Раді Вас бачити!

Пирогами пахло ще з вулиці. Ох, давно Маша не їла такої смакоти. Мама частенько балувала їх із братом своєю випічкою. А Марія… майже ніколи собі нічого не випікала, настрою не було й бажання.

— Добрий вечір! — сказала, побачивши на порозі бабу Ганну. Вона відчинила двері. — Мене дід Степан на пироги запрошував, от я й набралася нахабства, приперлася. Сподіваюся, не проженете, — посміхалася, як ідіотка. Якось соромно стало випрошувати пироги.

— Заходь, дитино, заходь. Цей чорт старий казав мені, що будуть гості.

Дівчина роззулася, скинула пальто, шарф, яким голову обмотувала, ховаючись від вітру. Надворі вітер ніяк не вщухав, боялася застудитися.

— О, Марія прийшла! — зрадів дід Степан.

Він підвівся з крісла, в якому дивився телевізор.

«Давно мене тут не було».

Маша вже забула, як у них в будинку затишно, по-домашньому. Ця парочка, здавалося, й досі закохана. Знаєте, Маша ніколи не бачила, щоб вони сварилися. Їй здавалося, що вони ідеальні. Дід Степан такий веселий, добрий, ще й майстер на всі руки. Він по господарству багато чого сам робив. А баба Ганна ще закохано дивилася на нього.

— Ти якраз вчасно. Я хвилин п’ять тому, як пироги з духовки вийняла… Степане, чого стоїш, як баран, давай запрошуй Машу за стіл, а я на кухню.

— Давай до мене, — кивнув дід, сідаючи за стіл. — Ближче! — засміявся. — Ех, де мої двадцять років… Я пам’ятаю, в ті роки за мною стільки дівок бігало, у мене навіть очі розбігалися… але вибрав я лише одну. — Кивнув у бік дверей, де була кухня, на яку пішла баба Ганна.

— Ти обрав мене, бо я тільки одна на тебе і чекала! — З підносом, повним пирогів, з’явилася вона. — Всі інші й забули про тебе. Навіть згадувати не хотіли.

— А звідки ви його чекали? З армії? — Марія вставила свої п’ять копійок. «Краще б я цього не питала. Ох, дурепа!»

— Ні, дитино… з якої там армії! Із в’язниці! — посміхнулася баба Ганна і поставила посеред столу купу пирогів, аромат яких одразу вдарив їй в ніс.

— Із в’язниці?! — добре, що Маша ще не встигла надкусити того пирога, а то б подавилася ним від здивування.

«Оце так новини! »

— Так, — відповів старий. — Я сидів за вбивство, — спокійно проговорив дід. — Ненароком убив сусіда, він п’яний знущався над своєю дружиною, а я вирішив втрутитися. Влетів до них на подвір'я, на якому вона верещала і… не розрахував сили.

«О, Господи! Дід Степан сидів?! А по ньому так одразу і не скажеш, такий інтелігент, завжди ввічливий».

— Ну, що сказати, — баба Ганна погладила його рукою по плечу. — Я ні разу не пошкодувала, що вийшла за тебе. А все інше не важливо.

Марія сиділа за столом і кидала поглядом то на неї, то на нього… і знаєте, що помітила? Те, що вони й досі були щасливі…

— А у тебе, Марія, є молодий чоловік? … Бери чай пий, пирога, пригощайся, — бабуся Ганна поклала два пироги діду і їй.

— Молодий чоловік?! — Дівчина навіть не знала, що їй відповісти, бо й самій було невідомо, чи є він у неї, чи ні. Хотілося, щоб був, той, про кого вона відразу ж подумала, як тільки баба запитала. Той, чиї листи вже два дні спокою не давали ні їй, ні її серцю.

— Так, є… і я його кохаю, — вирвалися з губ Марії ці слова. Здавалося, це не вона казала, а її серце. Серце, що так рвалося до Аслана. До того Дикого лева, що своїм закоханим поглядом протирав на ній дірку на рингу.

— А він тебе кохає?

— Та досить уже, Ганько. Що за дурні запитання? Звісно ж, кохає. Така красуня виросла. Ще запитай, скільки разів на день вони цілуються? — відповів їй замість Марії дід. — Хіба ж ти по Марії не бачиш, що вона щаслива? Значить, її молодий чоловік її теж кохає.

«По мені видно, що я щаслива?! О, Боже! Невже так видно за кілометр, що я закохана дурепа?!»

— Та це ж добре! А ще краще буде, якщо ви пронесете це кохання через все життя, — підморгнула баба Ганна.

«Я також не проти, щоб це було так. Ви не уявляєте, який він романтик. А які листи мені пише… До речі, про листи. Я ж сьогодні прочитала ще один, і ці слова й досі стоять перед очима».

Марія повернулася додому, відкрила черговий лист:

«Привіт, Мишеня.

Це знову я. Ти не чекала? Так я й думав. Я взагалі частенько про тебе думаю, майже кожен день… брешу, не майже, а кожен. Але якщо точніше, то кожну хвилину, кожну секунду. Іноді навіть здається, що скоро збожеволію від цього. Ти випадково не знаєш, скільки відсотків людей божеволіють від кохання? Мені не хотілося б поповнювати ці списки нещасних.

Ніколи не думав, що зможу так закохатися. Так, у мене була кохана жінка, до того, як твій брат показав твоє фото. Та й посидівши тут стільки часу, я зрозумів одну дуже важливу для мене річ — виявляється, я не кохав її, як і вона мене. Адже я не думав про неї так часто, як про тебе. Моє серце не стукало, як шалене, від її імені, а коли вимовляю твоє, воно починає одразу ж бушувати там, у темних провулках моєї не менш темної душі. І я не боюся знову і знову повторювати КОХАЮ.

Я, напевно, зараз схожий на закоханого шістнадцятирічного хлопчика, якого розлучили з його коханою… Розлучили назавжди.

Ти, мабуть, думаєш: «Який він романтик». Та ні, навряд! Швидше за все, ти думаєш: «Який він гад! Вбивця!» Я не ображаюся. Ти маєш право так думати про мене.

Знаєш, я ніколи не був романтиком, але здається, в мені почали виявлятися ці невидимі мені здібності. А взагалі, мені насправді приносить задоволення писати тобі. Якби я ще знав, що ти прочитаєш усе це марення. Цю маячню закоханого дурня за сумісництвом зека, то, напевно, я ще б і застрибав від щастя.

У нас знову літо. Спека. То холод взимку, то спека влітку… ну, як завжди. Дихати нічим, тим більше, що ми замкнені все в одній маленькій «собачій будці». Нас тут замикають перед боєм. Так, тобі не почулося, сьогодні ввечері буде бій. Я знову випускатиму пару. Мій звір вирветься на волю. Але не бійся, вбивати нікого не буду. Більше не буду.

Зараз лежу, дивлюся в стелю, поклавши аркуш паперу на зігнуті коліна. Якщо чесно, то мені все це набридло... Ще залишилося сидіти три роки, і не знаю, чи витримаю. Але якщо так, то повертатися в мене немає більше до кого. Я один. Так, я маю друзів, і вони мене часто тут відвідують, але це все не те.

Як ти дивишся на те, щоб зустрітись після мого звільнення? Якщо ти, звичайно, ще незаміжня. Хоча, я розумію, що це неможливо, адже за такою красунею, як ти, має бігати до хріна мужиків. Знаєш, якби ти була моєю, я б не дозволив жодному з них витріщатися на тебе. ЖОДНОМУ... Так хочеться сказати: «Ти моя».

P. S. Твій Аслан.

***

— А мені так хочеться відповісти: «Так, твоя», — подумала Марія.

Все це було як сон, чудовий сон. Марії весь час здавалося, що за нею приїде лицар на білому коні… ось тільки вийде з в’язниці, так одразу до неї і приїде. Але ж вона розуміла, що такого, в принципі, не може бути. Він не лицар, далеко не лицар. А коли вийде… може й забуде про неї. Біля нього знову почнуть крутитися всілякі дівки, і ті почуття, що були в Аслана до неї… якщо вони справді були… їх не стане.

«Все просто... ні — все заплутано».

Хоча, Маші ж ніхто не завадить зустрітися з ним, випити кави, поспілкуватися. Побачити, який цей чоловік у житті, що з себе представляє, як поводиться на людях.

«Чи лякало це її? Мабуть, ні».

Марія не боялася йти з ним сама на зустріч. Хіба чоловік, який пише такі слова, зможе завдати шкоди? Але перед тим, як погоджуватися, дівчині потрібно йому написати відповідь. І подивитися, як Аслан відреагує на її листа. Відповість чи перестане писати взагалі? Ось тільки дочитає все, що лишилося. Їх небагато, ще два… Тоді, може, в її голові й з’являться слова для нього.

***

Загрібала в саду листя і думала: «А баба Ганна ризикнула в своєму житті й вийшла за діда Степана, і за її словами, вона не шкодує про це. А що, якщо і мені ризикнути?» — аж серце стало швидше битися.

— Що зі мною? Невже я справді закохалася у чоловіка, якого бачила два рази в своєму житті? — бурмотіла собі під ніс, розмахуючи граблями. Вже і вона збожеволіла, як той Аслан.

— Привіт, Машко! Чого ти тут бурмочеш, пісеньку співаєш?

Вона обернулася. Дорогою йшов Назар, мабуть, додому, адже він, вірніше, його батьки, жили через паркан.

— Привіт! Так, співаю! — Маша почала поправляти волосся на голові, яке вітер розтріпав. Мабуть, таки треба було вдягнути шапку. Прийшла сюди моднічати. Щоправда, вітер стих, був не таким, як учора, але все одно осінь.

— Сто років тебе не бачив! — Він розвернувся і попрямував до її воріт. Відкрив і зайшов, дівчина тільки спостерігала з граблями в руках, як цей нахаба по-хазяйськи це робив. Він навіть не спитав її, чи можна зайти. Просто взяв і прийшов.

— Не сто, а чотири, — стояла нерухомо, дивлячись, як Назар підходив ближче. Марії, якщо чесно, його прихід не сподобався. Занадто мала дистанція була між ними. Назар стояв так близько, що Маша почула, як від нього несло алкоголем.

«Зрозуміло, що цей засранець п’яний!»

— А ти не змінилася, все така красива, я б сказав… ще краще, ніж була, — хотів пальцями доторкнутися до її обличчя, але дівчина зробила крок назад. «Нехай навіть і не мріє торкатися».

— Ти п’яний! Краще йди звідси. Наскільки мені відомо, у тебе є дружина та син! — намагалася спровадити його, але не так легко це зробити.

Зріст у Назара був майже як у Маші, може, на сантиметрів п’ять вищий. Волосся чорне, як вороняче крило, і в крові, вона засохла на його голові. Може, з кимось бився, адже ще й під оком почервоніння, там явно буде синець. Курточка обваляна, чи хтось по ній ногами тупцював, чи він валявся десь. Господи, на таке дивитися у Марії не було бажання. Адже вона пам’ятала цього хлопця зовсім іншим. Він дружив з її братом, і часто приходив до них. А мама Марії ще його їй сватала, але, як то кажуть, серцю не накажеш.

— Що, не подобаюся? — несподівано схопив за лікоть і притяг до себе.

— Відпусти!

— Ти ж знаєш, що я був закоханий у тебе. Але ж твій покійний брат постійно казав мені, щоб я до тебе не підходив. Щоб шукав собі іншу… Що, мужиками перебираєш? — Назар дивився їй прямо в очі, таким диким, злим поглядом. А Маші від запаху горілки блювати хотілося. Добре, що її брат захищав її від цього п’яниці. Добре, що в неї інша доля, і це не він. До речі, про долю...

— Вибач, але в мене вже є коханий чоловік, тож… — вирішила відшити цього божевільного якось по-тихому, бо хто його знає, що він може втнути. Марія тут була одна, ніхто б не допоміг, раптом що.

— Та невже?! І де він?... Наскільки мені відомо, ти приїхала сюди сама! Чутки ходять. Бачили тебе, як ти з сумкою йшла. ОДНА! Так що рятувати тебе немає кому, — нахилився, хотів поцілувати, але Марія дала йому ляпаса.

— Не чіпай мене! … Краще тобі мене не торкатися, тому що мій коханий — боксер, і він дуже ревнивий! — несла всяку нісенітницю. — Чув?! Мій коханий — боксер!!!

Марія була така перелякана, адже розуміла, що її боксер її точно не врятує. І в той момент дівчині справді захотілося, щоб він був з нею, щоб стояв поруч, щоб був її… Тоді б жоден козел до неї не підійшов.

«Ех, все-таки мені потрібний захисник!»

— О, я бачу, ти ще й брехуха! — почав голосно сміятися, наче знущався. — Боксер? Ти дурнішого нічого не могла придумати? … Послухай, — стискав її лікоть пальцями так сильно, що в дівчини на очах трохи сльози не виступили. — Я стільки років мріяв про тебе… і зараз мені ніхто не завадить… щоб узяти тебе.

— Ні! Ні! Відпусти мене, сволото! Ти п'яний! — не могла допустити того, щоб якийсь п’яний виродок, якого вона вважала своїм колишнім сусідом, зґвалтував її на її ж подвір'ї, на купі листя. Не довго думаючи, вдарила цього маніяка граблями по спині. Спочатку один раз, потім ще й ще. Коли Назар впав на землю, з криками та лайкою, зірвалася з місця і кулею побігла до будинку. Навіть не озираючись, забігши, швидко зачинила за собою двері на всі два замки, ще й підсунула під двері стіл.

— Сподіваюся, у вікна ця худоба не полізе! Боже! — Закрила обличчя рукою. — Боже! — Руки тремтіли, як і вона сама. Хотілося втекти звідти стрімголов. Бігти і рятуватися.

Зайшла до своєї спальні і присіла на диван, взявши мобільний телефон в руку. Раптом, що, викликатиме поліцію…

— Все, досить з мене! Напевно, час тікати звідси, я й так довго засиділася, мені післязавтра на роботу. От тільки пережду, доки Назар додому піде, зберу свої речі і тут мене й бачили. А потім приїде покупець, дасть Бог будинок продасть, і все… навіть не згадаю такого сусіда. От сволота п’яна! Хоч би про свою дружину з сином подумав! Козел!