ближче до себе, наче захищаючись. — Я прийшла випити кави, а не слухати брудні фантазії.

Інна нарешті відірвала погляд від свого лате. Вона виглядала трохи збентеженою, але намагалася зберегти обличчя.

— Павло, може, ти пригальмуєш? — сказала вона, але її голос був занадто тихий, щоб звучати переконливо. — Ми ж тільки знайомимося.

Павло лише посміхнувся, демонструючи повну впевненість у своїй безкарності.

— Що? Я просто чесний. Хіба це не те, чого хочуть дівчата? Пристрасті й прямоти?

Марія зрозуміла, що цей діалог ні до чого не призведе. Вона відчувала, як терпіння та бажання ввічливості вичерпуються.

— Я думаю, що нам пора додому, — сказала Марія, різко відсуваючи стілець. Вона не дивилася на Павла. Її звернення було до Інни.

— Що? Вже?! — здивувалася Інна.

— Так, вже, — наголосила Марія, схопивши сумочку. — Мені терміново потрібно йти. У мене змінилися плани.

Павло невдоволено скривився, але, здавалося, його его швидко знайшло виправдання.

— Бачиш, Машо? Ти просто злякалася, що не встоїш перед моєю чарівністю. Ти втекла, бо знаєш, що я маю рацію.

Марія зупинилася, озирнулася і холодно подивилася йому прямо у вічі.

— Ні, Паша. Я йду, бо не хочу витрачати час на людей, які не знають, що таке повага. Ти гидкий і нудний.

Вона не стала чекати реакції, кивнула Інн і швидко рушила до виходу. Інна, побачивши рішучість подруги, зітхнула, кинула на хлопців винуватий, але водночас роздратований погляд і квапливо рушила слідом.

Артур і Павло залишилися сидіти за столиком, обмінюючись здивованими поглядами, не розуміючи, чому їхній "успішний" пікап провалився.

Марія зупинилася біля виходу, її серце гучно калатало від обурення, але голос був напрочуд спокійним і твердим. Вона повернулася, і в її очах не було й сліду від сором'язливості чи страху.

— Послухай мене уважно, Пашо, — сказала вона, складаючи руки на грудях. — Ти помиляєшся, якщо думаєш, що я пішла, бо «злякалася твого шарму». Я пішла, бо ти огидний мені. І я поясню чому.

Павло та Артур замовкли, здивовані тим, що вона зупинилася, щоб дати відповідь. Інна, яка вже підвелася, щоб іти слідом, завмерла з цікавості.

— Ти думаєш, що «прямота» — це вивалювати свої брудні фантазії на незнайому дівчину в громадському місці? Ні. Це не прямота. Це показник поганого виховання і відсутності елементарної поваги. Це не «пристрасть», це просто невміння спілкуватися, — Марія зробила крок назад, щоб дати зрозуміти, що розмова закінчується. — Ти навіть не намагався дізнатися, чим я займаюся, що мене цікавить, чи є в мене мрії, — продовжувала вона, підвищуючи голос рівно настільки, щоб її чули й за сусідніми столиками. — Все, що тебе цікавить, це мій одяг і можливість зайнятися сексом за магазином. Збоченець.

Артур спробував втрутитися:

— Та годі тобі! Він просто...

Марія перебила його поглядом, від якого Артем миттєво затнувся.

— А ти, Артур, такий самий. Сидиш і хмикаєш, підтримуючи його. Ви — ідеальна пара один для одного, бо обидва не розумієте, що дівчина — це не тільки тіло, але й особистість.

Вона кинула останній, зневажливий погляд на Павла, який нарешті втратив свою самовпевнену посмішку і виглядав як нашкоджений школяр. — Тому, так, я йду. І я нічого не втрачаю, бо втрачати мені нічого. А ти, Павле, втрачаєш шанс дізнатися, що таке справжнє побачення. Але ти його все одно не оціниш.

Вона повернулася до Інни, яка дивилася на неї з ледь помітною гордістю.

— Ходімо. Нам тут більше нічого ловити.

Дівчата рішуче вийшли з кав'ярні, залишивши Павла й Артура в повній тиші та збентеженні.

Кава виявилася гіркою, але відчуття гідності, яке залишила Марія, було безцінним.

Марія та Інна швидко вийшли з кав'ярні на гамірну вулицю. Холодне повітря після задушливого приміщення трохи освіжило Марію. Вона не стримала глибокого видиху, змішаного з огидою та полегшенням. Та навіть її хлопець такого собі не дозволяв, як цей пройдисвіт Павло.

— Господи, Машо! Ти просто… “рознесла” їх там на місці! — Інна засміялася, але її сміх був нервовим. — Яка ти молодець, що так їм відповіла! Я сиділа і хотіла крізь землю провалитися.

— Я зла, — Марія зупинилася, різко обернувшись до подруги. — Інно, що це було? Ти де їх знайшла? Це твої «перспективні хлопці»?

Інна винувато опустила очі, нервово поправляючи пасмо волосся.

— Ну... Вони здавалися нормальними, коли ми спілкувалися по телефону. Ми говорили про роботу, про машини...

— Про машини?! Вони пропонували зайнятися сексом за рогом, притиснувши мене до стіни! — Марія не могла повірити.

— Ти маєш рацію. Вони жахливі. Я навіть не знала, що й казати.

— Завжди говори, що думаєш, коли тебе ображають, — твердо порадила Марія. — Або просто вставай і йди. Жодна кава не варта того, щоб вислуховувати таку гидоту.

Дівчата рушили далі тротуаром, злегка посміхаючись. Незважаючи на невдале побачення, відчуття спільного обурення та відстояної гідності дало їм обом невеликий заряд бадьорості.

У кав'ярні запанувала абсолютна тиша. Павло та Артур дивилися на двері, крізь які щойно вилетіли дівчата, з обличчями, що застигли у поєднанні здивування та образи.

Першим оговтався Артур. Він схилився вперед і тихо, майже не вірячи, прошепотів:

— Що це, в біса, було? Вона... вона нас обізвала.

Павло повільно поклав руку на стіл і вирівняв спину, намагаючись повернути собі відчуття переваги, але його вуха все ще були червоними від гніву та сорому.

— Вона... зануда, — процідив Павло крізь зуби, намагаючись звучати зневажливо, але в його голосі відчувався злам. — Тупа, закомплексована зануда. Я ж їй відразу сказав, що вона тікає, бо злякалася моєї... прямоти.

Артур скептично звів брову.

— Прямоти? Чувак, ти їй прямо сказав, що хочеш «займатися сексом стоячи за рогом». Це не прямота, це... це була жорстка лажа. Вона тебе просто рознесла. Причому так, що нас чула вся кав'ярня. Ти бачив, як на нас дивилися з того столика?

Павло люто озирнувся на сусідній столик, звідки справді відвернулися двоє відвідувачів, намагаючись вдати, що нічого не чули.

— Вони нічого не розуміють! — випалив Павло. — Вона просто не оцінила гру. Я їй показував, що я впевнений, що я знаю, чого хочу. Це ж працює! Це завжди працювало!

— Ну, сьогодні це не спрацювало. Вона тебе назвала примітивним інстинктом у штанах. Це найжорсткіший відсіч, який я коли-небудь бачив, — Артур похитав головою. Він обережно відпив з майже повної чашки чорної кави. — А ти, друже, занадто перегнув. Треба було хоча б про роботу спочатку запитати щось.

Павло підвівся, його щелепа була стиснута. Він не збирався визнавати свою поразку.

— Вона не готова до таких хлопців, як ми. Нехай шукає собі якогось ботаніка, який буде розмовляти з нею про котиків. Я пішов. І я не буду платити за їхню каву.

— Але ж... це ми їх запрошували, — пробурмотів Артур, але Павло його вже не слухав.

Павло кинув на стіл кілька купюр, які ледь покривали його власне замовлення, і швидко вийшов. Артур залишився сидіти на самоті за столиком на чотирьох, дивлячись на дві незаймані чашки, і відчував, що це було, мабуть, найбільш провальне побачення в його житті. Він зрозумів, що настав час переглянути свої погляди на дівчат.