Спочатку:
На сторінку книги
Настав ранок.
Це був найщасливіший ранок Марії за останні чотири роки.
— Кохана, — шепотів їй у вухо Аслан крізь сон. Маша тільки щасливо посміхалася, не розплющуючи очей. Згадувала те, що сталося між ними вночі. Та ніч була незабутньою. Марія пізнала справжнього Аслана і зрозуміла, що закохалася по вуха. І мабуть вже назавжди. Вона слухала б і слухала те, як він вимовляв їй на вухо "кохана".
— Кохана, прокидайся, — знову сказав, і дівчина відчула тепле дихання біля своєї скроні. — Прокидайся, — прошепотів ніжно і… Стоп! Стоп! Стоп! Це не голос Аслана.
Господи!
Маша миттєво розплющивши очі, і кинулася злякано вдивляючись у людину, що сиділа поруч.
— Сергій?! — її серце шалено вирувало від жаху. Натягнувши ковдру на себе, вона присіла, підібравши під себе ноги. Дивилася на нього так, ніби він привид, що прийшов з того Світу. — Сергій… Я не… — хотіла сказати: «Я не зрозуміла, якого біса ти тут робиш, зрадник, бабій, сволота?!» Але… зауважила, що перебувала у своїй кімнаті, у своїй квартирі. Вони ж засинали з Асланом у його домі. Що сталося?!
— Маша, що з тобою?! — Він спробував торкнутися її руки, яка лежала на коліні, але Марія прибрала руку. — Тобі жахіття снилися… неначе бій на рингу. Мабуть в твоїх снах той покидьок знову і знову вбиває твого брата. І взагалі, після тієї аварії ти сама не своя! — Її колишній хлопець підвівся з дивана, на якому сидів біля її ніг.
— Аварії?! — Марія намагалася і зрозуміти, і згадати, про що він каже.
— Так!... Ти чого, не пам'ятаєш?
— Ні, — спокійно, тихо промовила, хитаючи головою.
— Що, зовсім нічого не пам'ятаєш? — здивувався Сергій. Його зелені очі дивилися на дівчину, як на ідіотку. Вона й сама почувалася не краще.
— Про яку аварію ти говориш? — знову провела поглядом по кімнаті.
«Що відбувається?! Де мій Аслан?»
— Десять днів тому ти бігла на роботу, і тебе збила машина. Не пам'ятаєш?
— Ні.
— Водій сказав, що ти сама винна, вибігла на проїжджу частину прямо в нього перед носом. Рятувала якесь цуценя.
— Цуценя?! — Маша почала згадувати, що й справді рятувала цуценя. А… а що далі?!
— Ти два дні пролежала в коматозному стані, а коли прийшла до тями, то… — Сергій замовк.
— Що?! Що?! Боже! Я була в комі? Але хіба я не була з…
«Аслан! А як же Аслан?»
— Коли прийшла до тями, то почала всім лікарям кричати, щоб відпустили тебе додому. Розмахувала штативом від крапельниці. Кричала, що в тебе хлопець-боксер, і він усім морди наб'є.
— Я… я таке казала? Господи.
Маша згадала, як захищалася граблями від п’яного сусіда, коли листя гребла. Невже то були не граблі і… не п’яний сусід?
Їй дуже боліла голова. Дуже! У мізках починали прояснюватися картинки, обривки дій, які вона робила. І Марія розуміла, що… Аслана не було. НЕ було!!!
Тільки не це!
— Марія, хороша моя. Що за маячню ти там несла? Адже ти ненавидиш боксерів, сама ж мені казала. — Сергій сів на стілець. Він прикрив очі руками і важко зітхнув. — Що з тобою відбувається? Тебе виписали додому лише вчора. Та я розумію, що в тебе травма голови, і лікар сказав, що може бути все, що завгодно. Він порадив показати тебе психіатру. І я записав тебе на понеділок.
— Навіщо? Я не хочу. Через те, що я погано пам'ятаю все, не варто робити з мене божевільну. Я не хочу. Навіщо? — не плакати. Не плакати. Їй так хотілося ревіти.
— З тієї причини, що я не боксер! — крикнув він і підвівся зі стільця. — Не боксер!!!... Або ж у тебе є ще один хлопець, про якого я не в курсі?! — До цього в його погляді була доброта і турбота, але зараз він змінився на злість і агресію.
— Немає в мене нікого, — Дівчина сиділа нерухомо. Руки заніміли. У голові — хаос. Вона нічого не розуміла з того, що він їй казав. Тільки зрозуміла точно одне, коли дивилася на Сергія, те, що нічого не відчувала до нього. Марія зрозуміла, що більше його не кохала. Зовсім!
— А ти… Ти мені не зраджував? — Їй здавалося, що він зрадив їй і через це вони посварилися. Маша ж пам'ятала, що вигнала його разом із речами. Хіба ж ні?!
— Маячня собача. Ти зовсім збожеволіла. У понеділок до лікаря! — так різко обірвав їх розмову. — Все, я йду на роботу. Не нудьгуй без мене. Увечері буду. — Сергій відчинив двері.
— Сергію, можна я тебе ще дещо спитаю?
— Що? — обернувся.
— Ти випадково не бачив листів? — вона не хотіла вірити в те, що це все просто був сон. Марія сподівалася, що листи є! Листи, які змінили її. Вона не хотіла відпускати Аслана. Вона просто не могла втратити його адже щойно знайшла.
— О, до речі, про листи… Чи ти читала листа, чи писала його. Я не знаю… Та й потім, які нахрен листи? Вік інтернету на дворі!
— Я точно читала? Ти впевнений? А де лист?
— Господи, Марія, ну ти як дитя мале! — Він розлютився, махнувши рукою. — Які листи? Я не бачив жодного! Все з твоїх слів! Ти що, зовсім нічого не пам'ятаєш?
— Ні, — її очі наповнювали сльози. Дівчина не хотіла ревіти. Вона не хотіла вірити у все це. І не хотіла жити… без Аслана.
— Все, що я знаю напевно, так це те, що ти питала мене адресу спортивного клубу, ну того, в якому проходять бої. Але навіщо вона тобі? Ти ж не збираєшся ходити туди та дивитися на інших чоловіків?
— Адресу?!… Ні, не збираюся.
— Ось і добре. Послухай, я йду. На роботі завал, буду пізно… Ну нічого, походиш трохи до психіатрів, психологів, і все налагодиться. Все згадаєш. Все буде добре. Як раніше. — Сергій послав коханій повітряний поцілунок і вийшов за двері.
— Не буде, — шепотіла Маша. — Як раніше вже не буде…
***
Вже була дванадцята година дня.
Марія до обіду ходила квартирою, як зомбі. Все прокручувала в голові слова Сергія і те, що їй все це примарилося, наснилося мабуть в тій комі. Вона так хотіла до Аслана, який і знати не знав, що дівчина полюбила його. Він сидів у в'язниці і, виявляється, нічого абсолютно їй не писав. І, тим більше, не кохав. Господи, як тепер їй жити з цим? Ну от як жити, коли кохаєш людину, якій ти до лампочки? Кохати чоловіка, який навіть не думав про тебе ніколи в житті?
Маячня. Така маячня.
Її підсвідомість просто отак взяла й вигадала ті листи, поки вона була в комі. Марія, мабуть, дуже хотіла, щоб цей чоловік вибачився за смерть брата. Так хотіла, що її мозок не витримав і дав збій, як тільки дівчину збив автомобіль.
Який жах.
І справді, які листи, якщо зараз навколо інтернет?!
Маша сиділа за столом. Намагалася поїсти. Намагалася влити в себе хоч чашку чаю, але зробила лише два ковтки. Згадувала, як пила каву з Асланом в стриптиз клубі. Посміхалася.
Це все не правда!
Ні кави, ні стриптиз клубу, ні Аслана, ні бою на ринзі за неї - не було. Це ж треба було таке вигадати - бій за неї. Боже! Та кому вона потрібна! Аслану точно ні. Це все якісь хворі фантазії, чи мрії, чи бог зна що. Ну, навіщо її мізки вигадали отаке? Ті листи, Аслан, кохання між ними. Просто за Машу її Сергій ні разу в житті не бився. Не писав їй нічого про кохання і свої почуття, навіть в СМС. А дівчині явно цього не вистачало. Їй не вистачало такого кохання, що показують у фільмах, тих шалених емоцій, коли коханий чоловік ревнує тебе і заступається за тебе. Коли ніжно дивиться, торкається, шепоче щось про те, яка ти найкраща в світі. Сергій нічого з цього не робив. Він не був романтиком. Та й ніжним не завжди був. Чогось не вистачало в їх стосунках. Не вистачало для Марії, а Сергія явно все влаштовувало. І сьогодні Маша зрозуміла чого саме не вистачало їй для щастя - це справжнього чоловіка, яким Сергій ніколи не був.
Дівчина дивилася на двір через вікно. Думала про Аслана.
Де він зараз?
Що робить?
Сидить чи вийшов достроково?
Чи побачить його?
А якщо й побачить, то що тоді?!
Нічого!
Все скінчено!
— Аслан, — прошепотіла і провела пальцем кругом по чашці. — Прощавай. Дякую, що ти був… хоч і не по-справжньому. — Ком до горла підкотив. Слова ковталися разом із сльозами. Вона зіскочила зі стільця і підняла кофтинку зі своєї піжами, яку так і не переодягла. Витріщилася на свій живіт. — Дякувати Богу, татуювання немає. Ух, — видихнула з полегшенням. — Значить, Сергій мав рацію, мені потрібно до лікаря… А ще мені потрібно знову виставити його за двері. Адже, як не крути, а я не кохаю його.
Тоді навіщо ж мучити себе і його? Увечері він повернеться і дізнається, що вільний. Маша збере його речі і не буде мучити ні його, ні себе. Адже серце ще кричало їй про те, що Сергій вже давно її колишній. Колишній!... Отже, так і буде.
— Ці десять днів були найкращими в моєму житті.
Сльози чомусь не хотіли висихати. Вони текли самі по собі. Маші здавалося, що вона знову когось поховала. Що, щойно прийшла з кладовища на якому в яму вкинули її коханого чоловіка. Її Аслана.
А може це і на краще, думати, що він помер.
Так буде легше. Тільки було відчуття, що це не він помер, а вона.
