Раді Вас бачити!

Маша прокинулася рано. Її чекало багато роботи, тож вона не збиралася валятися в ліжку до обіду. Поснідавши омлетом, дівчина взялася за прибирання. Вже дві години вона стояла навколішки, відмиваючи підлогу й витираючи пил. Згадувала, як мама змушувала її робити це щосуботи, а вона, як ледаща дитина, не хотіла.

— Мабуть, те прокляте листя, яке вітер понакидав з дерев, я згрібатиму вже завтра. Сьогодні у мене є робота в будинку, і немає бажання висовувати носа на вулицю. До того ж, зранку ще й невеликий дощ почався. Ну, як завжди! Якщо мені щось треба робити, то й погода псується, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Не щастить!.. Хоча… іншим людям не пощастило ще більше, вони, наприклад, у в’язниці сидять.

Тут Маша різко кинула ганчірку у відро.

— Досить, Марія!... Мишеня… Тьху! Яке я тобі мишеня, — сказала вона, роздратовано звертаючись до себе. — Не вимовляй більше слово «в'язниця». Не думай, не говори, не мрій про НЬОГО. Він вбивця, хоч і гарний, зараза, але вбивця! Ох! Чорт!!!

Вона відчувала, що змінилася. Після того, як прочитала другий лист, її думки інакше подивилися на ситуацію. Маша почала глибоко в душі виправдовувати Аслана. Вона розуміла, що так не має бути. Не повинна була співчувати йому, не повинна була шкодувати. Раніше вона ненавиділа його всім серцем, хотіла, щоб він помер у тій клятій в'язниці. А зараз... іноді з'являлася думка знову його побачити, почути голос, доторкнутися. І це її лякало. Дуже.

«Невже це все відбувається зі мною? Невже я не зможу в собі подолати ці почуття?»

— Боже, ти, здається, вигадав для мене такі випробування в житті, що я нізащо їх не пройду. Я здамся. Я відчуваю, що здамся!.. Все, досить молитися, я їсти хочу. Потрібно хоч щось у рот кинути, бо голова закрутиться.

Вона скинула гумові рукавички на підлогу й пошкандибала на кухню.

— Зараз чаю зроблю, бутерброд з ковбасою… і, може, ляжу хоч на п’ять хвилин, поки вода в чайнику не закипить. Мені вже болить спина.

Зробивши бутерброди, вона відкусила одного. Поки чекала на свисток чайника, повернулася до своєї спальні й лягла біля каміна, доїдаючи бутерброд. На столику біля дивана лежав її мобільний, тарілка з бутербродами і... листи. Вона так і не спалила їх. Серце не дозволило…

Марія взяла третій лист:

«І знову привіт!

Зважився на ще один лист. Адже знаю, що ти ніколи їх не прочитаєш. Тож мені так простіше. Ось пишу тобі і здається, що ти десь поряд, зовсім близько... стоїш і слухаєш.

У нас дощі. Знову весна. Калюжі, бруд і таке інше. Днями захворів. Прикинь. Взимку не хворів, а тут на тобі… Правда, тут краще не хворіти, бо лікувати щось нічим. Навіть рану на спині нічим припекти. Ти запитаєш, яку рану? Хоча ні, не запитаєш, звичайно, навіщо тобі мої рани.

На території зони проводяться бої, що, звісно ж, нелегально. Просто начальник в’язниці захотів заробити на нас, дурнях. Оскільки я колишній боксер, доводиться брати участь… мене не запитують, чи хочу я цього. НЕ запитують! Хоч після того свого останнього бою з твоїм братом я й пообіцяв собі більше ніколи не виходити на ринг… Обіцянки не дотримав. Я не хочу цього. Правда. Але після бою добре годують, я навіть набрав у вазі. От сиджу і дивлюся... а куди дивитись, хіба що на павука в кутку, який зловить муху.

Вже два роки, як я тут. Мені днями стукне тридцять вісім. Жесть! Час тут тягнеться так, ніби його якась сволота за хвіст на себе тягне… Трохи постарів. Дивлюсь у дзеркало, ну старий дідуган, не інакше. Стіни в’язниці не додають впевненості у собі і тим більше не молодять. Вони не шкодують нікого. Роки летять.

Ти, напевно, вже вийшла заміж. Як починаю думати про це, то хочеться стіни трощити. Мені здається, я ревную. Чуєш? Моя маленька. Моє мишеня. Тобі було дев’ятнадцять, коли мене судили. Ти вже стала дорослою. Напевно, чиясь дружина... шкода, що не моя. Вибач, але я нічого не можу вдіяти із собою. Постійно думаю про тебе. Вже не так чітко пам’ятаю твоє обличчя, тільки русяве волосся перед очима… і зляканий погляд.

Вибач! Вибач, що так вийшло. Якби я міг повернути час. Хотілося б перепросити. Хотілося б вимолити прощення у твоєї родини. Хотілося б, щоб ти була щасливою, і щоб твої очі більше не знали, що таке сльози.

Прощатимусь. Завжди насамкінець хочеться написати: «Твій Аслан», але розумію, що це зайве. Хоча дуже хочеться бути твоїм.»

P.S. Аслан

***

Марія перечитувала лист знову і знову. По її щоці скотилася сльоза. Справжня.

«Твій Аслан», — ці слова… здавалося, крім них, Маша більше не запам'ятала нічого.

«А що було б, якби він справді був моїм? А що було, якби я наважилася на таку дурість, на цей гріх?»

Марія залишилася одна в цьому світі. Їй завжди здавалося, що її самотня душа так і залишиться самотньою. Після зради хлопця дівчина почала справді вірити в те, що чоловіки всі такі. Але… десь там… виявляється, десь далеко, за ґратами є ще один, який руйнує стереотипи. Який усі ці чотири роки мріяв про неї, писав і жив нею. Який вимолював прощення в листах, бо не міг побачитися особисто. А її колишній навіть не вибачався, коли зраджував з іншою. Навіть не заїкнувся про прощення. Він просто ВБИВ її любов, і його навіть совість не мучила. Після цього Марія почала запитувати себе: «Ну і хто з них двох виявився вбивцею?»

Вона вийшла на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям і переварити все, що накопичилося в її голові. Усі ті листи, це… це… це щось таке… особисте. У них Аслан розповідав усе, що накипіло в його душі за всі ці роки. І Маша відчувала, що це не приколи, це справді… справді крик душі. ЙОГО душі. Навіть не уявляла, що там буде написано ще, але ясно розуміла, що хотіла продовження. Вона хотіла читати, а після того впасти на подушку і мріяти. Мріяти про нього так само, як він мріяв про неї. Уявляти собі, як вони зустрінуться, коли він вийде… «Вони ж зустрінуться? Чи ні?... Ох! Все так заплутано».

— Марія, привіт! — голос діда Степана на дорозі вивів Машу з її мрійливого стану.

— Доброго дня! — відповіла вона, застібаючи куртку, яку накинула тільки на плечі, щоб не змерзнути. Потім пішла на дорогу.

— Що стоїш так мрійливо? Чекаєш на когось?! — дід роздивлявся на всі боки, чи не їде хто.

— Ні, сьогодні точно не чекаю. Покупець приїде через днів десять.

— Заходь до нас у гості. Моя стара пироги зібралася пекти… тісто поставила. Посидимо, вип’ємо чаю!

— А знаєте, діду Степане, напевно, я прийду, бо й поговорити немає з ким, — посміхнулася Маша.

— Ну, тоді ввечері чекаємо.

— Дякую, я буду... ой, хтось дзвонить. Ще раз дякую! — крикнула вона дідові, дістаючи мобільник з кишені куртки, і пішла назад у хату.

— Ти, як крізь землю провалилася. Я вчора додзвонитися не могла. Що там, хата на місці? Вікна цілі? — реготала в трубці Інна.

— Все нормально. Я просто трохи прибиранням була зайнята.

— Та невже? Може, ти зайнята якимось красенем? До речі, у тебе там випадково немає симпатичного сусіда-холостяка?

— Ні. Але якби й був, то хто б тобі зізнався! — сміялася Маша, зачиняючи за собою двері. — Як в такий холод гребти те чортове листя? Зуб на зуб не потрапляв.

— Ну, як там у тебе справи? … Та йду я, йду! … Іванович, старий козел, знову кричить, — бурчала подруга. — І поговорити не дасть!

— У мене все добре. Я вже скучила за вами, дівки!

— А нам нудьгувати часу немає, ми працюємо… Іду! … Я жартую, я теж скучила… Гаразд, потім поговоримо, бо Іванович вже червоний від злості. Он як дивиться на мене!

— Побачимося.

Маша поклала трубку.

«Так, весело їм там, не те що мені… Хоча…» — знову згадала листи. Вони їй спокою не давали. Так і тягнуло ще почитати. Хоча… ще один. — «Ви ніяк не виходите з моєї голови, як і ваш господар», — дивилася на листи, вже рука тяглася відкрити ще один. — «Я точно божеволію! Навіщо я це роблю! Навіщо він мені! Так не можна!»

Пізно! Занадто пізно!

«Знову був бій.

Два дні відходив від нього... чи то роки не ті, чи умови життя. Хоча те існування тут важко назвати життям.

Мужики мене весь час запитують, кому я листи пишу, а я тільки усміхаюся їм у відповідь. Так, нас уже в камері тринадцять чоловік сидить. Уже весело, зараз двоє грають у карти. Пума — це прізвисько одного з них, дофіга цигарок програв. Подейкують, що тут був випадок, коли один виродок програв свою молоду дружину. От же ж с*ка! Як же так можна, ось так просто віддати свою кохану в руки якійсь гниді? Я б не зміг! Чуєш, не зміг! Особливо, якщо ця кохана — ти.

У камері жах як тісно. Єдиний стіл зайнятий картярами, тож доводиться знову писати тобі на колінах.

Знаєш, Мишеня, мені тиждень тому набили татуювання, тут їх називають наколками… Воно у мене на торсі, прямо там, де б’ється серце. Я попросив. Знаєш, що там? Твоє ім'я. Чуєш? Твоє ім'я! Тепер ти будеш ще ближче до мого серця, хоча куди вже ближче.

Я не сильний у любовних зізнаннях, але так хочеться сказати, ні, прокричати на весь світ, що я КОХАЮ.

Так, я кохаю тебе!

Збагнути не можу, коли це все зі мною сталося, але, швидше за все, на рингу. Пам'ятаєш, ти приходила один раз. Може, не пам'ятаєш, але я якраз той випадок забути не можу. Ти тоді стояла... мовчки. Не кричала, як усі інші. Мені в очі кинулося твоє шикарне волосся, а потім я побачив твої очі, і все… немов струмом вдарило. Я знав, що ти там будеш, брат твій сказав. Перед цим він показував твоє фото, і я зрозумів, що закохався. Просто залип на тобі. Тоді під час бою я… шукав… шукав тебе поглядом. Якби ми познайомилися за інших обставин, я запросив би тебе до кав’ярні. Ти б пізнала мене краще. І може тоді, у твоїх очах я не був би монстром. Але така вже склалася доля, що ми не разом, і не будемо вже ніколи. Весь час думаю про те, що буде, коли я вийду. Хочеться прийти до тебе, подивитися в очі, яких я майже не пам’ятаю. Я обов'язково стану на коліна і благатиму про прощення, поки ви з матір'ю не вибачите мене.

Мені шкода. Дуже шкода!

Закруглюватимусь. Ще трохи тіло болить після бою, але цей біль ніщо порівняно з болем душевним.

Кохаю тебе.»

P.S. Все ж таки напишу… Твій Аслан.

***

— Що?! — Марія почала перечитувати знову і знову, бо не могла повірити.

«Я кохаю тебе», — було написано в листі.

— Він кохає?! Як це кохає, а… як же ж це…? Він мене зовсім не знає.

Хіба можна ось так полюбити, навіть не спілкуючись з людиною?! Виявляється, що можна.

— Аслан, ти не один такий, адже я... мені важко це говорити, і ще важче зізнаватися в цьому, але я починаю теж закохуватися в тебе. Ще один такий лист — і моє серце у твоїх руках. Навіщо? Навіщо ти пишеш мені все це?!!! — крикнула вона.

Марії хотілося плакати. Плакати від великого болю, страху перед невідомим і одночасно від щастя. Страхом, того, що може статися. Страхом того, що вона зможе втнути від цього кохання до нього. Це все невідоме їй. Він невідомий, його життя. Почуття до нього мучили її душу. Маша почувалася зрадницею, яка зраджувала свою сім’ю… якої в неї насправді то й не було вже… давно як.

«Невже існують на світі такі чоловіки, здатні на щось подібне? На таку романтику, листи, пісні на гітарі під балконом? Марія думала, що це все в минулому. Може, вони просто не зустрічалися досі на її шляху, і все. Ти пишеш, що моє ім'я тепер на твоєму торсі, де серце? Боже…» — говорила вона, немовби розмовляючи з Асланом.

Відразу почала згадувати той накачаний торс і уявляти на ньому своє ім’я. Відчуття знаєте… Це щось неймовірно приємне.

— Мені приємно, що ти зробив там татуювання. Я здивована, — посміхнулася. Марія не просто посміхалася, вона розуміла — це посмішка закоханої дурепи. Ну, знаєте, такі посмішки ще у фільмах показують, коли хлопець поцілував дівчину біля порога, а вона дала йому ляпаса, втекла додому, сховалася за дверима і посміхнулася. Ось, з нею ніби сталося те саме. А чи дала б вона ляпаса? Цікаве питання. Хоча її серце вже дало відповідь на нього — НІ. Адже цей ляпас Аслан отримав ще чотири роки тому, на суді.

«Може, це і не її справа, і нехай її засудять усі, кому хочеться, але... Маша так хотіла поговорити з ним особисто. Не читати, не перечитувати ті листи, як якийсь любовний роман, а поговорити. Розповісти, що мами вже немає, що вона померла. Аслан не зможе вибачитись перед нею. А ще… хотілося розповісти про все на світі. Про те, що ці листи дійшли до неї. Про те, що вона читала їх і не могла повірити, що бачать її очі. Про те, що… що відчувало її серце, яке вибачило його і зрозуміло, що вбивство брата було насправді ненавмисним. Адже людина, яка може ось так писати, — не може бути жорстоким вбивцею. Не може!»

«А що... А що, як написати йому? Написати у в'язницю, про те, що вона незаміжня, як він думав. І про те, що почала жити. Завдяки його листам їй захотілося знову жити.

Її самотня душа почала оживати, а серце захотіло знову кохати. ЙОГО КОХАТИ».