Спочатку:
На сторінку книги
Марія не встигла переступити поріг квартири й скинути пальто, як, мабуть, через хвилин сім, почувся дзвінок у двері. Дівчина здивовано звела брови й застигла із сумочкою в руках. Вона саме діставала звідти мобільний, стояла на порозі.
— Дивно. Хто ж там приперся? — тихо прошепотіла вона. — Може, дівчата щось забули сказати, хоча й могли зателефонувати.
Вона підійшла до дверей і почула стукіт. Хтось грюкав кулаком. Подивилася у вічко.
— Сергій, — аж присіла під дверима. Її обличчя охопив жах.
— Маша! Ти вдома?! Відчиняй! — грюкіт у двері ставав ще гучнішим.
“Невже це і є її доля, яка чекає її вдома?”
Марія не хотіла й відмовлялася вірити в те, що пророцтво баби Нюри почало здійснюватися.
— Маріє. Я кохаю тебе. Давай поговоримо... в квартирі про це, а не на коридорі. Відчини!
Маша сиділа під дверима тихо, як миша. Вона не хотіла його впускати. Нізащо!
— Я сказав, відчиняй! — голос Сергія ставав дедалі більш роздратованим і гучним. Здавалося, він готовий виламати двері.
Марія підскочила, наче ошпарена, і відійшла від дверей на кілька кроків. Її охопила злість. Злість на нього, на його впертість, на те, що він знову псує їй життя.
— Сергію, йди геть! — її голос був рішучим і гучним, вона говорила через двері, не боячись, що хтось почує. Вона вже не збиралася ховатися.
На мить запала тиша. Сергій, здавалося, був здивований її відсіччю.
— Що ти сказала? — пролунало вже трохи тихіше, але з нотками образи та гніву. — Машо, припини дуркувати. Відчини двері, і ми нормально поговоримо.
— Я не збираюся з тобою нормально говорити! І взагалі ніяк не збираюся! — Марія відчула, як її щоки палають. — Ти мені не потрібен! Йди і не повертайся! Я тебе не кохаю і ніколи не кохала! Зрозумій це нарешті!
— Ти зараз шкодуватимеш про ці слова, — процідив він крізь зуби. — Я просто хочу пояснити!
— Нічого ти не поясниш! Я не хочу тебе слухати! — Вона схопила свою сумку і пожбурила її на диван. — У нас немає майбутнього, Сергію! Ніколи не було і не буде! Забирайся! Це кінець!
Почувся останній, сильний удар у двері, а потім тиша. Марія не рухалася, чекаючи, чи не з’явиться він знову. Вона прислухалася, напружуючи кожен нерв. Нарешті, почулися важкі кроки, що віддаляються коридором, а потім гуркіт ліфта.
Марія глибоко зітхнула й обперлася об стіну, відчуваючи, як тремтять її руки. «Невже це він — моя доля, яка чекає мене вдома?» — промайнула думка, але вже без жаху.
Тепер її обличчя виражало лише полегшення і холодну рішучість. Вона знала, що зробила правильно. І жодні пророцтва не змусять її повернутися до того, кого вона не кохає.
— Я сама буду вирішувати свою долю, а не якась там баба Нюра, — сказала вона сама собі.
Щойно вона вирішила нарешті піти до ванної, щоб змити з себе залишки цього неприємного дня, але туди не дійшла, як її мобільний, який вона залишила на тумбі в передпокої, подав сигнал. Прийшло повідомлення. Марія без особливого інтересу взяла телефон. Це був номер Сергія.
Повідомлення було коротким і відразу перетворило її полегшення на нову хвилю гніву та огиди.
"Маша. Не смій думати, що все скінчено. Я кохаю тебе, чуєш? Це доля. Я буду приходити кожного дня. Вранці, ввечері. Стукатиму, доки ти не відчиниш і не пробачиш мене. Ти будеш зі мною. Я не здамся. Сергій."
Марія стиснула щелепи так, що аж зуби заскрипіли. Вона відчула, як її щоки знову заливає гаряча хвиля, але цього разу це був чистий, палаючий гнів.
— Кохаєш? — прошипіла вона, дивлячись на екран. — Ти не кохаєш, тобі просто немає куди подітися. Мабуть, та дівка теж тебе відшила.
Вона миттєво відповіла, хоча знала, що це марна трата часу, але зупинити себе не могла. Пальці швидко набрали різкі, руйнівні слова:
"Я не буду більше з тобою. Можеш приходити хоч сто разів, я не відчиню. Іди до біса зі своєю долею і своїм "коханням". Не пиши мені більше і не приходь!"
Натиснувши «Надіслати», Марія відчула, що її злість не вщухає. Навпаки, вона стала ще більш непримиренною. Її не хвилювало, що він відчув. Вона хотіла, щоб йому було боляче, як боляче зараз їй від його тиску.
— Приходитимеш? — повторювала вона вголос. — Подивимося. Я ж не відчиню. А ти можеш грюкати тут хоч до ранку, може, сусідка викличе поліцію. Ти отримаєш ще одну сварку, тільки через зачинені двері! Я краще буду одна, ніж з тобою!
Вона жбурнула телефон на ліжко й рішуче пішла переодягатися.
Незважаючи на метушню з переслідуванням Сергія, Марія розуміла: їй потрібна робота. Постійна зайнятість, яка б відволікала і давала фінансову незалежність. Вона давно вирішила, що хоче змінити сферу діяльності, і згадала про свою давню мрію – працювати зі світом тканин та моди, хоча б на виробничому рівні. Напередодні вона відправила резюме на невелику, але відому в місті швейну фабрику.
Наступного дня Марія стояла перед високими сірими воротами підприємства. Вона одягнулася стримано, але охайно: темні класичні брюки, світла блуза, волосся зібране у високий хвіст. Жодних яскравих прикрас, жодного зухвальства, якого так не вистачало в її попередньому офісному житті.
Усередині було гамірно. Звук швейних машин, запах тканини та легкого мастила. Вона підійшла до пропускного пункту і назвала своє прізвище. Її провели до відділу кадрів, невеликої кімнати, де вже чекала жінка років п’ятдесяти — із суворим, але доброзичливим обличчям та акуратною зачіскою.
— Маріє? Сідайте, будь ласка. Я Валентина Іванівна, начальник відділу кадрів, — запросила жінка.
Співбесіда почалася зі стандартних питань про досвід, хоча він був зовсім не у сфері шиття.
— Я бачу, ви працювали офіціанткою? Чому вирішили так кардинально змінити діяльність? З чим пов’язаний ваш інтерес до швейної справи? — запитала Валентина Іванівна, уважно розглядаючи резюме.
Марія відповіла рішуче, намагаючись передати всю свою внутрішню потребу в цьому новому етапі.
— Моя покійна мама вміла шити. Вона навіть шила весільні сукні і... і мене навчила. Мені це подобається. Дуже! Це — моє. Душа лежить до всіх цих тканин. А почала працювати офіціанткою, бо не було на той час вакансій на швейну фабрику. Тож я подумала, що хоч десь потрібно влаштуватися, аби з голоду не померти.
Валентина Іванівна кивала.
— Наша робота — це не лише творчість, а й сувора дисципліна. Треба вміти працювати швидко, не втрачаючи пильності. Ви готові до монотонної роботи, до шуму? До того, що доведеться багато годин стояти біля конвеєра, перевіряючи шви?
— Готова, я в нашій кав’ярні теж днями бігала на ногах від столика до столика, — твердо відповіла Марія, дивлячись прямо в очі кадровичці. — Я шукаю стабільність і чіткий графік, а не розваги.
Співбесіда тривала ще кілька хвилин. Наприкінці Валентина Іванівна трохи пом’якшилася.
— Що ж, мені подобається ваша цілеспрямованість. Але ви повинні знати, що у нас... жіночий колектив. Іноді буває важко.
Марія усміхнулася, і ця усмішка була справжньою, а не вимушеною менеджерською.
— В кав’ярні теж жіночий колектив.
Валентина Іванівна замислено поклала резюме на стіл.
— Гаразд, Маріє. Я перетелефоную вам до кінця тижня і повідомлю своє рішення. А поки що, бажаю вам успіху.
— Дякую, — відповіла Марія.
Вона подякувала Валентині Іванівні і вийшла з фабрики. Повітря після задушливого приміщення з запахом тканини здалося напрочуд свіжим. Співбесіда пройшла краще, ніж вона очікувала. Вона відчувала певне піднесення — це був перший крок до її нового, незалежного життя.
Маша повеселішала і стала більш впевненою в собі і в тому, що вона все зможе. В неї все вдасться.
Вулиця зустріла Машу сонячним, але прохолодним осіннім ранком. Вона майже не спала: її переслідував стукіт у двері й обурливе повідомлення від Сергія. А ще хвилювалася за співбесіду. Але співбесіда пройшла більш-менш успішно, можна було більше не хвилюватися.
Маша не поспішала додому, вона прогулювалася містом.
Це був чудовий, трохи вітряний осінній день. Листя на старих каштанах і кленах палало золотом і багрянцем.
Вона вийшла на центральну площу. Замість того, щоб шукати кав'ярню, Марія просто пішла пішки вздовж старовинних будинків, вдивляючись у вітрини книжкових магазинів та антикварних крамниць. Її кроки були легкими, без звичної поспішності.
Вона зайшла до парку. Тут було тихо і затишно. На лавках сиділи літні люди, а молоді мами катали візочки. Марія знайшла вільну лавку під розлогим, уже майже оголеним дубом і просто сіла, витягнувши ноги. Вона вийняла телефон і заблокувала номер Сергія, який встиг надіслати їй ще одне повідомлення:
"Ти знаєш, я завжди виконую свої обіцянки. Я чекатиму."
Вона навіть не стала його читати, лише відчула, як її губи стискаються від презирства.
Відклавши телефон, вона дозволила собі поринути в спокій навколишнього світу. Вона спостерігала за тим, як вітер підіймає у повітря золоті хмаринки листя, як білка ганяє по траві, і як сонячні промені пробиваються крізь гілля. У цьому спостереженні не було ані Сергія, ані баби Нюри, ані пророцтв. Була лише осінь, тепло і нестримне, хоч і трохи тривожне, відчуття свободи.
Це був її день, її час. І вона вирішила використати його, щоб наповнитися внутрішнім спокоєм, перш ніж знову вирушити в бій з новим життям. Вона сиділа так, насолоджуючись тишею і самотністю, доки не зрозуміла, що час іти додому.
