Спочатку:
На сторінку книги
Субота.
Радіти з того, що Маша вихідна, було зарано, адже ввечері вони з подругами збиралися на бокс. Зізнаюся чесно, її весь день трясло. Марія боялася навіть дивитися в бік того спортивного закладу, не те що переступати його поріг. Болісні спогади викликав він у ній. Але це був єдиний шанс розпитати хоч щось про Аслана. А раптом він не відповість? А може, і відповість, але лист не дійде до неї? Марія б запитала в наступному листі, чи можна до нього приїхати, та було боязно. Мабуть, ще рано їздити на такі тюремні побачення… чи не рано? Для цього Маша й повинна сходити на бокс, щоб вивідати хоч якусь інформацію. Маші вкрай необхідно дізнатися бодай мізерну інформацію про нього. Ця невідомість її просто вбивала. І заради цього дівчина була ладна зробити все… Наприклад, пів дня шукала щось красиве й вишукане у своєму гардеробі. Якщо виглядатиме як безхатько, то з нею не захоче розмовляти жоден із тих чоловіків, що там є. Вони просто відвернуться від неї, і тоді Маша точно залишиться без інформації.
Біла сукня до колін, на якій знизу були вишиті маленькі рожеві квіточки. Марія вишивала її сама. Сукня без рукавів, а виріз у зоні декольте був більш ніж скромний. Це Шурка мала моду виставляти на показ свої груди, а Маша так не могла. Тож у її «бідному» гардеробі суконь і блуз з величезними вирізами чи без верхніх ґудзиків просто не було.
Оскільки на вулиці дув прохолодний вітерець, що ще більше закликав до нас ту жовто-багряну осінь, Марія поверх сукні одягла ще й пальто, взула осінні ботильйони на підборах. Рідко наводила марафет, але зараз він був їй просто необхідний. Вона ж уже вирішила, що не повинна впасти в багнюку обличчям і виглядати так, щоб від неї не шарахалися чоловіки. Хоча макіяж був не таким, який робить собі Шурка. Одного разу її вії на лівому оці відклеїлися просто в невідповідний момент. Такого Маша точно не хотіла б. Тож мінімалізм — це те, що треба!
Дівчата домовилися, що Марія зайде до Шурки додому і вони з нею разом поїдуть до спортклубу, а Інка буде чекати на них уже там. Їй ближче приїхати відразу туди, ніж пертися через усе місто до Шурки.
***
— Слава Богу! — вигукнула Саша, відчиняючи двері своєї квартири. — Хоч хтось прийшов! — буркнула.
Маші відразу в очі кинулося те, що вона була ще не готова. Не одягнена, без макіяжу, без зачіски. Це на Шурку не схоже, адже вона завжди виглядала на всі сто.
— Я з цим малим гімнюком нічого не встигаю. Він чомусь весь час плаче, а Олька їде, їде, їде, і ніяк не доїде до нас, — Шурка тримала на руках маленького хлопчика, свого племінника. Йому було два роки. Олька — це рідна сестра Шурки, яка частенько просила її посидіти з дитиною.
Марія пройшла в квартиру і зачинила за собою двері. Шурка побігла кудись до кімнати, почувши, що грав її мобільний.
— Так. Алло! Олька, ти де, в біса, лазиш? Мирослав плаче, я не знаю, що з ним робити?... Що? — Марія чула голос подруги, яка була на той момент ладна, мабуть, роздерти свою сестру. Зрозумівши, що доведеться чекати довго, поки та приїде, а Шурка вирядиться, Маша роздяглася, повісила пальто на вішалку, взула капці, які стояли під вішалкою, і пройшла далі.
— Я зрозуміла. Добре. Давай швидше. Боже, — важко вдихнула Шурка. Поклала телефон на стіл і підозріло глянула на подругу. — Добре, що ти прийшла. Потримай малого. Не бійся, він уже не так кричить, як пів години тому. Вже трішки заспокоївся, — підійшовши до Маші ближче, вона тицьнула їй в руки Мирослава. Хлопчик знав Марію, вона не вперше тримала його на руках, тож Шурка сподівалася, що сильного вереску не буде. — Дивись за ним, а я піду одягатися. Ми запізнюємося. Вже Інка двічі телефонувала.
— Мені теж раз телефонувала, — кричала Марія їй услід, оскільки Шурка зникла за дверима своєї спальні.
— Ну, що ж… Мирославе, побудемо поки вдвох, так? — вона весь час посміхалася хлопчику, як дурепа, аби він не плакав. Заплакані блакитні оченятка дивилися на дівчину і, мабуть, думали: «Що ця дурнувата тьотка тут верзе?»
— Давай підемо подивимося у вікно, може, маму твою побачимо, вона десь уже на підході, — Маша понесла це янголятко через усю кімнату до вікна. Паралельно чула, як лаялася Шурка у своїй спальні за дверима. Мабуть, знову в якусь сукню влізти не могла. Вона на нервах то набирала вагу, то скидала і весь час казала, що їй нічого одягти.
Не встигла Маша піднести Мирославчика до вікна, як його знудило прямо на неї, на її сукню, просто на груди.
«Боже!»
— Шурко! — гукала її, щоб та забрала малого, бо Марії потрібно було вимити все те. — Шурко!... Зараз, зараз, Мирославчику, зараз ми все приберемо, — розмовляла з дитиною й підходила до дверей, з яких вилетіла Шурка.
— Що там за галас… От, лайно! — її обличчя скривилося, неначе паралізувало. — Тепер ясно, чого він верещав. Мабуть, живіт болів. Ну, що… полегшало? — заржала вона, зазираючи племіннику в очі, а Маші то якраз і не полегшало. — Йди сюди. Хай тьотя Маша піде і… Боже. Машко, йди до ванної кімнати.
— Дякую. Ось тільки в такому вигляді я на твій бокс не піду, — злилася та.
— Та чого ти? Звідки мені було знати, що Мирослав переїв? Та не хвилюйся ти, я дам тобі щось зі свого, — Маша чула її голос, заходячи до ванної. Вона навіть уявляти не хотіла, що Шурка їй дасть.
Марія тільки посміхнулася й кинула швидкоплинний погляд на Шурчину так звану офігенну сукню, яку та їй принесла.
«Боже!!!»
— Їй років зо три, але за розміром, думаю, тобі буде якраз, — сказала Шурка, простягнувши їй довжелезну сукню із занадто великим вирізом на грудях.
«Вона реально думає, що я це одягну?!»
Маша витріщила очі й відразу запротестувала:
— Нізащо! О, ні! Тільки не цю сукню!
— Що знову не так?! Одягайся! Ми спізнюємося. Нам треба вже їхати!
— У тебе немає випадково сукні іншого кольору?
— А що з цією не так?
— Вона червона.
— Чим тобі не подобається червоний колір?! Ти ж не бик той, що на кориді.
— Просто…
«Чорт!»
Вона згадала слова Аслана, які він написав їй у листі:
«Знай, якщо раптом нам не вдасться зустрітися і тобі потрібна буде допомога, хоч якась... знайди мене. Не бійся. Ти навіть можеш не підходити близько, якщо я тобі такий неприємний. Просто прийди в мій бійцівський клуб у червоній сукні… і я все зрозумію. Без слів. Це буде твій сигнал про допомогу.»
«Мені не можна одягати червону сукню!!!»
— Ну… Одягай, — у двері хтось подзвонив. — Нарешті, Олька! — Шура з малим на руках пішла відчиняти сестрі двері, а Маша… А що Маша…
«Аслан ще був у в’язниці, тож мені не варто хвилюватися, якщо я припруся в його бійцівський клуб у Шурчиній червоній сукні. Він же ж цього все одно не побачить.»
— Ох, за що це мені, — це було єдине, що дівчина змогла з себе видавити. Вона відмовлялася вірити в те, що відбувалося, і тільки безперервно блимала віями, приголомшено дивлячись на червону сукню. Важко видихнула і на кілька секунд заплющила очі. Вся ця ситуація псувала її й без того до біса паскудне життя. — Лиш би Шурка не побачила татуювання, коли я роздягнуся.
