Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня Маша отримала дивний телефонний дзвінок від Тагіра, того самого охоронця спортивного клубу Аслана. Чоловік просив приїхати, бо в нього була важлива розмова.
Цікаво, про що саме він хотів поговорити, адже їх нічого не поєднувало. Брат помер, а Світлана не була її подругою, тож Машу її доля мало хвилювала.
Можливо, Аслан попросив свого охоронця виманити Марію з дому? Сам не насмілився телефонувати. Маша йому свій номер телефону не давала, але ж і Тагіру теж вона його не називала. Знайшов, коли схотів.
Марія весь день на роботі була сама не своя. Постійно думала про зустріч. Навіщо вона тому Тагіру? Це точно Аслан щось замислив. От тільки що?
Вона ще й дурепа погодилася на цю зустріч після роботи. Після роботи їй доведеться знову йти до спортклубу Аслана, бо Тагір сьогодні теж працював.
Погода, звісно ж, змінюватися на кращу не збиралася.
Цілісінький день небо було насуплене і явно вказувало, що буде дощ. Хоча на вихідних ще світило яскраве тепле сонце. А коли Марії треба було знову кудись іти, то небо облягли густі сірі хмари, вже другий день. І чому вона така невезуча!
Коли Маша вже майже добігала до спортклубу, то відчула прохолодну краплю на своїй щоці, потім на руці, на голову впало вже декілька крапель. А коли вона дійшла вже до самих дверей, дощ не на жарт посилився.
— Встигла, — подумала й відчинила двері.
На вході, всередині, стояв Тагір. Він мило посміхнувся, неначе вони з Машею були друзями з дитинства. Дивно.
Маша стояла перед ним, чекаючи подальших його вказівок, а з її волосся на лобі стікала крапля дощу, яка впала їй на вії, від чого вони стали мокрими. Марія витерла око пальцем.
— Думав, що не прийдеш, — Тагір тримав чашку кави своїми такими красивими пальцями, але в Аслана вони все ж таки кращі. Високий, з сильним тілом, теж, мабуть, якоїсь кавказької національності, чорнявий. Обличчя, правда, злегка побите в ранах з фіолетовим відтінком. Мабуть, небезпечно бути охоронцем такого закладу.
— Ви так просили, що я не могла не прийти.
— Здається, буде злива.
— Так, — дівчина подумала, що знову доведеться добиратися додому і мокнути.
— Кави? — чоловік злегка махнув рукою, в якій тримав чашку. До відкриття спортклубу було ще півгодини, тож він, мабуть, так розслаблявся і налаштовувався на роботу.
— О, ні! Дякую. Я не хочу, — Марія відразу ж відмовилася, бо згадала, який конфуз з нею вийшов вчора з тією кавою. Їй було так соромно. Усю дорогу сюди дівчина молилася, щоб не зустрітися з Асланом. Їй було соромно дивитися йому в очі… Ще й за таксі він платив. Маша відчувала себе боржницею.
— Ну, тоді давай пройдемо, поговоримо, — кивнув Тагір.
Марія мовчки пішла за ним, і лише одна думка не давала їй спокою — «Про що цей дядько хоче з нею поговорити?»
Вони прийшли до кабінету. Тагір пояснив, що це кабінет начальника охорони, тобто його. Дівчина минулого разу з переляку навіть його бейджик не прочитала нормально, а там же ж ясно написано: «Начальник охорони. Такіжбєков Тагір Тагірович».
Тепер зрозуміло, чому він вештався без діла і пив каву. Звісно ж, Марія думала, що в кабінеті сидітиме Аслан, як минулого разу, але в ньому було порожньо. Слава Богу! Бо бачити Аслана не хотілося.
Маша присіла навпроти, а Тагір сів за свій стіл.
— Ви так і не сказали, про що хочете зі мною поговорити, — Марія нервово посміхнулася, провівши рукою по волоссю. Воно, наче гладкий шовк, розсипалося по плечах, змусивши чоловіка затримати на ньому погляд.
— Про Світлану.
— Світлану?! Цікаво.
— Вона хвора. Рак, остання стадія. Світлана зараз перебуває за кордоном у Німеччині.
— Господи, — промовляла Маша з сумом у голосі, — Бідна. — Їй стало шкода дівчину. Так, чотири роки тому Марія злилася на неї, але… здається, вже перезлилася.
— Вона пройшла всі курси хімієтерапії, які тільки могла. Але… шансів немає. — Тагір хоч і кремезний дядько, але й він, здавалося, не міг про це говорити. Відводив погляд убік, може, щоб не заплакати. Гіркота та образа на цілий світ, що чулася в його низькому голосі, пронизливим болем відгукнулася і в її серці.
Не дай Боже комусь таке пережити. Це дуже боляче — дивитися, як твоя кохана людина кожного дня згасає на очах.
Маша згадала, як вона з мамою ридала біля труни брата, а покійна мама так взагалі ледь не лягала туди, так плакала, голосила на весь дім.
В її очах з’явилися сльозинки. Дівчина почала швидко кліпати, щоб не розплакатися.
— Мені дуже шкода. А чим я Вам можу допомогти? — Марія розуміла, що їм потрібні гроші на лікування. Гроші, яких у неї не було.
— У Світлани є син.
— Син? У вас є син? Боже, яка радість. Дітки — це ж диво, — злегка посміхнулася, згадавши, як маленького Мирославчика на неї вирвало.
— Ні. Не в нас, а в Світлани… є син… йому три роки і чотири місяці… він син Олексія… твого покійного брата.
— Що?! Як це?!... Здається, мені зле.
— Може, води?
— Ні, дякую. Зараз, зараз минеться. Господи, — дівчина закрила долонями обличчя, — Господи. Чому… Чому Світлана нічого не говорила?
— Вона не прийшла на похорон Олексія, бо була вже вагітна і її сильно нудило. Це вона мені так розповідала. А чому не сказала… Не знаю. От тепер хоче виправити помилку. Попросила мене, щоб я тобі все розповів. Вона хоче, щоб ти після її смерті наглядала за її сином. Боялася, що хлопчика заберуть у дитячий будинок, тепер не боїться.
— Чому? Чому не боїться? Невже так впевнена, що я буду добре дбати про нього?
— Не ти, а його новий тато.
— Тобто Ви?
— Ні. Його хоче одна людина всиновити.
— Серйозно?! Хто?! Боже. Невже вона погодилася?! Чорт. Це ж чужі люди. Чому мені відразу не сказала, я б його всиновила! — Марія злилася й ображалася на дурепу Світлану, яка не зрозуміло чому себе так поводила по життю. Неначе вітер в голові, а вже ж доросла жінка, яка мала сина.
— Аслан. Аслан подав документи на усиновлення Олексійка.
— Що?! Аслан?! — Маша трохи помовчала, намагаючись переварити всю ту інформацію, що звалилась їй на голову, — Як Ви сказали: «Олексійка?»
— Твого племінника звати Олексій, на честь батька Світлана назвала.
— Яка ж Ваша Світлана дурепа. Стільки мовчала… Я не зрозуміла, а навіщо це Аслану? Мучать докори сумління, що вбив його батька, тепер хоче замінити?
— Чого не знаю, того не знаю. Сама в нього запитай. Але Аслан хороша людина, він і відправив Світлану в Німеччину на лікування і все оплатив. Навіщо? Може, тому, що він не такий демон, як ти про нього думаєш.
— Демон? Я вже й сама не знаю, хто він.
— Все. Що мав, те сказав. Мені потрібно приступати до роботи. Тож… — натякнув на те, щоб Маша тікала з його кабінету.
— А коли я зможу побачити племінника? — дівчина встала зі стільця.
— Він десь у Аслана… вдома… з нянею. Всі питання до нього.
— Серйозно? Цікаво. Ви мешкали зі Світланою, кохали ж її, мабуть, тр**хали, проводили разом час, ходили по кав’ярнях, а тепер її сина забрав чужий чоловік? Чому не Ви? Ви ж теж можете всиновити Олексійка.
— Навіщо мені чужа дитина? — сказав.
Маша дивилася в темні очі перед собою — порожні й байдужі, наче за все своє життя цей гад так і не зміг пізнати звичайних людських почуттів, які б змусили його піти на такий вчинок, як усиновити чужу дитину.
— Не продовжуйте, я все зрозуміла, — Маша невдоволено буркнула. Попрямувала до дверей. Більше розмовляти з ним було ні про що.
— Якщо збираєшся до Аслана, то… не псуй йому настрій цим, у нього після завтра День народження… Як не є — сорок років, — почула за спиною.
Дівчина грюкнула дверима і вийшла.
Оце так новини!
І що далі робити?
Їх з Асланом чекає нелегка розмова. Адже Марія теж буде подавати документи на усиновлення Олексійка. Ще й це День народження! Чорт!
