Раді Вас бачити!

Якщо ви з тих людей, яких зраджували, ви зрозумієте. Ці безсонні ночі, заплакані підпухлі очі та мокра від сліз подушка. Дурні думки про все на світі й лише одні питання: «За що? За що зі мною так? Чому я?»

Коли закохуєшся в людину, то думаєш: ну, це мій єдиний. Кохання навіки, і бла-бла-бла. Але минає якийсь час, і ти розумієш, що твій коханий вже не так дивиться на тебе, як раніше. Вже не такі гарні слова каже. А іноді взагалі не ночує вдома і бреше про те, що «ми з друзями випили, і я в одного з них заночував»... Поки не розумієш, що в цього «друга» ноги від вух і груди четвертого розміру.

Це сталося і з Машею. Пів року тому. Дівчина думала, що щаслива і кохана, поки не прийшла раніше з роботи додому і не дізналася, що її коханий хлопець, виявляється, ще грається в ляльки, а точніше — з ними. Та дівчина була ще тією лялькою. Куди Марії до неї. З цією роботою не було й часу в дзеркало подивитися. Добре, що квартира Машина, а то й не знала б, де жити. Щоправда, цю квартиру дівчина взяла в кредит, який вже рік виплачувала. І боялася, що буде біда. Зарплати не вистачало.

Коли Маша жила з Сергієм (своїм колишнім), то він допомагав із кредитом, а зараз дівчина залишилася сама. Адже вони з ним мали одружитися. І це він її напоумив взяти кредит. Як він казав: «На наше сімейне гніздечко». Придурок!

Марія вже й сукню весільну в магазині придивилася. Звичайно, шикарне весілля робити не збиралися. Лише кілька найближчих людей зібрати. Вона працювала офіціанткою і ще брала роботу додому, шила. Її мама навчила. Її покійна матуся, якої дівчині так не вистачало. Іноді Маша сяде біля вікна, дивиться в нього і плаче. Спочатку згадує минулі щасливі дні, потім згадує зраду Сергія і починає шкодувати себе та плакати. Хоча завжди повторює, що вона має бути сильною… але так іноді хочеться побути слабкою.

***

— Ай! Незграбна дівка! — незнайомка схопилася зі стільця, швидко серветкою почала витирати пляму від кави на своїй блакитній сукні. — Ти що, сліпа? Не бачиш, куди наливаєш?! — її крики, напевно, чула вся кав'ярня.

— Вибачте, я не спеціально! — Вже й Маша взяла серветку і хотіла допомогти їй, але та зробила крок назад.

— Не чіпай мене!.. Бо ще щось зіпсуєш, — з очей блискавки летіли, ще трохи, і в неї почала б шалено стікати з рота слина. Така зла, наче її сукня від Версаче.

— Добре, добре. Тільки заспокойтесь. Прошу.

— Ні, ви це чули! — розвела руками, своїми тендітними пальцями з довгими нігтями. За кілометр було видно, що ці руки в житті не працювали.

— Що тут відбувається?! — Микола Іванович, наш заступник директора, приперся на її крики.

«Тільки його тут не вистачало».

Директор — власник цієї кав'ярні, Віктор Максимович, полетів із родиною на моря-океани. Ну, звичайно, заробив гроші на них, дурепах. Зарплата зовсім нікчемна. Марія надумала підшукати собі іншу роботу, ось тільки продасть батьківський будинок і все, тут її і бачили.

— Ця незграбна офіціантка, напевно, заробляє тут купу грошей, бо хоче заплатити за мою сукню! — Тицьнула в Машу пальцем.

«Ох, я б його їй засунула в одне місце, чим вона собі на цю сукню і заробила. Відьма!»

— Маріє, що знову?! — Здивовано дивився на неї з-під своїх окулярів. Цей дядько з сірими очима… він, у принципі, добрий, завжди прикривав Машу у разі чого.

— Я каву розлила цій жінці, на…

— Жінці?! Жінці?! — Вона перебила її слова своїми криками, не давши і договорити. — Яка я тобі жінка?! Та я, мабуть, молодша за тебе буду!... Ти точно сліпа?!... Ні, ну ви це чули? Мене ще ніхто так не принижував!

— А що я такого сказала? — злякано притиснула до грудей тацю, на якій і принесла каву.

— Маріє, помовчи, — чітко та ясно відповів Микола Іванович.

— Ну, знаєте!... — Ця химерна фіфа взяла свою сумочку, яка висіла на стільці. —...Ноги моєї більше не буде в цій дешевій забігайлівці! — прикрила сумочкою пляму від кави на грудях. — Платити за це куховарство я не збираюся! — кивнула на свій стіл, на якому стояв шматок недоїденого пирога.

Ця мадам, або як ще її називати, пішла, з гордо піднятою головою.

— Все за рахунок закладу! — кричав їй услід Іванович. — За твій рахунок, — прошепотів Марії. Дівчина мовчки кивнула.

«Дякую і на цьому. Хоч не вигнали, й то добре. Треба ж було влізти в таке». От дурепа! Цих грошей і так не вистачає, а тут на тобі… ще й оплачуй чужий рахунок. Клас! Супер!

— Ти, Машо, дограєшся, що без трусів залишишся зі своїм кредитом, будь він неладний, — говорила сама собі.

— Ти що там бурмочеш? — Подруга Інна штовхнула її в плече. Вона несла ту чашку, яку вилила на сукню, і шматок пирога, на кухню.

— Та останнім часом я сама не своя, — вони вже йшли разом. Підійшли до віконця, де скинули брудний посуд, і Марія поставила тацю.

— Тітонько Галино! — Пригнувшись, прокричала. — Галина!

Вона в них посуд миє. Жінка на пенсії підробляє.

— Що трапилося?

— Ось шматок пирога, не викидайте, я потім псу винесу, що на вулиці біля смітника весь час сидить. Його трохи машина сьогодні зранку не збила, а я врятувала.

— Добре! Ох ти ж моя рятівниця, — усміхнулася вона.

— Ну ти даєш!!! — Інна все ще стояла поряд. — Псів вона годує! А хто тобі шматок хліба дасть? Нікому такі жебраки, як ми з тобою, то й не потрібні!

— Це ти натякаєш на те, що мене Сергій зрадив?

— Причому тут твій бабій. Тьху на нього! Хоча, якби ти була при баблі, то не пішов би він від тебе, так і знай, — поправила волосся, яке лежало в неї на плечі. — Я заколку загубила… Дурне волосся.

— Це точно! Ще потрапить твоє волосся комусь у суп, — засміялася.

— Ой, після того, як Шурка минулого тижня плюнула в тарілку цього дядька язикатого… ну, тому, що за дупу її вщипнув… Після цього, моя волосина — це так, дрібничка, — дівчата почали реготати як дурні.

О, так, Маша пам'ятала, як Шурка помстилася йому. Це ще одна офіціантка, яка таке тут чудить, що мати рідна. А інші так ще гірші.

— А ти чула, як вона перцю колишньому в каву насипала?

— Так. І це вона ще твереза була.

— І не кажи! Їй взагалі наливати не можна.

— Здається, тут немає моєї заколки, — Інка уважно оглядала підлогу під ногами.

— Дівчата! — Вони почули голос Миколи Івановича і підскочили. — Зовсім нахабніли, стоять сміються! Клієнти самі себе не обслуговуватимуть! — Насунув окуляри на перенісся, щоб роздивитися, чому вони хіхотіли. Він іноді буває хорошим, іноді крикливим, але в принципі непоганий. Невисокого зросту, невелике пузо, лисий, має двох дочок.

— Ми вже йдемо, — кивнула Маші Інна, щоб та йшла за нею.

— Машо! — мовив Микола до дівчини. — Ще одна витівка, схожа на сьогоднішню, і тих трьох днів вихідних тобі не бачити.

— Я все зрозуміла.

Боже! Одні проблеми!