Спочатку:
На сторінку книги
— Що той здоровенний дядько від тебе хотів? — запитувала Інна Марію.
— З кимось переплутав, — поки Маша тікала від Аслана, її подруги вже діяли. Вони ж прийшли сюди не просто так, а щоб знайомитися з офігенними красунчиками-боксерами.
Інна, висока блондинка з бездоганним макіяжем, одразу почала сканувати натовп. Вона була впевнена: якщо хлопці готові терпіти біль і піт заради адреналіну, то в них точно є стрижень і, що важливіше, м'язи.
— Маш, ти чого зависла? Це не музей, — прошипіла Інна, легенько штовхнувши подругу ліктем. — Ми тут на сафарі, а не на вечорі пам'яті. Полюємо на ідеал.
Шурка ж, на відміну від Інниної прямолінійності, діяла більш хитро. Вона, як завжди, вдавала із себе «бідолашну дівчинку», яка випадково опинилася серед цих «суворих чоловіків». Вона присіла на крісло біля краю натовпу, вдаючи, що в неї болять ноги через туфлі, і почала «ненароком» поправляти своє плаття, що тільки підкреслювало її фігуру.
— Дивіться-но, он той, біля червоного кута, — Інна кивнула на кремезного чоловіка, який розминався біля стіни. — Схоже, він наступний. Вилитий вікінг. Мені такий підійшов би. Шурко, йди до нього, скажи, що він найсміливіший!
Шурка лише закотила очі, але вже підвелася, демонструючи легкість і грацію.
— Я сама знаю, що казати. Треба ж дати йому відчути себе героєм, а не просто боксером, — вона поправила своє темно-руде волосся і, наче метелик, попрямувала у бік своєї мішені.
Марія ледь помітно усміхнулася, спостерігаючи за цим цирком. Її подруги були справжніми мисливицями. Їй навіть на мить стало цікаво: чи зможуть вони знайти щось краще, ніж те, що вона втратила? Вона зітхнула і знову перевела погляд на темний ринг, де щойно оголосили переможця.
Шурка обрала своєю ціллю «Вікінга» — кремезного чоловіка з рудою бородою, який, судячи з його напружених м'язів, мав ось-ось вийти на ринг.
Вона підійшла до нього не прямо, а ніби випадково. Коли вона проходила повз, то театрально спіткнулася і, ойкаючи, схопилася за стіну, впустивши свою малесеньку сумочку.
Чоловік, звісно, обернувся.
— Ой! Прошу вибачення, — прошепотіла Шурка, роблячи найбезпорадніший вираз обличчя. — Я така незграбна! Ці туфлі... Вони, здається, зовсім не для таких місць, як цей клуб. Я тут... вперше.
Він мовчки підняв її сумочку, передаючи їй у руки. Його рука була схожа на лопату, а погляд — стомлений і зосереджений.
— Нічого страшного, — сказав він хрипко. — Надіюсь, не востаннє.
Шурка не здавалася. Це був її шанс.
— Ви, мабуть, боєць? — вона підняла на нього великі, захоплені очі. — Ви маєте такий... героїчний вигляд. Я коли дивлюся, як ви розминаєтеся, мені здається, що Ви можете зупинити рукою потяг! Це так захопливо... Я просто не розумію, як можна бути таким сміливим.
Він нарешті усміхнувся — ледь помітно, але усміхнувся. Його зачепило!
— Мене звуть Андрій, — відповів він. — Але зараз я мушу йти. Мій вихід.
— Ой, звісно! Ідіть! Я буду вболівати за Вас! За найсміливішого! — Шурка засяяла. — Я Олександра. Я буду тут, біля рингу. Нехай Вам щастить!
Вона зробила крок назад, знаючи, що перша частина плану виконана: він її запам'ятав, і тепер вона була його «музою» на цей бій.
Інна обрала іншу стратегію не безпорадність, а компетентність і прямий флірт. Її ціллю став молодий, підтягнутий чоловік у спортивній формі, який сидів один у кутку і, здавалося, аналізував попередній бій. Не боєць, а менеджер чи тренер. Це навіть краще, менше пітніти, більше грошей.
Вона підійшла прямо і сіла на сусіднє крісло.
— Жахливий джеб, — впевнено прокоментувала Інна, кивнувши на ринг. — Він залишає лівий бік повністю відкритим. І навіщо він так задирає лікоть? Просто подарунок для хука.
Чоловік, здивований таким коментарем від ефектної блондинки на підборах, повернувся до неї.
— Вибачте, що?
— Я кажу, він міг би йти додому вже після першого раунду, якби його противник не був настільки повільним на ногах, — повторила Інна, дивлячись на нього, а не на ринг. — Ви ж розумієте, про що я, так? Судячи з того, як ви зосереджені, ви тут не просто так.
— Мене звуть Максим. Я — тренер, — відповів він, посміхаючись. Його цікавість була очевидною.
— Інна, — вона простягнула руку. — Рада знайомству. Виглядаєте, як професіонал. І це очевидно, що ви бачите гру зовсім інакше, ніж ці крикуни в натовпі.
— А ви справді знаєтеся на боксі, Інно, — Максим відкинувся на спинку стільця.
— Я знаюся на тому, що варте уваги, — Інна кинула на нього красномовний погляд. Вона не мала наміру зізнаватися, що її колишній був бійцем. — Але дивитися на те, як хтось робить помилки — сумно. Може, ви б пояснили мені щось цікавіше? Про... правильний тренувальний процес? Це, напевно, дуже виснажливо.
Інна вже підштовхнула його до розмови, яка виходила за межі рингу, і тепер уважно слухала, посилюючи його відчуття власної важливості та ерудованості.
Поки Марія стояла в тіні, наче спостерігаючи за виставою, її подруги вже збирали плоди своїх зусиль.
Щойно оголосили ім'я Андрія (Вікінга), Шурка втиснулася ближче до рингу, щоб він міг її бачити. Вона справді вболівала — не за бій, а за успіх свого плану.
Бій був жорстким, але коротким. Андрій переміг нокаутом. Його обличчя було мокрим від поту, на скроні виднілася невелика гематома, але він був тріумфатором.
Коли Андрій спустився з рингу, він одразу почав шукати очима її, Шурку.
— Ну що? Я зробив це! — він підійшов до неї, дихаючи важко.
— Ти просто неймовірний! — Шурка простягнула руку, щоб ніжно витерти краплю крові з його щоки, але він ухилився. Вона зрозуміла: ще рано для тактильного контакту, але захоплення спрацювало.
— Дякую. Твоя підтримка... дуже допомогла, — він промовив це з такою щирістю, що її серце навіть трішки потепліло.
— Тепер ти мусиш відсвяткувати свою перемогу, — вона грайливо нахилила голову. — Я хочу послухати історію про твого найсильнішого суперника, якого ти переміг!
Андрій посміхнувся своєю великою, трохи бойовою посмішкою.
— Звучить як гарний план. Але спочатку — душ...
Марія спостерігала за подругами, які «розходилися» по своїх «мішенях».
Шурка злегка нервувалася, але була щаслива, що в її житті з'явився «герой». Інна вдавала вигляд, що розбирається в боксі.
Маша відчувала легке роздратування, а може, навіть заздрість до їхньої простоти та прямолінійності. Її коханим був Аслан — заборонений, складний і справжній. А їхні хлопці... Це було просто і швидко, як фаст-фуд.
Маша зітхнула. Вона не хотіла ні з ким тут знайомитися, дівчина була впевнена на всі сто відсотків, що Аслан дивиться за нею в камери. Тож їй потрібно було поводити себе пристойно.
Всередині було душно, і дівчата вийшли на вулицю, яка була освітлена тьмяним світлом ліхтаря, біля входу до спортивного клубу. Шурка була в піднесеному настрої.
— Бачиш, Маш? Треба просто бути собою, трішки милою і вразливою! Він такий справжній. Не те, що ці гламурні папуги, — щебетала Шурка.
— Ага, справжній, — погодилася Марія, дивлячись на закриті двері клубу. — Сподіваюся, він справжній холостяк.
У цей момент двері клубу відчинилися, і вийшов Андрій. Він виглядав свіжим, одягненим у чистий спортивний костюм.
— Вибачте, дівчата, що змусив чекати, — почав він, але тут же замовк.
До нього підійшла... жінка. Вона була висока, з короткою спортивною зачіскою і таким поглядом, що міг би зупинити потяг, про який мріяла Шурка. На її безіменному пальці виблищала каблучка, і точно така ж обручка була на руці Андрія. У боксерських рукавичках її не помітиш.
— Андрійку, ти нарешті вийшов! — голос жінки був гучним і владним. Вона обійняла його під руку, демонструючи повне володіння. — Я вже зачекалася. Ходімо, малий засинає, і ти маєш почитати йому про лицарів.
Андрій зніяковів, швидко подивився на Шурку і пробурмотів:
— Це... моя дружина, Олена. Олено, це... моя фанатка.
Обличчя Шурки спалахнуло вогнем. Вона відчула себе не «музою», а дурепою.
— Фанатка? О, як мило, — посміхнулася Олена, але посмішка не торкнулася її очей. — Він завжди був такий популярний. Дякуємо за підтримку, люба. А тепер — додому.
Андрій, винувато відвівши погляд, пішов геть. Шурка стояла як вкопана, відчуваючи, як її «щасливий квиток» перетворюється на сміття.
Марія мовчки спостерігала за подругами. Шурка, хоч і засмучена, вже оговтувалася і нервово поправляла зачіску. Інна намагалася додзвонитися до таксі, злісно дивлячись на фасад клубу, ніби він був винен у її невдачі.
— А той тренер Максим теж зайнятий. Не везе...
— Отже, ось і все, — промовила Марія, притулившись до стіни. Вона не відчувала радості від їхнього провалу, лише якусь гірку іронію.
— Що «ось і все»? — різко спитала Інна.
Марія глибоко зітхнула.
— Кожна з нас повертається додому ні з чим.
— Нічого. Це не єдині красунчики. Ще знайдемо і своїх.
«А я вже знайшла свого... Аслан... Так, він чужий дядько. Але коли він був колись тут, на рингу, він був чесний у своїй жорстокості і пристрасті. Він не вдавав із себе ні «боса», ні «вікінга», який мусить повернутися до дружини і дитини, він був просто собою, і за це я покохала його».
Марія провела рукою по волоссю.
«Справжнє кохання не ховається. Ці хлопці... вони, мабуть, бояться своєї дружини більше, ніж будь-якого суперника на рингу. Вони бояться бути чесними. Краще мати засудженого коханого, який чесний, ніж вільного брехуна, який ховається в тіні свого спортзалу».
Вона подивилася на Шурку та Інну, чиї очі вже не випромінювали мисливського азарту.
— За коханням треба йти туди, де воно є, а не туди, де воно лише здається коханням... Ходімо додому.
— Красиво сказано.
