Раді Вас бачити!

— Я проспала! Аааа!!! Проспала на роботу!!!

Маша швидко зістрибнула з дивана і почала одягатись на ходу, заразом шукаючи поглядом свій мобільний, який якогось біса не задзвонив. — Я ж будильник навела! Чорт! Якщо ще раз запізнюся на роботу, мене звільнять!

Футболка, штани і легка літня кофтинка впала на тендітні плечі дівчини. — Гаразд… Все буде добре. Маріє, немає в тебе стільки часу, щоб на життя скаржитися, — розмовляла сама з собою.

Зненацька мобільний почав грати, і дівчина аж підскочила від несподіванки. Подумала, що то будильник запізнився, але ж ні… То хтось телефонував. Почала мацати рукою ковдру, перекидаючи її в пошуках телефону. І їй дійшло, що він валяється десь на підлозі, бо мелодія лунала з-під дивана. Мабуть, впав туди.

«Я так погано сплю ночами, постійно кручусь-верчусь, навіть не пам'ятаю, що сниться. Вчора до пізньої ночі шила на швейній машинці літнього сарафана, а сьогодні очей розімкнути не можу».

— Дивно, незнайомий, не підписаний, чужий номер… Так, я слухаю, — присіла на дивані, відкидаючи волосся собі на спину. Воно раз у раз падало їй на обличчя. Розпатлане, скуйовджене.

— Добридень! — Чоловічий доволі приємний голос на тому кінці… не знайомий їй голос. Дивно. Дуже дивно!

— Добрий! — все, що відповіла йому, сидячи в напрузі. Подумала, може, хто номером помилився. Таке з нею частенько бувало. Одного разу Маші зателефонував якийсь п'яний тип і попросив покликати до телефону кума, а на задньому плані вона чула, як його дружина кричала: «Ти, сволота п'янюща, до кого телефонуєш, до своєї коханки? До тієї сучки?» Марія з переляку телефон вимкнула.

— Я знайшов оголошення в інтернеті, що продається будинок. Це ваше? Вірно?

— Так! Так! Продається! — перебила його. Може, незнайомець ще хотів щось сказати, але Маша, як завжди, лізла вперед локомотива. Так зраділа, що хоч хтось їй зателефонував через оголошення, що мало не впісялася від радості. Боже! Слава інтернету!!! Не дарма сиділа в ньому чотири години, що аж очі стали, як у тієї білочки з мультика «Льодовиковий період».

Маша взагалі не мастачка на ці всі вигадки оголошень, але якесь придумала. Мабуть, все ж таки в неї непогано вийшло, якщо хтось клюнув на ту фігню.

— Чи зможу я побачити той будинок, бо надумав купувати? На фотографіях він виглядає чудово, але якби ж подивитися наживо, — було чутно, як він усміхався. Здається, приємний дядько. Відразу перед очима почала вимальовуватися картинка симпатичного чоловіка з офігенно красивою посмішкою.

— Звичайно. Ви зможете його побачити. Без проблем, — дівчина так зраділа, що захотілося зістрибнути з дивана та танцювати, танцювати, але стримала себе.

— От тільки я зможу це зробити десь приблизно через тижні два, чи десь так за десять днів. Мене зараз немає в місті. Якщо ви до того часу не продасте його комусь іншому…

— Через два тижні?!

«Що робити? Хоча це поки що єдиний потенційний покупець, який зателефонував за той час, як я розмістила оголошення. Це непогано. Хоч щось».

— Ви не хвилюйтеся, ще днів десять цей чудовий будинок на вас почекає, — вона теж усміхнулася. А що, приємний такий чоловічий голос, може, дасть Бог і купить. Їй цього дуже хотілося б.

— Тоді ми з вами домовилися? Я буду приблизно за десять днів, плюс-мінус. Зателефоную.

— Так, звичайно. Я буду чекати.

— Дякую. До побачення!

— До побачення!

Він вимкнув телефон, а Маша все ж таки не стрималася… і пішла, як то кажуть, у танець. Зістрибнула з дивана, ще зачепилася ногою за ковдру, мало не вбилася, але це не завадило їй пострибати і покрутити дупою на радощах.

— Ура! Ура!... Нарешті у мене з'являться гроші заплатити за цей чортовий кредит! — Підняла руки вгору. — Дякую тобі, Господи! Ти все-таки вмієш робити жінкам сюрпризи. Я виплачу все до останньої копійки і буду спати спокійно. І я сподіваюся, що той чоловік із приємним голосом, все ж таки не передумає.

Вона задумалась. Замріялася. Нахлинули спогади.

Маші так не хотілося продавати пам'ять про свою родину, але… Будинок стільки років стояв порожній. У ньому ніхто не мешкав. Він потихеньку вмирав, а дівчині потрібні гроші.

— Я сподіваюся, що батьківський дім мене врятує. От, чорт! — завмерла. — О-о-о… Здається, в мене невелика проблема, — присіла на підлогу в позі Будди. Якщо точніше сказати — величезна проблема.

Фотографію батьківського будинку вона взяла зі свого телефону, але Марія там уже чотири роки не була. А що, якщо його якісь безхатьки спалили? Або вікна розбили? Або обікрали? Адже вона взагалі не знала, що там! Приїде покупець, а там… одні руїни. Тоді Маша помре, і її бездиханне тіло впаде прямо на ті руїни.

— Ай, Маріє, ти вічно придумуєш собі все нові й нові проблеми… І що ж робити? Що я показуватиму покупцеві через два тижні? Зараза!!! Ох! По-моєму, мені доведеться поїхати туди і привести все до ладу. Презентабельний вигляд цього будинку не завадив би. Тим більше, що я маю в запасі цілих два тижні, щоб прибратися там… Ось тільки як мені відпроситися з роботи?

Вибігла з під'їзду, як на пожежу. Зуби навіть не чистила, забула, тільки кинула до рота м'ятну жуйку. Слава Богу, одна залишилась.

Добре, що Маша майже не фарбується, і їй не потрібно робити всі ці макіяжі вранці. Бо якби ще й чепурилася три години перед дзеркалом і викладала якусь зачіску на голові з волосся під назвою «пальма хилиться від вітру», бо інших зачісок вона робити не вміла, то точно б на роботу не встигла.

Таксі Марія ніколи не викликала, бо занадто дорого. Вона з тих людей, які рахують кожну копійчину.

«А може, машину якусь спіймати і сльозно впросити дядечка, щоб підвіз безкоштовно?»

Дивилася з надією на проїжджу частину в пошуках автомобіля… Боже! Цуценя! Там цуценя! Маленьке!

— Тікай! — закричала йому. — Чуєш?!... Маленький, що ти тут робиш? Тут повно машин та неадекватних водіїв. — Марія пробігла повз один автомобіль, який сигналив їй, як проклятий. Потім повз інший, і присіла біля цуценя. Взяла його на руки. Відразу за спиною почав лунати звук гальм. За кілька міліметрів від неї, зі страшними матами в салоні, гальмував автомобіль.

— Ідіотко! Ти що твориш? — Висунув голову з вікна водій і голосно горлопанив, аж почервонів. — Провалюй з дороги! Знайшла місце для розваг! Що за молодь пішла.

— Вибачте! Я… — вона швидко, з цуценям у руці, зникла з тієї пекельної дороги.

«Господи! Нада ж… мало не збив!»

***

За дві години Марія вже була на вході до кав'ярні. Прийшла, щоби якось розрулити цю ситуацію. Не факт, що вдасться виклянчити вихідні, але спробувати варто.

Зайшла, звісно, з чорного входу, як завжди. Пройшла коридором, який вів до дверей кабінету Миколи Івановича, але дорогою зустріла Шурку. Сьогодні її зміна. Це така дівка, що аж страшно. Її щастя, що вона подобається Івановичу, так би давно звільнили з роботи.

— Привіт, Шурко! — Вона здригнулася, коли побачила Машу.

— Господи! Налякала! Якого біса ти за спиною в мене ховаєшся?... Стривай, у тебе ж сьогодні вихідний! — витріщила на Марію свої блакитні очі з нарощеними віями. І брови так страшно підвела, вони їй зовсім не пасують.

Знаєте, а ми, дівчата, ще ті дивні створіння. Весь час постійно вдосконалюємо себе: то вії нарощуємо, то груди збільшуємо, то губи. А коли проходимо повз хлопців, то тільки чуємо від них: «Ох, яка жопа!» А чи хто дивиться на брови?!

— Я Юльку підміняю. В її сина температура… А ти що це таке дивне робиш? — Маша дивилася на дві чашки з кавою на таці і пакетик чорного перцю, який ця дівка стискала в руці. Напевно, придумала знову чергову дурницю.

— Зараз вони в мене нап'ються! Зараз я зроблю їм каву без цукру… Зате з перцем. І це їм ще пощастило, що він не червоний, — промовила і всипала туди трохи з пакетика.

Оце так! Оце кадри! Мабуть, щось буде, щось погане!

— Це кому? — Запитала Маша і розстебнула заодно ґудзики на своєму пальті. У кав'ярні тепло, а надворі осінь.

— Мій колишній зі своєю нареченою приперся. І якого біса, питається? Щоб мене позлити чи показати, яка вона в нього красуня? Порівнює нас? Засранець! Я його так порівняю! З землею зрівняю… обох!

— Та не зважай. Тебе ж Іванович вб'є за це… До речі, він у себе? — Кивнула в той бік, де знаходився його кабінет.

— Та де ж цьому Колобку ще бути! А навіщо він тобі? — нарешті відірвалася від цих чашок і глянула на Марію.

— Покупець на батьківську хату з'явився. Телефонував, казав, що не проти подивитися на «товар».

— А, я пам'ятаю, ти розповідала, що хочеш продати його.

— Так, але мені перед тим, як продати, треба відвідати будинок і прибратися там… Послухай, може, ти виручиш мене?... Вийдеш у мою зміну… це буквально на три дні. Мені потрібно продати його! — дивилася на Шурку так, ніби молилася на неї… або випрошувала допомогу.

— Ну, звичайно, я тобі допоможу. Адже знаю, що таке кредити. Сама лишень виплатила його два роки тому, — взяла тацю на руку і важко вдихнула. — Мене все одно вдома ніхто не чекає. Дітей немає, і хлопця вже теж.

— Ти хороша людина, тож все в тебе буде. Не засмучуйся.

— Ну все! Дороги назад немає. Зараз буде Голлівуд. Прости, Господи, — перехрестилася.

— Я не хочу цього бачити, краще піду до Івановича, — посміхнулася і пройшла далі, не обертаючись. Ця Шурка іноді зовсім з головою не товаришує. Хоча, вона, здається, робила те, на що б Маша ніколи не наважилася зі своїм колишнім.

Поки стукала у двері до Миколи Івановича, так серце від страху билося, що навіть руки німіли. Аби сильно не кричав. Аби сильно не кричав.

— Можна увійти? Добридень! — Просунула голову в кабінет, відчинивши двері.

— Маріє, заходь. А що сталося? Ти ж вихідна начебто, — відсунувся від столу і розвалився у своєму кріслі на коліщатках.

— Миколо Івановичу, я не ходитиму навкруги, перейду відразу до суті, бо часу мало.

— Ну, я слухаю! Починай, — склав руки на грудях. У цієї людини такий вигляд, наче він тут Цар.

— Дайте мені дні три вихідні. Мені дуже треба з'їздити до батьківського дому.

— І?

— Що «і»?!

— І що ти там забула?

— Я його продаю… сподіваюся, що продам. Потрібно упорядкувати, щоб не соромно було покупцеві показувати.

— Зрозуміло… — він замовк. Мабуть, хвилини три мовчав, дивлячись на неї. Маші навіть незручно стало, чесне слово.

— Ну… якщо хтось із дівок тебе підмінить…

— Так. Звісно, я вже домовилася.

— Вже встигла? Швидка… Три дні, кажеш?

— Лише на три дні. Сьогодні я відпрацюю за Юлю, завтра моя зміна за мене погодилася вийти Шурка, а післязавтра в мене повинен бути вихідний, а там Юля казала, що вийде за мене. І все — три дні.

— Лихо. Ви, дівчата, швидко так… якось.

— Я сподіваюся, що цих трьох днів мені вистачить, і я встигну.

— Добре. Три дні, не більше. Інакше звільню, — вказав на Машу пальцем.

— Я обіцяю, буду на роботі за три дні.

— Що це за крики?! — Він насторожив свої локатори, прислухаючись. — Це що, там хтось кричить? — кивнув головою на двері.

— Ой, здається, хтось перцю напився, — прошепотіла дівчина, щоб Колобок не почув. Дівчата прозвали його Колобком, тому що він дуже на нього схожий.

— Що?

— Нічого… Може, подивитись, що там відбувається? — зробила крок до дверей.

— Стій тут. Я сам подивлюсь! — Почав вставати з місця. — Ох, дівки, ви мене до інфаркту доведете!

«Я надіюся, він Шурку після цього Голлівуду не звільнить, бо хто ж за мене вийде на зміну?»