Раді Вас бачити!

Марія ще вчора, як вийшла пройтися по магазинах, щоб вибрати подарунок на День народження Аслана, так додому і не потрапила. Вона вже сутки лежала в підвалі, прив’язана.

Її викрали для помсти.

— Отямилася, красуне? — напівголосно промовив чийсь голос.

Марія ще навіть не встигла розплющити очі, як незнайомець почав трясти її за плечі. Дівчина помітила, що лежить на підлозі в якомусь страшному місці, що нагадувало їй підвал.

«Як я тут опинилася? Адже точно пам'ятаю, що йшла в магазин вибрати подарунок?»

— Мені боляче. Пусти, — просила вона його, бо пальці незнайомця завдавали сильного болю. Голова в потилиці боліла так, що в очах темніло. — Хто ти такий? — спробувала розгледіти його, розуміючи, що вони точно не знайомі. Цю нахабну посмішку Маша б запам'ятала.

Волосся світле, очі хоч і злі, але красиві — яскраво-блакитні, а ось посмішка лякала до чортиків. У синьому боксерському халаті, синіх шортах... Здається, це був якийсь боксер.

— Я? — крикнув він своїм не дуже приємним голосом і відпустив її. Підвівся на ноги. Стояв, дивився впритул, ніби вона йому грошей винна. — Зараз дізнаєшся, хто я такий. — Він повернувся до дівчини спиною, зняв свій синій халат і нагнув голову так, щоб вона побачила його скалічену спину.

— Це твій коханець мене таким зробив, — розвернувся назад до неї обличчям. — Це рубці від опіків... Ти горіла колись у вогні? А я горів. Мене витягли з того пекла, а мою сестру — ні. Вона згоріла. Тобі про це Аслан нічого не розповідав?

— Навіть і не згадував!

— Не згадував, кажеш? Я так і думав... Хто ж буде розповідати про таке. А знаєш, ким була моя сестра? Звісно ж ні! Вона була нареченою Аслана! Він використав її і кинув, а бідна дівчина вбила себе. Згоріла! Підпалила себе у своїй кімнаті, не змогла пережити зраду цього вбивці. Я кинувся її рятувати і сам постраждав... П'ятнадцять років я думав, як же йому помститися? Підпалити його ще одну наречену? Ні. Вбивати дівчат — не моє. А виграти бій, щоб Аслан впав на коліна переді мною прямо на ринзі і заволодіти його коханою — це те, що треба.

— А я тут до чого? — запитувала Марія.

— Ти? Ти його кохана... І сьогодні все вирішиться. Він не матиме нічого. Програє. А я заберу собі трофей після бою — тебе. Це кінець.

— Я не його кохана. І Аслан ніколи в житті не програє. Він не здасться.

— Серйозно? Звісно ж, програє, якщо його кохана дівчина — в заручниках.

— Ти шантажуєш Аслана, щоб він програв і привселюдно став перед тобою на коліна? Боже. Ти хворий!

— Це моя помста... навіть якщо вона і хвора... Через півгодини ми з твоїм Диким левом вийдемо на ринг, — він підняв руку вгору і подивився туди.

Маша прислухалася і почула чиїсь голоси. Багато людей. Їй дійшло, що ринг виявляється над ними — нагорі.

— А я тут до чого? Навіщо я тут, і навіщо мене зв'язали? Я не його кохана! — кивнула вона і показала на свої зв'язані руки та ноги.

Ніяк не могла зрозуміти, як цей бій і вона пов'язані один з одним. Адже вона не була нареченою Аслана. Цей тип щось переплутав. Марія взагалі нічого в боксі не розуміла і так само не запам'ятала жодного удару, про які їй розповідав Аслан.

— Не думай, що я не бачив, як він дивиться на тебе. Ти багато для нього значиш. Ти дорога йому. І Аслан сьогодні битиметься за тебе, тільки не здогадується, що програє.

— Не радій сильно, бо й ти сьогодні можеш опинитися без власних мізків. Я сподіваюся, що Аслан їх із тебе виб'є. Сволота! — злісно крикнула Марія.

— А ти, виявляється, смілива... Але все одно дурепа, не розумієш, що це я сьогодні буду вибивати мізки з Аслана.

— Буду благати Бога, щоб ти програв!

— Не сьогодні, люба... Не зможе мені твій коханий нічого зробити, тому що ти в мене, і він, щоб тебе врятувати, зробить усе, навіть програє.

— Що? Що ти... Господи! Як це програє? Навмисне?!

— Ми домовилися, що він програє, і тоді я тебе відпущу цілу й неушкоджену, а якщо ні, то... тр*хну тебе, а потім підпалю.

— Ти худобина! Сволота! Краще померти, ніж допустити те, щоб Аслан програв такому мерзотнику, як ти.

— В тебе буде така можливість померти... Знаєш, Аслан навіть не здогадується, що виграє він чи програє — ти сьогодні звідси живою не вийдеш. Я збрехав йому, сказавши, що відпущу тебе.

— Здохни сьогодні!

— Хм. Тільки не сьогодні, — засміявся і розвернувся, щоб піти.

— Почекай! — покликала його Маша.

Він, як не дивно, зупинився біля самих дверей, обернувся, тримаючись за ручку.

— Хочу дати тобі одну пораду, — продовжила говорити дівчина, дивлячись на нього так гордо, ніби нічого не боїться. А в самої серце так колотило, що аж почало боліти.

— Цікаво... і яку ж? — нахабна посмішка не сходила з його обличчя. Сволота. Вона сподівалася, що Аслан виб'є цьому гаду пару зубів.

— Коли Аслан тебе вдарить — прикинься мертвим, інакше пошкодуєш, що підвівся!

— Мертвим сьогодні буде він! Все вирішиться в сьомому раунді, якщо я його не до б’ю раніше, — сказав і вийшов, грюкнувши дверима…

***

…Удар. Ще удар… і ще.

Артур молотив Аслана не по-дитячому. А він так, ледь тільки торкався до нього. Ну, ось… його аперкот не змусив себе довго чекати, і після цих ударів по торсу Аслан отримав ще й удар у щелепу. Вкотре за сьогодні.

Удар!

Ні, мій любий друже, цього разу Аслан ухилився. Не весь же час тобі, Артуре, вбивати його, треба ж зробити вигляд, що і ти отримуєш. Ось, наприклад, джеб, отримуй, гад. Від Дикого лева прямий у голову тобі, шкода, що тільки в півсили, інакше б ти, Артуре, кров'ю блював.

Артур похитнувся і мало не впав. Ага, сподобалося? Боляче? А Аслану, як боляче!

Аслан на мить відволікся, повернувши голову в пошуках Влада або якогось знака від нього. Цим моментом скористався Артур і врізав йому між очей.

Дикий впав. Відчув, як кров міліметр за міліметром заливала його обличчя.

…3…4…5… — відлічував… суддя, а Аслан лежав на цьому проклятому рингу й дивився на натовп людей. Шукав очима «знак», хоч який-небудь, хоч щось підозріле. …7…8… — довелося підніматись, бо програвати поки що він не збирався.

— Нокдаун, — суддя розвів свої руки в сторону, давши зрозуміти, що раунд закінчений, щоб боксери розходилися по своїх кутах. І так вже Аслан валявся й вдавав дурня чотири раунди. Йому так хотілося врізати по-справжньому Артуру, щоб той щелепу свою збирав по підлозі.

«П'ятий раунд! От лайно! Де ж Влад?»

Якось Лев дійшов до свого кутка та сів. У вухах свистіло, все тіло боліло. Відчував себе грушею. Артур не на жарт вирішив його сьогодні вбити. Важко вистояти, коли не можна відбиватися. Тим паче, якщо вже не молодий. Йому ж сьогодні сорок років. Не так він думав святкувати свій День народження. Офігенний подарунок Аслан отримав від Артура. Цей гад все продумав. Не іменинник, а спаринг-боксер — це був сьогодні Аслан.

— Ох, як добре! Поливай ще! — сказав він Вадиму, виплюнувши капу йому в руки. Він обливав водою його розбите обличчя. Око опухло так, що Аслан майже нічого ним не бачив. З рани на голові стікала кров, яку й змивав Вадим.

— Ти як? Вистоїш? — з надією в очах питав Вадим, обтираючи названого брата рушником.

— Сподіваюся… Влад не телефонував? — тепер уже з надією в очах питав Аслан. Але Вадим тільки похитав головою.

— Влад телефон забув, як же він подзвонить? — відповів Вадим і витягнув його мобільник із кишені штанів. — Він у мене.

— Його мобіла в тебе? Чорт! Що ж він за людина така!

— О, які ноги! — Арам, обернувшись, пропалював поглядом дівчину, яка несла табличку «5 раунд».

Аслан теж, так, неохоче, глянув одним оком... вірніше, тим оком, яким ще міг бачити. Ну, ноги як ноги, в Марії кращі.

— Хвилина пройшла. Чорт! Так швидко час біжить.

— П'ятий раунд! Йди!

— Тримайся, брат, Влад зобов’язаний що-небудь вигадати, ти ж його знаєш. Має бурхливу фантазію.

— Ага, тільки часу зовсім немає на його фантазію, — буркнув Дикий.