Спочатку:
На сторінку книги
Спортивний клуб.
Стільки років минуло з того часу, як Марія була тут уперше. Тоді часи були інші, вона була інша, клуб був інший і… емоції теж. Після того бою Маша закохалася в так званого «чужого спітнілого їй дядька» і зовсім навіть не думала, що все обернеться так. Дівчина навіть і не мріяла, що він писатиме їй листи та ще й зізнаватиметься в них у коханні.
І ось… Переступивши поріг цього так званого закладу, Маша відразу почала поглядом шукати Аслана, неначе той зараз з’явиться з-за якогось кута. Хоча розуміла, що він у в’язниці. На рингу вже хтось бився. Дівчата спізнилися, тож трішки пропустили це шоу.
Маша не дивилася на ринг, а з цікавістю роздивлялася все навколо, ніби згадуючи, як було тоді і як зараз. Усередині клубу було темнувато, тільки десь у кінці, під стелею, виднілися прожектори, що були направлені на ринг.
Марія, Інна і Шурка переглянулися між собою. Шурка махнула рукою й сказала:
— Не стійте так, ніби вас на розстріл привели, — вона поправила шлейку сукні на плечі в Маші. — Нічого, звикнеш, — прошепотіла. — Ходімо.
Люди сміялися й розмовляли. Деякі чоловіки витріщалися на ринг, не звертаючи уваги на всіх інших.
— А ми куди? — Марія запитала ніби саму себе, оскільки ніхто з подруг її не почув. Дівчата цілеспрямовано перлися вперед, десь туди, де стояло троє хлопців. Мабуть, їхні знайомі. А Маша здригнулася з переляку й обернулася, від того, що хтось торкнувся її руки. Вона подумала, що їй це вдалося, але ні… Її зупинив якийсь чоловік, схопивши за руку.
— Що? — запитала Марія, наївно думаючи, що її з кимось переплутали.
— Пройдіть за мною, — височенний дядько так спокійно і сухо відповів. Він був явно не з глядачів, оскільки був одягнений у чорний костюм, а на грудях висіла якась чи то перепустка, чи бейджик. Маша швидко пробіглася поглядом, щоб зрозуміти, що там написано. Після слова «ОХОРОНА» в неї почали німіти ноги й руки. Вона навіть не дочитала, як його звати.
— Щось сталося? — вона обернулася в бік, куди пішли її подруги, але… ті наче розвіялися в тумані.
— Так. Потрібно дещо прояснити, — різкі, точені риси обличчя. Міцні, квадратні плечі та широкі груди, які доповнював піджак, одягнений на ньому. Від такого бігти марно.
— А що я вже встигла начудити? Я ж ніби щойно зайшла? — Марії було вже не до боксу, не до сміху.
— Ви Марія? Устинова Марія? — уточнював громило.
— Е-е… — Маша тільки кивнула.
— Я знав вашого брата.
— Знали Олексія? — після його слів дівчині злегка полегшало.
— Може, відійдемо, поговоримо, бо тут шумно?
Маша стояла й роздивлялася незнайомця, думаючи, чи можна йому довіряти і чи далеко вони відійдуть.
— Не бійся. Я… Я зараз проживаю зі Світланою, — він явно хотів ще щось сказати, але замовк, дивлячись на її реакцію.
— З якою Світланою?
— З тією самою… — він не зводив погляду з її очей. — З тією, що Олексій зустрічався.
— Що?! — те, що Марії три хвилини тому полегшало, було самообманом, тому що їй явно погіршало. — Ви з нею?
— Так. Може, відійдемо? — він наполегливо намагався відвести Машу Бог знає куди. І Марія погодилася, пішла за охоронцем. Що вона думала на той момент? За ці роки Марія пробачила Світлану за те, що та навіть на похорон Олексія не з’явилася. То її право. І де вона зараз, і з ким, Машу більше не хвилювало. Тепер хай цей охоронець із нею мучиться.
Вони швидко дійшли до якогось довгого коридору, потім знову йшли ним. Охоронець мовчки не йшов, а розмовляв. Було таке відчуття, що хотів виправдати свою Світлану. Але Марії було байдуже. Нічого вже не повернеш. Брат не оживе, і мама теж. Тим паче, що Світлана його не вбивала.
— Послухайте, — вона знову глянула на бейджик. — Тагір. Я не розумію, що ви від мене хочете? Мені байдуже, з ким мешкає колишня наречена мого покійного брата. Чесно. Якщо у вас із нею все добре, то я рада… Це все? Бо мене зараз подруги шукатимуть, — Марія помітила, що вони зупинилися біля якихось дверей і цей так званий Тагір їх відчинив, киваючи, щоб дівчина зайшла. Марія подумала, що там її чекає Світлана, може, для того, щоб поговорити, чи виправдатися, чи покаятися, чи ще щось, тож рішуче зробила крок вперед. Ось тільки двері за нею зачинилися, і охоронець залишився за ними в коридорі. Може, не хотів заважати розмові двом дівчатам, а може, й ні…
— Ну, привіт, Марія, — красивий чоловічий голос пролунав за її спиною, який точно не належав Світлані. Маша обернулася, оскільки до цього витріщалася на двері.
Це все сталося за лічені секунди. Це все!!! АСЛАН!!!
Маша, як стояла біля дверей, так і втиснулася в них своєю спиною.
АСЛАН!!!
«Що він тут робить, мав же ж ще сидіти у в’язниці?»
— Впізнала? — знову мовив.
Її погляд повільно блукав по кожному дюйму його тіла, щоб упевнитися, що це він, справжній. Він сидів за столом, але потім підвівся і зробив крок, зупинився біля того ж столу.
Чи змінила його в’язниця? Та трохи. А може, й ні. Маша майже не пам’ятала цього чоловіка, тож сказати з впевненістю не могла.
— Аслан, — прошепотіла собі під ніс. А він кивнув, що так. Він що, реально думав, що вона його не впізнає?! Серйозно?! Хіба можна не впізнати вбивцю брата, тим більше, що цей вбивця писав такі листи? От, чорт! Маша ж теж йому написала. Добре, що він його не отримав, оскільки вже не був у в’язниці.
Її серце калатало зі швидкістю милі за хвилину, а в животі щось тремтіло. Ці чорні очі в поєднанні з темним, таким же чорним волоссям дуже личили цьому чоловікові. І ці очі так дивилися. Так дивилися. Неначе знали, що вона прочитала всі ті листи.
«Боже! Щоб не сталося, не зізнаватися, що я читала їх. Навіть перед страхом смерті — я їх не бачила. Жодного листа!»
Усе це було надто нереально для неї, щоб повірити. Серце вистрибувало з грудей, у роті пересохло, а пальці рук все сильніше стискали ручки сумочки. Ще не вистачало, щоб Аслан побачив, як тремтять її руки.
Аслан дивиться на Марію так, наче вона єдина жінка на світі, яка має для нього значення. Дивився так, неначе хотів проговорити все те, що писав у листах. Жоден чоловік не дивився на Машу так, і навіть її колишній. Здавалося, що якась магнетична сила притягувала її до нього. Цей магнетичний погляд. От тільки цьому чоловікові не варто знати, що Марія по вуха закохана в нього. Поки що.
— В тебе проблеми? — Аслан перший порушив тишу, потроху підходячи ближче. Він не поспішав, неначе боявся злякати дику лань, що стояла перед ним. Красиву, сором’язливу, тендітну, трохи злякану лань, яка не розуміла, що вона робить у його кабінеті.
— Проблеми?! — Марія здивовано подивилася, але з місця не зійшла. А раптом потрібно буде тікати.
«Боже. Про які проблеми він говорить?»
— Ні? — його голос змінювався з кожним словом, стаючи все ніжнішим, і погляд, у якому він намагався приховати почуття, а може, й не намагався.
— Жодних проблем, — проковтнула слину й згадала про свій кредит. Невже Аслан якось дізнався про нього? Навіть якщо й так, то… Марія сама розбереться зі своїми проблемами. І цей чоловік хай навіть і не мріє, що загладить свою провину перед її родиною, якщо захоче допомогти.
Аслан розмовляв рівним голосом, зрідка кидав погляд убік. Іноді проводив долонею по підборідді з короткою темною щетиною, яка йому личила. Так само, як і темно-синя сорочка, яка була натягнута на його м’язи. Його погляд повільно опускався до її, здавалося, таких ідеальних губ, її стрункої шиї, де Аслан уже уявляв, як торкається там своїми губами. Невелике декольте виглядало приголомшливо і манило.
Аслан стояв уже зовсім близько. Коли він встиг так підійти, Марія не помітила. Його рука торкнулася її щоки.
— Ти ненавидиш мене? Боїшся? Хочеш вбити? — він не кричав і не злився, а тихо запитував, чомусь при цьому проводячи пальцями по її щоці.
Всередині в дівчини наче все охололо, а серце аж калатати почало. Вона важко дихала й дивилася на його губи, якими він говорив якусь дурню. Адже Марія давно вже не ненавиділа.
— Що вам від мене потрібно? — не в силах говорити голосніше, шепотіла. А потім відвернулася, даючи зрозуміти, що не хоче, щоб Аслан торкався її. Адже Марія думала, що він буде запитувати в неї про листи і говорити, як він її кохає, а тут… Говорив про якісь проблеми. Не так вона уявляла їхню зустріч. Мабуть, коли вийшов із в’язниці, то й забув про все, ось тільки Маша пам’ятала ВСЕ!
Аслан прибирав руку.
— Що мені потрібно? Дивно, — він відійшов. — Ти в червоній сукні.
— І що? — дівчина злилася і на нього, і сама на себе, що була така наївна й повірила в його любов, що забула про те, що на ній була Шурчина червона сукня. І в голові знову з’явилися слова з листа:
«Знай, якщо раптом нам не вдасться зустрітися і тобі потрібна буде допомога, хоч якась... знайди мене. Не бійся. Ти навіть можеш не підходити близько, якщо я тобі такий неприємний. Просто прийди в мій бійцівський клуб у червоній сукні… і я все зрозумію. Без слів. Це буде твій сигнал про допомогу.»
«Чорт! Тепер він зрозуміє, що я читала ті кляті листи!»
— Це мій улюблений колір. Я завжди ношу червоні речі. А тепер вибачте, я піду, — її вбивчий погляд на прощання реально ледь не вбив Аслана. Вона відчинила двері й пішла.
Марія вчасно взяла себе в руки й викрутилася з цією підставою червоної сукні. Дівчина вирішила більше не зустрічатися з цим убивцею, не розмовляти й не згадувати про нього. Останнє — буде важко зробити. Та ще й це дурнувате татуювання зробила з його іменем.
«Ох! І влипла!!!»
Коли за дівчиною зачинилися двері, його здоровенний кулак відразу з такою силою врізався в них, що Аслан навіть відчував, як хруснуло щось у пальцях.
— Чорт! Я, здається, все зіпсував. Вона ненавидить мене.
