Спочатку:
На сторінку книги
Вже мабуть години дві дівчата сиділи на кухні. Слава богу, поліцію сусідка баба Катя не викликала. Можливо її не було вдома, або ж спала. Та й для чого питається її визивати? Ніхто в під’їзді пісні не співав, не колядував, дівчата поводили себе пристойно, як виховані леді. Звісно ж “поливали лайном” Сергія і йому мабуть гикалося, але ж… так цій падлюці і треба. Якщо не зміг втримати таку дівчину, як Марія, то він останній ідіот.
Коли б подруги ще так посиділи та попліткували? Розірвання стосунків з Сергієм виявилось насправді не таким болючим, як Маша собі це уявляла. Адже колись, ще до аварії, дівчина боялася, що її коханий хлопець покине її. От прийде день, коли він заявить, що стосункам кінець, і що він її більше не кохає, що в нього з’явилася інша, і… бла-бла-бла. Марія і подумати не могла, що вона перша закінчить все. ВОНА!!! Таке їй і в голову не приходило. Дівчина зустрічалася з ним вже два роки і майже молилася на нього. Сергій здавався Маші ідеальним хлопцем… майже ідеальним. Вона була сиротою і дякувала Богу за те, що не самотня, за те, що в її житті з’явився Сергій. Тільки вчора дівчині накінець дійшло, що всі ці два роки, вона жила в ілюзіях. Тому, що Сергій далекий від ідеалу. Їй неначе хто вилив відро холодної води на голову і відкрив очі. Так, може ті прекрасні миті, що вона провела з вигаданим Асланом, були і не справжні, але вони були нереально щасливими і емоційними для неї. Чого коштує тільки той похід в його спортивний клуб в Шуркіній червоній сукні. Вжитті б Маша таку сукню нізащо не одягла б… Стоп!
“А що, якщо купити червону сукню і піти пройтися біля його клубу в ній? Що буде?”
– Так, що я мала сказати?... А тост!... Точно! Тост!... За нас! Коротко і ясно! – Шурка допивала вже третій келих шампанського. Вона своїм тостом перебила думки Марії. Дівчата щось їй розповідали, але Маша майже не слухала, вона була далеко. Десь йшла по вулиці в червоній сукні в сторону спортивного клуба Аслана.
– До речі, забула вам сказати, – Шурка кинула виноградину до рота. – У нас у кав’ярні таке сталося вчора на моїй зміні. Це повний капут.
– Що, знову хтось із офіціанток плюнув комусь у чашку? Чи ти плюнула? – Інка підозріло поглядала на Шурку.
– Та куди мені… У нас у кав’ярні з’явилися таргани. Уявляєте?
– Жесть!
– Тьху! – Інна аж виплюнула своє шампанське. – Бє. Жах.
– Де ж вони там взялися? – Марія притулила келих до щоки, неначе впиралася на нього. – Їх у нас зроду не було.
– Знаєте, наші дівчата шушукаються, що це замкухаря їх приніс. Його ж наш Колобок звільнив позавчора. Ага. На його місце хотів привести якогось там свого родича, але після такого інциденту кав’ярню закрили… на невизначений термін. Поки тарганів не потравлять. Може на тиждень. Іванович сказав, що всі ми тиждень будемо відпочивати, а там буде видно.
– Ти ба. А я ще й ідіотка Маші казала, щоб скоріше поверталася на роботу. – Інна дістала бутерброд з тарілки. – Знаєте… – тримала бутерброда в руці й розмахувала ним. – Я вам так скажу. До біса ту роботу. Потрібно за цей тиждень знайти собі іншу.
– Я тільки за, – Марія була не проти.
– Хороший тост. Вип’ємо за те, щоб ми знайшли собі нову роботу… Здається, шампанське закінчується. Хто піде ще по одну пляшку?
– На мене не дивіться, – Маша категорично відмовлялася. – Що?!... Я його все одно не п’ю… А давайте підемо всі разом? Прогуляємось. На вулиці така чудова погода, сонечко нарешті нас сьогодні порадувало.
– А, що… Непогана ідея. Я за.
– Так сильно не радійте. Знову дощі передають.
– Тим паче! До дощу потрібно встигнути.
– Куди підемо? Може на каву?
– Так. У якусь кав’ярню! – дівчата почали реготіти. Адже окрім своєї роботи вони майже ніде кави не пили. Хіба що на побаченні.
– Пройдемося, по дорозі може почитаємо оголошення на стовпах про роботу.
– Роботу потрібно шукати в інтернеті, а не на стовпах.
– Може сходимо до магазину? – Марія підвелася зі стільця. – Мені потрібно купити червону сукню.
– Ого! Ти ба!
– На співбесіду на роботу зазвичай одягають діловий одяг, а не червону сукню. – Інна теж встала зі стільця і полізла руками в свою сумочку. Дістала помаду, люстерко. – Жах! – дивилася в нього. – Я тут бутерброди їла чи свою помаду на губах? Потрібно підфарбуватися, бо я в такому вигляді на вулицю ні ногою.
– Візьми-но мене теж нафарбуй, – Шурка надула свої губи. – Ммм… губки мої.
– До речі, – Інка застигла на півдороги до своїх губ, тримаючи блиск у руках. – Сергія вигнала… – пильно так придивлялася на Машу. – Хоче купити червону сукню і змінити роботу… В тебе хтось є? – дівчата вдвох не зводили погляду з Маші. – Точно. Вже когось надибала.
– Та ні! – Марія зашарілася. – Не вигадуйте. Нікого немає… Ти ж сама мені говорила, що хлопці звертають увагу на красиву картинку, а не на нечепару. – Дівчина піджала губи, щоб не посміхатися і не виказати себе. Адже ця її ідіотська, щаслива посмішка, могла означати тільки одне – вона по вуха закохана. Тільки її подругам знати про це не потрібно. Вони ж не зрозуміють. Це ж не справжнє кохання, це марення. Зламана психіка недолюбленої дівчини, яка всього на всього хоче бути щасливою.
– Це золоті слова! І правда… про нечепар.
– То може і мені якусь сукню купити? – Шурка кивнула подругам. – Якусь стильну, чорну, і нове взуття до неї.
– О це так! – Інна поклала люстерко на стіл. Округлила очі і неначе просканувала своїм поглядом Машу. – Дівки, а що з вами коїться? Ви мене лякаєте.
– Ми просто вирішили дослухатися до твоїх порад.
– У тебе, Шурка, і так того одягу – кожен день щось нове. Давайте краще вип’ємо, – Інна підняла келих шампанського.
– Ооо! Починається. Як тільки вип’є, так і все… Починає “добивати” нас своїми тостами. – Олександра закрила свої вуха долонями, щоб не слухати.
– Ні. Це нормальний тост. Чесно… Я нам з вами бажаю, щоб нова робота принесла нам не лише фінансову стабільність, а й змінила докорінно наше життя, – почала піднімати келих ще вище. – Щоб ми зустріли на своєму життєвому шляху найкращих хлопців у світі!
– Невже щось путнє сказала? – Шурка жартувала і підколювала подругу.
– Припини. Красиві слова, гріх не випити.
Дівчата поцокалися келихами й випили залпом золотистий напій. Покидали до рота останні шматки бутербродів. Марія зробила лише ковток і відчувала, як шампанське приємно розносилося по її тілу, змушуючи відчувати ще більшу слабкість в ногах. Давно вона нічого такого не вживала і не святкувала. Шампанське добряче вдарило їй в голову, навіть той один ковток… і не тільки їй.
– Маша, одягайся, підемо по твою червону сукню, – Шурка плеснула в долоні.
– Так. Давай одягайся, бо в мене часу обмаль, мама сьогодні з Назарчиком довго сидіти не зможе, їй на роботу на другу зміну. – Інка дістала свій мобільний. – Потрібно зателефонувати і запитати, як він там.
Марія пішла в спальню, щоб поритися в своєму сірому, нудному гардеробі.
В її голову весь час лізли і лізли якісь думки. Дівчина ніяк не могла викинути з голови Аслана. І те, що вона надумала піти до його спортивного клубу і запитати в когось, де знаходиться в’язниця, в якій він сидить, – не на жарт лякало її.
Діставши теплого, в’язаного рожевого светра, вона на автопілоті почала його одягати. Думки, ці думки про все, і ні про що, плавно змінювали одна одну. Вона в житті стільки не думала… Тим паче про чужого чоловіка, який вбив її брата.
Рожевий светр – такий же нудний і передбачуваний, як її життя до зустрічі з Асланом, до розриву з Сергієм, до того, як її світ перевернувся з ніг на голову.
– Червона сукня... – прошепотіла вона, знявши і відкидаючи светр на ліжко. Це було щось більше, ніж просто одяг. Це був виклик. Виклик самій собі, Сергію, її "ідеальному" життю, і, можливо, навіть Аслану. Червоний — колір, який вона ніколи б не обрала, колір, який кричав про пристрасть, ризик і небезпеку.
«Що я собі дозволяю? — подумала Марія, підходячи до дзеркала. — Це ж злочинець, який вбив мого брата!».
Але парадоксально, саме цей факт, ця заборонена зона, притягувала її з неймовірною силою. Вона боялася цього почуття, але не могла його ігнорувати. Це було схоже на залежність від адреналіну: ти знаєш, що це погано, але відчуття таке яскраве, що перебиває всю сірість буття.
Вона вхопила темно-сині джинси та чорну водолазку — свій звичний "бойовий комплект" нечупари. Потім зупинилася, поклала їх назад і дістала єдину свою сукню, яку носила раз на рік на Новий рік, — бордову, трохи вицвілу міді.
«Сьогодні це мій максимум, — вирішила вона. — Але завтра... завтра буде інший день».
– Ти там вже заснула чи що, чого ж так довго? – почула вона голос Інки з кухні.
– Іду-іду! – Марія швидко одягнула джинси і водолазку, схопила сумочку і вибігла.
На кухні дівчата вже були готові. Інна, підфарбована і акуратна, нетерпляче стукала каблуком, розмовляючи по телефону з мамою. Шурка, як завжди, була в центрі уваги: вона вже знімала відео для своїх соцмереж про те, як вони "йдуть рятувати світ" з порожньою пляшкою шампанського в руках.
– Ну що, дівчатка, наш тріумфальний вихід! – заявила Інка, відкриваючи двері.
На вулиці справді було не дуже тепло. Осіннє сонце не хотіло гріти взагалі, а легкий вітерець колихав жовте листя.
– Зажди, Маш, – Інна відключилася. – А що це ти за фігню вдягла?
– Це... просто водолазка. Вирішила, що сьогодні якраз те, що треба, – відповіла Марія, не бажаючи відкривати всі карти.
– Непогано, але червоний буде краще! Ну що, в магазин? Я вже мрію про цей шопінг.
Вони пішли вулицею, жваво обговорюючи можливі варіанти роботи: від адміністратора в салоні краси до помічника маркетолога. Маша майже не брала участі в розмові. Її думки кружляли навколо одного: червона сукня, спортивний клуб, Аслан.
"Він же не справжній. Це сон, марення, наслідок шоку. Але... якщо я куплю цю сукню і піду туди? Що я втрачаю?"
Вона відчувала, як всередині прокидається нова Марія. Невпевнена, перелякана, але рішуча. Та, що вміє закінчувати стосунки першою і йти проти логіки, шукаючи щастя в найбільш нелогічних місцях.
