Раді Вас бачити!

— Я це зробила. Не віриться, але я це зробила.

Маша хвилювалася, але все-таки спромоглася перебороти свій страх. Адже в неї з'явився шанс допомогти Аслану, і вона не могла його проґавити.

Так, Марія вдарила цю бідолаху, цю ні в чому невинну дівчину, але так треба було. Іншого виходу просто вона не бачила. Відтягла її за ці злощасні коробки, щоб сховати. Зняла з її обличчя маску і одягла собі. Забрала табличку, і… зняла з неї босоніжки. Не в кросівках же виходити на ринг. Швидко стягнула з себе джинси і подивилася на свої червоні трусики. Ну, не купальник, але теж непогані — красиві, новенькі трусики, і головне — без мережива, що теж добре, можуть зійти і за купальні. А ось з грудьми, потрібно було щось робити. Вирішила не морочитися і просто підв'язала футболку, так, щоб було видно її животик, на якому було те татуювання. Раніше Марія молила Господа, щоб Аслан не побачив його, а сьогодні його бачили всі. Яке дивне це життя. Слава Богу, футболка була теж червоного кольору. Босоніжки майже підійшли, правда, вони на розмір більші, але нічого, дійшла, прийшла, побула на рингу, повернулася назад, і жодної ноги не підвернула. Ще й встигла на Аслана подивитися.

— Сподіваюся, він побачив моє татуювання і все зрозумів.

Марія хвилювалася, що коли повернеться назад, то ця дівчина прийде до тями і наробить кіпішу, але ні. Вона все ще валялася непритомна за коробками.

Марія побачила Влада і зраділа, що він був живим і явно впорався з тим амбалом. Підійшла до нього.

— Ви якраз вчасно. Я вже все зробила, — радісно сказала йому, підійшовши ближче. — Подала сигнал!

— Красуне, відійди, мені зараз не до тебе… І я одружений, — буркнув він, виглядаючи когось вдалині. Точно не впізнав. — Сигнал? Який ще… — витріщився.

— Ви чого, це ж я! — зняла з очей маску.

— Ти? Ти чого в такому… в такому вигляді? Гола! Мене ж брат вб'є! — схопив Машу за руку і потягнув подалі, вбік. — Бери, одягайся! — почав знімати з себе свою толстовку. — Де твої джинси? — з подивом дивився на дівчину своїми сірими очима.

— Вони лежать, заховані в коробці, я зараз одягнуся, тільки сховаюся за коробками, — швидко почала роззуватися і натягувати на себе джинси та кросівки.

— А це чиї ноги? Господи, вона хоч жива?

— Тихіше, не кричіть. Жива. Це я її. — Чув із-за коробок.

— Це ти її? — Влад побачив дівчину, яку Маша вирубала.

— Жива, що з нею станеться! — відповідала та, оглядаючись.

— Чим ти її? Навіщо?

— Я не пам'ятаю, як цей удар називається. Улюблений удар твого брата.

— Крос, чи що?

— Так, він самий. Я замахнулась і вдарила її раз, а потім ще двічі однією з коробок, щоб напевно, — чесно відповідала та. — Мені тепер кісточки на руці болять.

— Де ти навчилася битися?

— Аслан показував.

— Чому тільки братик тебе вчить. З тобою страшно мати справу.

— Нічому поганому не вчить. Він хороший. Найкращий в світі… Та й учениця з мене так собі…

***

— Давай, брате, добивай його! — чула Марія голос Влада, який коментував усе, що відбувалося на рингу.

— Що там? Як наш Аслан? — не могла витримати й вона, вигукуючи, питаючи, що діється на боксерському поєдинку.

— Не знаю, який ти там сигнал йому подала і що ти робила на тому рингу, але брат, здається, все зрозумів, розлютився не на жарт... Давай, ще, ще, вріж йому! Мені потрібен мотоцикл, а це означає, ти мусиш перемогти!

— Хто? Який мотоцикл? Причому тут мотоцикл?

— Я поставив на брата всі свої гроші й хочу купити за них собі мотоцикл... Молодець, не зупиняйся, добивай аперкотом! Ну ж бо!

— Ваша толстовка пахне парфумами Аслана. Вона така велика. — Марія одяглася і вийшла з-за коробок. Закрила очі, принюхуючись до знайомого запаху, який не переплутала б із чиїмось іншим. Запах її коханого.

— Це його толстовка, я взяв у роздягальні, коли на вулицю виходив, і забув повісити на місце, — він підійшов ближче і почав збирати її волосся в пучок. — Твоє волосся підберемо, заховаємо під капюшон, бо за ним тебе можуть впізнати люди Артура.

— Владе! Де ти так довго?

— Вадим? Ти чого тут?

Десь узявся ще один спортивний чоловік, схожий на першого. Ще один брат! Ого, вони близнюки!

— Ти чого так довго? Аслан страшенно хвилювався, — говорив він, озираючись на всі боки. То поглядав на Машу, то на Влада, то на ринг.

— Цікаво, за кого він так страшенно хвилювався? Не за мене так точно, — відповів йому Влад і перевів погляд на дівчину.

«За мене?» — думала Марія, і її серце від цього калатало ще сильніше.

— Досить нести всіляку нісенітницю. Ходімо до рингу, — кивнув їм Вадим.

— Брат наказав не підходити...

— Вже можна. Ходімо!

— Так... Ти, — Влад показав пальцем на Машу, — будеш іти між нами. Я позаду, а Вадим перед тобою. Про всяк випадок. Раптом що, ми тебе захистимо, — скомандував Влад. — Будемо пробиратися крізь натовп. Іди тихо. Нагни голову.

«Ну, з такою охороною мені вже нічого не страшно», — Марія посміхалася сама собі.

— А ви теж боксери? Чи, може, бої без правил? — Марія йшла за Вадимом і тихо питала. Їй було страшенно цікаво, чим захоплюються так звані брати Аслана.

— Ні те, ні інше! — непомітно повернувся до неї чоловік і відповів.

— Він у нас плавець! — шепотів їй на вухо Влад.

— Хто?! — дівчина дивилася на широченну спину Вадима і розуміла, що чим би він не захоплювався, усе одно цей чоловік величезний, накачаний і нічим не гірший за своїх братів.

— Плаває в басейні, — відповідав Влад.

Раптом почався страшний крик, свист, лайка. Хто радів, хто сердився.

«Що відбувається?»

— Так! Ми перемогли! — за її спиною кричав Влад так, що аж у вухах Маші дзвеніло. Ну, звичайно, адже йому потрібен мотоц...

«Стоп! Що?!»

Марія підвелася навшпиньки і визирнула з-за плеча Вадима. Подивилася на ринг.

— Аслан...

Той боксер, що з рубцями на плечі, лежав нерухомо на підлозі, а суддя стояв біля її Аслана і тримав його за руку, піднявши догори. Якийсь дядечко почав оголошувати в мікрофон переможця. Він ще щось говорив, але Маша не слухала, вона дивилася на свого Дикого лева і згадувала, як уперше його побачила на боях чотири роки тому.

Там, де все почалося, там і закінчиться.

Аслан був виснажений, стомлений, із закривавленим обличчям і мокрий від поту, але все одно — коханий.

«Господи, Аслан, живий! Дякую тобі!»

Вони втрьох стояли вже під самим рингом, і Марія помітила, як Аслан поглядом шукав когось, потім... знайшов. Він помітив їх, і на його побитому обличчі з'явилася красива і, головне, щаслива посмішка.

— Іди до нього! — штовхав Влад її в плечі, загадково посміхаючись. — Я підсаджу тебе на ринг.

Дівчина зі сльозами на очах, сльозами радості, мовчки кивнула головою. Влад за лічені секунди своїми сильними руками підняв її до рингу, і вона однією рукою вхопилася за канат, а другою відчула чийсь дотик.

«Аслан. Коханий Аслан».

Він узяв її за руку і підтягнув до себе.

Господи!

Марія одразу ж кинулася в його обійми, і, обійнявши за шию, почала рида́ти усе сильніше, як ідіотка.

Стільки емоцій! І радість, що він переміг, і злість — на себе. Як вона могла в таке вляпатися? Через неї його мало не покалічили.

— Як ти, моя хороша? — шепотів їй на вухо голос коханого. Марія все ще міцно обіймала його за шию і не хотіла відпускати.

Він запитував, як вона, хоча сам був у жахливому стані.

— Що зі мною буде з такою-то охороною, — посміхнулася крізь сльози і кивнула на близнюків. Вони стояли внизу, склавши руки на грудях. Такі гарні, кумедні, спортивні чоловіки.

Марія обернулася і подивилася на свого Дикого Лева. На його закрите, опухле око. На його понівечене перенісся і велике почервоніння на лівій вилиці — там завтра явно буде синець. На його сильні плечі й ніжні руки, які її так обіймали. А ще вона згадала про його добре серце і чарівну посмішку. Кинула погляд на торс і нарешті її погляду відкрилося те татуювання. Воно реально там було. Він не обманював її в листах. Її ім'я там, де серце.

Марія зрозуміла... Що він повинен це знати. Знати те, що вона кохає його. Потрібно сказати сьогодні, бо хто знає, що буде завтра.

— Я кохаю Вас, — сором'язливо промовила йому на вухо. — Кохаю.

— Ні... я кохаю тебе сильніше, — закоханий погляд чоловіка пробігся по її обличчі й зупинився на губах. Аслан доторкнувся своїми розбитими губами до її. Марія, звісно ж, відповіла на поцілунок, і її не зупинив навіть солоний присмак крові, крові з його губ.

— З Днем народження!!! — почали кричати брати-близнюки під рингом, і весь зал людей підхопив це.

— З Днем народження, Дикий Леве! З Днем народження!!! — кричав увесь натовп.

Це неймовірно... І вони перервали їхній поцілунок.

Аслан підняв голову, роздивляючись натовп, а потім підняв руку.

— Дякую! — він був справді щасливим.

— Ой, а в мене немає подарунка для Вас.

— Може, перейдемо на "ти"? — запитав, схопивши її обома руками за обличчя.

— Добре.

— Подаруй мені ще один поцілунок, — вп'явся губами в її губи знову.

— Може, вже підемо звідси? — Марії було ніяково стояти там. На них дивилося стільки людей.

— Куди?

— Туди, де ми будемо лише вдвох, — вона дала йому зрозуміти, що не боїться, не злиться, не ненавидить його, а дійсно кохає.