Спочатку:
На сторінку книги
Ну, от… Ніхто ніжно не розбудить поцілунками. Ніхто не прошепоче ніжні слова на вухо. Ніхто не обійме.
Прокинулась одна.
Маша вчора все ж таки виставила за двері свого Сергія і ніпрощо не шкодувала. Навпаки, їй явно стало легше… Добре, що хоч робота була справжня і подруги. От тільки вона не пам’ятала, чи насправді їй телефонував той покупець десять днів, тому чи і його її мозок теж вигадав?
Марія дуже хотіла продати батьківський дім. Вона вирішила почати життя по новому, а для цього їй би не завадило трішки більше грошенят. Дівчина вже все продумала. Вона продасть дім, змінить гардероб…весь, змінить зачіску. А ще, ще їй вкрай потрібно змінити роботу, бо бігати цілими днями в тій кав’ярні за копійки, вже набридло. Взагалі-то Марія мріяла відкрити своє ательє. Шити вона вміла і хотіла. В неї було бажання цим займатися, і… І мабуть їй потрібен був сильний копняк під дупцю, щоб зрушити з місця. Тепер цей копняк їй дала аварія, після якої Маша вже не буде собою. Дівчина зрозуміла, що потрібно міняти щось в своєму житті, особливо поміняти хлопця. Цей Сергій сам нічого не мав і її тягнув на дно зі своїми кредитами. От приміром ця квартира взята в кредит на Марію. Може воно і не погано. Маша дасть Бог виплатить те, що залишилось і матиме власне житло. А Сергій знайде собі іншу дурепу, яку змушуватиме брати кредити.
***
Марія саме виходила з ванної кімнати, як почула, що грає її мобільний телефон. Вона швидко, на ходу доматувала рушник на голову й бігла до телефону. Аж змерзла, вкриваючись мурашками від прохолодного повітря в квартирі, оскільки її тіло було теж замотане в рушник. На екрані світилось ім’я Інна.
— Так? Привіт, Інусько.
— Привіт. Ну, як ти? Сподіваюся, добре? Бо ця аварія нас із дівчатами так налякала. Ти ж навіть нас не впізнала спочатку, коли ми прийшли до тебе в лікарню. Добре, що все минулося.
— Усе добре. Здається, мої мізки починають відновлюватися.
— Слава Богу. Скоро й на роботу вийдеш, бо ми скучили. Вже досить сидіти на тому лікарняному.
— Я теж так думаю. Мабуть, із понеділка й вийду.
— До речі... Бачила твого Сергія щойно з якоюсь «фіфою». Він мені розповів, що ти вигнала його. Швидко ж ця падлюка знайшов собі іншу... А я не зрозуміла, що сталося? Ви посварилися?
— Я просто більше його не кохаю.
— Ого! Серйозно?.. Боже милий. Що у світі коїться, а я дізнаюся, як завжди, все останньою.
— Не останньою. Ще Шурка не знає.
— Так, слухай. Я зараз буду в тебе. Розкажеш мені все.
— Жартуєш?
— Та які тут жартики. Мене аж розпирає від цікавості. Їду до тебе з шампанським!
— Ух, ти, з шампанським? Мені пити не можна. В мене травма голови.
— Ну, звісно ж… Зробиш два ковтки, нічого з тобою не станеться. Ти нарешті спекалася свого абьюзера. Це потрібно відсвяткувати. Все. Чекай мене. — Інна відімкнула телефон.
Маша тільки посміхнулася здивовано.
«Теж мені свято знайшла», — подумала. — «Ну, а чому й не свято? Як мало для дівчини потрібно для щастя — просто спекатися некоханого хлопця. І чому вона цього раніше не зробила?»
Марія поклала мобільний назад заряджатися, а сама повернулася до ванної кімнати. Потрібно ж волосся висушити до приходу подруги. Дівчина протерла долонею запітніле квадратне велике дзеркало. Подивилась на себе.
— Цікаво. А якби ти, Аслане, зараз був у місті, і ми б зустрілися... — важко вдихнула. — Ти б зміг мене покохати ось таку? — розмовляла, дивлячись у дзеркало на себе. — А що? Хіба ж я така страшна, що не знайду собі іншого хлопця? — Провела пальцями по мокрому волоссі. Нахилилась ближче, придивляючись. — Цікаво, а тобі подобаються блакитноокі дівчата, чи ти надаєш перевагу чорнявим брюнеткам, таким як і сам? Якщо так, то шансів у мене нуль. — Маша дивилася на свої блакитні очі. Вони були світло-блакитні, з довгими віями. — Мабуть, щоб тебе звабити, цього недостатньо. Ці очі потрібно хоча б підфарбувати... Чорт! Ти, Машо, вже геть здоровий глузд втрачаєш через вигаданого коханого. Вже з дзеркалом розмовляєш. Боже. Коли це все закінчиться? — Нагнула голову й вперлася руками в рукомийник. — Щоб усе це закінчити, потрібно його побачити. Він... Він при нашій зустрічі не зверне на мене ніякої уваги, і я заспокоюсь. Зрозумію, що не потрібна йому. І все. — Підняла голову й знову глянула в дзеркало. — Ти, що, дурепа, збираєшся до Аслана у в’язницю? — випрямилася. Сама ж і здивувалася своїм словам. Вказала пальцем на себе. — Ти хвора. Так, так, ти! — кивала дзеркалу. — Хвора. Яка чорт забирай в’язниця, ти навіть не знаєш, у якій стороні вона знаходиться... Так, можна сходити до його спортивного клубу й когось запитати... Ні! — Марія сварилася сама із собою. — Ні! Нізащо!... Та й у кого там запитувати? Навряд чи там буде той охоронець Тагір. Він лише плід моєї хворої уяви... — Дівчина почала сміятися. — Оце буде не смішно, якщо такий дядько справді існує.
***
— Зі св-я-ятом! — кричала Інуська на весь під’їзд, коли Маша відчиняла перед нею вхідні двері.
Чудово, напевно, її крики всі сусіди чули, і тим паче баба Катерина з сусідньої квартири. Хоч би та стара поліцію не викликала чи швидку допомогу. Вона може! Зазвичай біля вхідних дверей Машиної квартири завжди було тихо, окрім вчорашнього вечора, коли дві великі сумки летіли по сходах разом із Сергієм і його лайкою. Тоді баба Катерина аж двері прочинила й висунула носа на коридор, щоб краще все бачити. Марія завжди була тихою і спокійною, зі своїм хлопцем Сергієм не сварилася, а вчора... Вчора в неї неначе демон вселився, особливо після його слів: «Та кому ти, дурепо, потрібна! Ти хвора на всю голову! Думаєш, кращого знайдеш?» А Марія до того моменту вперто вірила, що Сергій кохав її. Але ж хіба коли кохаєш людину, будеш їй кричати такі образливі слова?
— Привіт. З яким святом?.. А... точно, — Маші дійшло, що Інуська вважає святом те, що Марія стала вільною. — Проходь.
— Звісно ж пройду. — Інна тримала в руках пляшку шампанського й коробку з тортом. — Я сьогодні не на дієті. — Стояла на порозі й віддавала все Маші. — Тільки сьогодні, — уточнила. Почала знімати своє взуття на височенних підборах.
— І як ти в такому тільки ходиш?
— А як я, по-твоєму, собі хлопця знайду? Вони ж звертають увагу на красиву «картинку». Ну, погодься, нечепура нікому не потрібна.
«Це точно! Я ще та нечепура. А це означає, що Аслану я до лампочки... Досить, Машо, думати про нього», — літали всілякі непотрібні на той момент думки в її голові.
— Я вже й забула, коли востаннє їла торт, — Марія з шампанським і тортом пішла в бік кухні.
— Постав шампанське в холодильник, воно смачніше буде, — командувала Інна.
Марія так і зробила, а торт поставила на столі. Почала шукати келихи, тарілки, ніж, серветки, в цей час її подруга відсунула стілець і присіла навпроти. Вона сьогодні була чарівною. Зачіска неначе з салону, макіяж, рожева сукня під пальтом, яке Інна повісила на вішаку на порозі. Хоча, чому тут дивуватися, вона завжди так яскраво виряджалася. Але чомусь досі була одна. Зустрічалася з хлопцями недовго, потім вони її кидали. Навряд чи через те, що Інна мала чотирирічного сина, якого народила в сімнадцять, і якого доглядала її мама. Просто ця дівчина у свої вже майже двадцять два почала дивитися на світ по-іншому й хотіла забезпечити хороше майбутнє своєму сину, тож... Тож хотіла вийти заміж за забезпеченого, от тільки їй завжди попадали якісь «мудаки».
— Ну, і як тобі дихається самій?.. Без того бабія? — підсунула собі білу тарілку, яку Марія поставила на стіл. — Я зараз об'їмся цим тортом, аж знудить.
— Чому «бабія»? — Марія слідом за тарілкою поставила їй ще й келих.
— Тому, що він такий. Це за кілометр видно, повір. Просто ти не хотіла цього помічати. Тим паче, що він сьогодні вже з іншою. Нормальний хлопець так швидко з іншою не буде, хіба що вона вже в нього була.
— Ти знаєш... — Марія полізла в холодильник за пляшкою шампанського. — А мені якось усе одно, де той Сергій, з ким, що робить. Мене це взагалі не хвилює... О, у мене ще ж виноград є і бутерброди.
— З ікрою? — сміялася подруга, жартувала.
— З маслом і дешевою ковбасою. Не з нашою зарплатнею їсти ту ікру. — Маша поставила на стіл шампанське, потім миску з виноградом і бутербродами. Вона зранку їх зробила, думала поснідати, от тільки шматок у горло не ліз.
— Ти маєш рацію. Потрібно щось думати з цим. Шукати іншу роботу.
— Я, якщо чесно, теж про це думала, — Марія показувала пальцем на шампанське. — Я сподіваюся, ти вмієш його відкривати?
— Зараз щось вигадаємо. Дай сюди.
— Дивись, лампочку мені не збий, — Марія підняла голову вгору й дивилася на стелю.
— Не хвилюйся. Працюють професіонали... — Бах!!! Шампанське вистрілило.
— Ах! — Маша прикрилася від несподіванки руками.
— Вуаля! — подруга почала розливати його по келихах.
— Боже, які в тебе нігті шикарні, я щойно помітила, — Марія дивилася на її пальці, коли та тримала келих і передавала їй.
— Ага. Заціни... Вчора зробила... Ну, ти мені скажи, як із таким класним манікюром можна розносити ті підноси в кав’ярні?
— Це запитуй у Миколи Івановича.
— Та ну його. Старий пеньок. Давай краще вип’ємо за нас, красивих і самотніх...
Дзвінок у двері.
— Це ще хто?! — Маша здивовано завмерла з келихом у руці. — Невже баба Катя поліцію викликала? — Посміхалася, ставлячи келих на стіл.
— Не думаю.
— Я відчиню.
Марія, поки йшла до вхідних дверей, то разів, мабуть, із десять перехрестилася. Вона думала, що то сусідка прийшла на розбірки, чому галас на коридорі. Дівчина дивилася у дверне вічко і не могла зрозуміти, чому по той бік дверей нікого не було.
— Дивно. — Довелося відчиняти.
— Сюрпри-и-из! Дозвольте колядувати! — на коридорі стояла ще одна її подруга, Саша. Ці дівчата сьогодні бабу Катю точно до інфаркту доведуть. — Інка телефонувала і все розповіла.
— Та невже...
— І... Дивись-но, що в мене є! — Шурка дістала з-за спини заховану пляшку шампанського!
— І ти туди ж...
