Спочатку:
На сторінку книги
Марія все ще продовжувала сидіти на підлозі. Біля дверей стояв якийсь амбал і охороняв її. Фіг втечеш.
Ну і вляпалася в халепу через цього Аслана, який був їй ніким. Просто ніким! Не коханцем, не родичем, не сусідом, не босом. Він їй абсолютно чужа людина… Чи ж все таки ні? Та кого Марія намагалася обдурити себе? Добре вона знала, що Аслан був її коханим, слава богу, що Аслан цього не знав, навіть не здогадувався. Шкода, що все так вийшло. Може потрібно було все ж зізнатися йому в своїх почуттях? Бо якщо її сьогодні підпалять, то Аслан ніколи не дізнається про те, що Марія вибачила його за смерть брата і була вдячна, що він рятував їх племінника від дитячого будинку. А ще, ще Маша зрозуміла, що її Дикий лев насправді не страшний, жорстокий вбивця, а нещасний чоловік, якому теж не пощастило в житті. Один нещасний випадок може перекреслити життя не одній людині. Їх долі в якійсь мірі переплелися через смерть Олексія. Це страшно визнавати але іноді і смерть зводить людей разом. Хочуть вони цього чи ні.
Марія не хотіла і не збиралася помирати після боксу. А раптом Аслан програє? Дівчина знала, що Аслан не з тих, кого так легко можна перемогти але… Він програє навмисне. Ні, стирчати тут в підвалі і чекати доти, доки по неї прийде той з рубцями на спині, дівчина не могла.
Вибратися. Якось потрібно було вибратися.
«Він сказав у сьомому раунді? Чорт! Мені терміново потрібно вибратися звідси, але як? З цим мордоворотом я навряд чи впораюся, ще й зв'язана. Стоїть, схожий на шафу. Я навіть дихати боюся, не те що ворушитися.»
Марія думала, що проблеми вже її покинули, але, як виявилося, — ненадовго.
Як він там?
Аслан.
Підняла голову, почала прислухатися. Нічого! Гробова тиша… Ні, здається, натовп людей почав кричати. Точно… Цей гул і свист людей підтверджував те, що боксери вже на рингу чи біля нього.
Що ж їй робити?
«Сьомий раунд», — миготіли думки в її голові.
«Сьомий раунд».
Як Маші вибратися звідси, і бажано встигнути зробити це до сьомого раунду?
— Можна мені в туалет? — Ледь вгамувала тремтіння у своєму голосі, коли зверталася до цього амбала біля дверей. Він нічого не відповів, тільки примружився. Стояв мовчав. — Мені дуже потрібно. Майте совість, — хотіла натиснути на жалість, але, здається, таким чоловікам, як він, слово "жалість" не відоме.
— Хочеш в туалет? В чому проблема? Роби це тут…
— Ви знущаєтеся? Тут?!
— Так!
От гад!
Марія думала, що вийде звідси, і тоді зможе втекти, але, здається, з цього нічого не вийде.
«Як мені обхитрити цього шафу?»
— Добре, тільки розв'яжіть мене.
— Ага, зараз! Біжу тебе розв'язувати, — засміявся і склав руки на грудях. Скотина остання!
«Мені потрібно зателефонувати.»
Поглядом провела по всій території підвалу в пошуках своєї сумочки. Але, на жаль, дівчина її не виявила.
— Де моя сумочка? Вона мені потрібна!
— Більше тобі, дорогенька, нічого не потрібно?
— Сволота! — Злісно крикнула та, якби змогла дістати, то ще б і плюнула на нього. — І твоя черга прийде. І тобі морду наб'ють.
«Де вони поділи мою сумочку?»
— Так? Цікаво, хто? Може ти красуне? — почав сміятися над нею.
— Ні… Морду тобі начистить не вона, …а я! — У дверях з'явився якийсь чоловік, який з розгону врізав цій “шафі“ прямо в голову.
“Шафа” звалився на бетонну підлогу, з криками і лайкою. І поки він піднімався, незнайомець зі швидкістю світла підбіг до Маші і діставши ніж з кишені, почав розрізати мотузки на її руках.
— Ти як? В порядку? Тільки не кажи, що ні, інакше брат мене вб'є, — дивився на дівчину своїми великими сірими очима.
— Брат? — Здивувалася. — Ти хто? Який брат?!
— Ти дарма це зробив, — “шафа” підходив до нього, закочуючи рукави.
— Я Влад — брат Аслана. Прийшов тобі допомогти, — все, що встиг сказати Влад, оскільки чоловік схопив його за капюшон толстовки і потяг до себе.
— Брат?! — знову запитувала. Хіба в Аслана є брати? Марія добре пам’ятала з листів, що рідних братів він не мав. Може двоюрідний? Хоча… ці кавказькі красені для неї були всі схожими. Ще в незнайомця була ямочка на щоці коли він посміхався.
— Обережно!
— Біжи і чекай мене за дверима! — кричав Влад і відбивався від амбала. — Аслану потрібно подати сигнал, що все добре! — Чула Марія вибігаючи за двері.
«Сигнал?! Який до біса собачий сигнал?»
«Сигнал. Крикнути, що я тут? Ні, якщо я підійду до рингу і буду кричати, то мене побачать і точно зловлять. Хоча навколо темно, вірніше, напівморок, може, мене й не помітять.»
Маша вирішила не чекати того Влада за дверима, а йти до рингу самій, сходинками на гору.
Вибігла.
Притулившись спиною до стіни, все ще повільно проходила далі. Добре, що всі люди були повернуті до неї спиною. Всі дивилися бокс, і Марія сподівалася, що її ніхто тут не побачить.
«Господи! Ринг! Я бачу ринг, і… Аслан!»
Артур його так бив, що дівчина не могла на це дивитись. Швидко відвернулась і закрила обличчя руками. Прикусила губи, щоб не крикнути від цих жахів. Руки почали трястись, і Маша сама теж.
«Коханий мій. Хороший. Що тобі доводиться терпіти.»
«Що ж робити? Адже ця сволота вб'є мого Аслана. І який зараз раунд? Сподіваюся, що не сьомий, і я маю ще час щось придумати.»
Крізь пальці рук, якими прикривала обличчя, знову поглянула на ринг. Боксери були далеко, але це не завадило їй побачити скривавлене обличчя того придурка з рубцями на спині. Всіх саден не було видно, але здається, що на ньому не було живого місця. Може все ж таки помре до сьомого раунду.
Почулося шарудіння. Марія обернулася і побачила, що хтось йде. Швидко сховалася. Присіла за кілька картонних коробок, що стояли біля сходів. Кроки наближалися. Таке було відчуття, ніби стукають жіночі підбори. Добре, що темно, світло горіло тільки над рингом, Маша мала шанс залишитися непоміченою.
Виглянувши трохи, вона помітила дівчину. Висока, довгонога, в купальнику, з маскою на обличчі, схожа на модель. Вона була на високих шпильках, а в руках несла табличку "7 раунд". Дійшла до виходу, біля якого щойно стояла Марія.
«Сьомий раунд» — знову майнула думка.
Чорт!
Адже зараз буде сьомий раунд, на якому Артур доведе свою справу до кінця.
Маша сиділа за цими коробками і намагалася щось придумати. Ніяк не могла зосередитись, так як її збивали крики людей.
Напружена ситуація, яка не на жарт лоскотала нерви.
«Спокійно. Не треба нервувати, Марія. Думай. Думай. Думай, як врятувати репутацію Аслана. Він не повинен так зганьбитися. Він класний боксер, він все вміє, все знає, навіть мене вчив…Стоп!!!»
«— Так, туди набирають гарних дівчат. Їх називають ring girl. І це, до речі, їхня професія.
— Теж мені професія. Я ось теж змогла б пройтися там… якби кастинг пройшла.
— Ти звісно красива. І на раз пройшла б той кастинг. Знаєш…Мені б не хотілося, щоб ти цим займалася.» — згадувала Маша їх розмову в кабінеті.
«— Хочеш покажу тобі хоч щось. Наприклад, мій улюблений удар КРОС.»
Їй на думку прийшла дуже погана ідея.
Марія повільно встала з-за цих коробок і подивилася на красиву дівчину з табличкою. Маша загадково посміхнулася сама собі…
«Хай вибачить мене Господь за те, що я збираюся зараз зробити…»
***
Аслан сидів в своєму кутку.
Знову ті самі обличчя: Вадим зі своєю водою, Арам з рушником, Тагір приєднався до них у п'ятому раунді. А Аслан все чекав, що побачить обличчя Влада, або хоча б якийсь сигнал.
«Невже брат її не знайшов?»
Торс болів, вірніше, пекельно пік вогнем, тому що Артур постійно бив в груди, ну і не забував час від часу заїхати Аслану по обличчю. Розбита брова, кров з якої заливала єдине вціліле око, яким Дикий намагався хоч щось розгледіти. Ніс теж був розбитий, а лівої вилиці, вірніше, лівої сторони обличчя, чоловік зовсім не відчував.
— У роті пересохло, — сказав Аслан, відкривши рота, щоб Вадим хлюпнув туди краплю води. Сам він весь мокрий від поту, а ось у роті, здавалося, язик до капи прилип.
— Ти як? На тобі живого місця немає, — питав Арам, перелізши через канати рингу.
— Не хвилюйся, дещо живе залишилося, — спробував усміхнутися тріснутою губою. Це він про своє серце. Воно ще живе, і буде жити заради Марії. Торкнувся боксерською рукавичкою там де було татуювання під серцем.
— Ти ще можеш жартувати?
— Аслан! — чиясь рука тормосила його плече. — Аслан!
— Хто там ще? — обернувся.
Тагір!
— Чого тобі? — Запитав. Тагір стояв, вірніше, висів однією ногою на канаті, ззаду за його спиною, по той бік рингу.
— Не відволікай нас, ми розробляємо стратегію бою, — втрутився в розмову Вадим.
— Ну, як завжди, цьому дурню потрібно вставити своїх шість копійок.
— Яка до біса стратегія! Туди поглянь! — просунув свою руку під канатом, прямо в Аслана перед носом. — Там на цій дівці твоє ім’я.
— Що? Вадим, відсунь трохи вбік свою дупу. Я нічого не бачу.
Нагнувши трохи голову вліво, Аслан побачив дівчину, яка несла табличку "7 раунд".
— В неї на животі татуювання. Твоє ім’я.
Дійсно, там було татуювання, як у Маши. Його ім’я “Аслан”.
Її татуювання, її ноги, її розпущене волосся, її руки, губи.
Дівчина на декілька секунд зупинила свій погляд на Аслані. Небесно блакитні очі з любов’ю дивилися на нього і він все зрозумів.
— Маша, — майже не чутно прошепотів розбитими губами. Вона була в масці, але це точно її блакитні очі.
— Це не Маша? — Тагір теж здогадався.
— Не знаю, — відповів Вадим.
— Так. Це Маша, — сказав, як відрізав Аслан. Він вже знав на сто відсотків, що це вона і вона жива.
— І що це означає? — Розвів руками Арам.
— Це означає, що у нашого брата хвора фантазія, — відповів Вадим.
— Але я цього паршивця все одно люблю, — прошепотів Аслан. — Це сигнал.
— І що робити?
— Вадим, кидай це полотенце, і біжи за дівчиною. Очей з неї не спускай… І брата знайди.
— Перерва закінчилася! Піднімайся Дикий. — Тагір знову поклав руку йому на плече. — Ще один раунд. Покажи цьому гаду, хто тут господар рингу.
«Господар рингу? Ех, як красиво він сказав!»
