Раді Вас бачити!

– Дівчата, потрібно йти нога в ногу… Нумо, всі разом, – три пришелепкуваті, п’яні подруги намагалися йти по вулиці ефектно і тверезо. Хай там що, на них зглядалися люди, що проходили повз, зате дівчата були щасливі, і їм було до лампочки, хто і що про них подумає.

– Ми ж не солдати. Це потрібно йти, як модель по подіуму, – Інка вийшла вперед, щоб показати свою ходу моделі. – Ось так, бачите?

– Фу, як ти жопою крутиш. Це не ходьба моделі, а корови. – Шурка не соромилася своїх слів і казала, так казала.

– Я корова?! Та максимум козочка. Ясно.

– Дівчата, припиніть. – Марія намагалася їх втихомирити, щоб не дай Боже не дійшло до бійки через якусь бісову ходу. – Ви як моя сусідка баба Катя, вона теж сварилася з тіткою Люською з четвертого поверху і називала її коровою. Це бабські сварки, а ви ж молоді дівчата. – Мила, чарівна посмішка осяяла її обличчя.

– Ти забула додати – красиві дівчата.

– Точно. – Погодилася Шурка. А чому б і не погодитися, якщо дожилися до того, що подруги їй роблять компліменти частіше, ніж хлопці. Ну, що за хлопці такі пішли, а?

– Ходімо на маршрутку, треба ж доїхати до бутика по сукню.

– Тільки спочатку я м’ятну жуйку куплю.

– Дівчата! – якийсь чолов'яга, що йшов на зустріч, зупинився біля них. – З вами можна познайомитися?

Незнайомець уважно дивився на них усіх, розглядав і посміхався. Він був одягнений просто, не в шикарному брендовому костюмі, а в осінній куртці коричневого кольору з капюшоном на голові. Високий, окуляри на носі, неначе як у ботаніка чи вчителя математики. Дівчата не збиралися, звичайно, з ним знайомитися, вони йшли у своїх справах – по червону сукню.

Марія помітила в його світло-сірих очах блиск, що промайнув за секунду і згас. Чи то реальні очі, чи відблискували окуляри, але бажання знайомитися з таким контингентом у неї не було. І це не через те, що він явно був старшим за них на років десять, а тому, що вже один такий дядько жив у її серці. І це був Аслан.

Обличчя незнайомця було вкрите неглибокими зморшками, що підкреслювали вік… приблизно до сорока, ну може тридцять п'ять.

– Ми на вулиці не знайомимось. Так, дівчата? – Інка взяла ініціативу в свої руки й вирішила все ж таки відшити чоловіка. Вона ж мріяла про молодого, красивого і заможного, а не… про якогось там вчителя математики.

– Так!

– Так! – відповідали одночасно.

– Дарма. Ви такі ж, як і всі інші. Що за молодь пішла. Ходять у цих коротких спідницях і зимою, і літом, зваблюють. От ви мені скажіть, для кого ви це все одягаєте, якщо носом крутите! – тикав пальцем на мініспідницю Інни. – Хвойди!

– Що?!

– Що?! – у дівчат були очі по п’ять копійок. Йшли, нікого не чіпали, ще й на тобі, обізвали хвойдами ні за що!

– Іди, дядьку, куди йшов і не лізь до нас… збоченцю! – вони швиденько так віддалялися від нього і від гріха подалі.

Він налякав їх добряче. Мабуть, самотній ідіот, якого покинула дружина і тепер він на всіх дівчатах зривається. Це точно якийсь псих, інакше й не скажеш.

– А я тобі, Інко, теж говорила, щоб ти не одягала цю спідницю… тим паче в такий собачий холод… І навіть сонце не гріє… тільки світить. – Марія сама таке не носила, їй Сергій забороняв, мабуть, ревнував. Але ж тепер вона була вільною, тож може колись і собі таку спідницю купить.

– Це не моя спідниця винна, а моє пожиттєве невезіння. Ну, чому до мене завжди чіпляються такі мудаки?

– Це, мабуть, заразне, бо ти не одна така.

– Ходімо швидше, я замерзла, – Шурка прискорювала темп. Початок осені виявився припаскудним і до біса холодним. Ще й дощі йшли майже кожного дня. Сиро, похмуро навкруги, перехожі йшли, нагнувши голови, неначе на розстріл. Ніхто не посміхався, окрім дівчат. Може, люди сумували за теплим літом, яке так швидко закінчилося? Неначе спалах сірника.

Подруги зайшли в торговий центр і стояли міркували, куди йти далі – по сукню чи по каву?

– Перед тим, як йти по сукню, давайте кави вип'ємо, – Інна кивала головою в сторону столиків з лівого боку. Вона розстібнула пальто, з якого мало не випали груди з її декольте. Пригребла на ходу своє розпатлане волосся.

– Добре. Бо я її сьогодні ще не пила. А в мене, до речі, ритуал – кожного дня я п'ю каву. – Олександра направилась до столиків, а дівчата за нею.

– З ким? – йшла позаду Інка.

– Що з ким? – Шурка відсунула стільця, зняла свою куртку, повісила на спинку стільця.

– Каву п’єш, з ким?

– Якщо немає з ким, то п’ю сама з собою.

– Ну, – Марія поклала свою сумочку на стіл і підсунулася ближче. – Сьогодні тобі буде з ким… з нами.

– Це точно… Мені чорну без цукру.

– Ти ж казала, що сьогодні не на дієті, – Маша засміялася, згадуючи слова Інни в її квартирі. – Тож можеш пити з цукром. – Маша махнула рукою, закручуючи пасмо волосся на палець.

– А, це я зранку казала! Зараз вже обід, і мій метаболізм мені шепоче: «Інночко, ти ж збираєшся втиснутися у ту саму сукню!» Тож — чорна і без компромісів. А ти, Шуро, що береш?

Олександра підняла очі на меню, яке тримала офіціантка, яка щойно підійшла.

– Мені? Подвійний лате на рослинному, і хай буде з сиропом... кленовим. Сьогодні ж субота, можна. А ти, Маш?

Марія простягнула руку за цукорницею, не зводячи погляду зі своїх подруг.

– Я… Капучино, і два стіки цукру. Обожнюю цей момент, коли пінка тане в роті і залишається на губах неначе вуса. Я сьогодні тут не для дієт, а для підзарядки перед марафоном.

– Яким марафоном? – Інна заінтриговано підсунулася ближче, а її декольте стало ще більш ризикованим. – Невже ти, Маш, знову? Голова? Щось мариться?

– Ні. Голова не болить. – Марія відпосміхалася, хитавши головою. – Ні, я про шопінговий марафон. Нам же треба сьогодні знайти мені ту сукню!

– Ох, це точно. Я боюся, що в цій сукні ти будеш красивішою за мене, – Інна зітхнула, але в її очах спалахнув азарт. – Але після кави, ми непереможні! Я теж собі куплю якусь сукню. До біса все!

– Ого! – Шурка тільки здивовано кліпала очима. – Ну, тоді я теж йду собі по сукню. – Посміхалася, озираючись навколо.

– Головне, щоб після кави вистачило сил все переміряти. А то знаю я вас, зараз наговоритеся про життя, про чоловіків, про нові серіали... І на сукню вже не буде ні часу, ні бажання.

– Не бійся, Маріє, – Шурка підморгнула. – Коли мова заходить про ідеальну сукню, у Інни з’являється друге дихання. А ми тут, щоб його підтримувати. Тож, які в нас сьогодні кольори? Червоний? Чорний? Чи все ж таки смарагдовий? Мій улюблений.

– Ну, тоді моя червона, твоя смарагдова, а для Інни чорна, – Всіх розсудила Маша.

Інна вже збиралася відповісти, коли раптом пролунав різкий звук. Офіціантка, яка несла їхні напої, спіткнулася об ногу стільця за сусіднім столиком. Подруги завмерли. Кава і сироп з Подвійного лате Олександри розлетілися по підлозі, а залишки піни з капучино осіли на світлій джинсовій куртці чоловіка, який сидів поруч.

– Ой! Пробачте! Я так вибачаюся! – офіціантка, бліда від жаху, почала метушитися, витираючи серветкою величезну пляму.

Чоловік, який до того захоплено дивився у свій ноутбук, тепер повільно підвів очі. Він був високий, з акуратною борідкою і в дорогих окулярах. Від нього віяло солідністю і вихованістю. Не те, що від того іншого придурка, який обізвав їх на вулиці хвойдами. Дивно. Які все ж таки бувають чоловіки в окулярах різними.

– Це, – він кивнув на пляму на своїй куртці. – Це була... моя кава?

– Ой, ні, це був мій капучино! – Марія підхопилася, наче це вона була винна.

Чоловік подивився на Машу, потім на її подруг, і несподівано посміхнувся. Його посмішка була тепла, з ямочками на щоках.

– Насправді, це був чудовий привід відірватися від роботи. Але... якщо це був ваш капучино, то я вимагаю компенсації.

– Серйозно? Якої...

– Я вимагаю нової кави і, можливо, короткої розповіді про те, чому троє таких чарівних дам так стратегічно обирають між сукнею і цукром, – він кивнув у бік чашки Марії. – Я не міг не почути.

Інна і Марія обмінялися швидкими поглядами. Це був ідеальний чоловік неначе із фільму. Інна випросталася, забувши про свій строгий кавовий режим і дієту, згадавши про декольте.

– Що ж, нам потрібна стратегія, щоб впоратися з марафоном примірок, – Інна посміхнулася, і її декольте зіграло свою роль. – Я Інна. Це Марія та Олександра. А ви?

Чоловік в окулярах оправив свою дорогу куртку і витончено вклонився, немов герцог.

– Дмитро. Радий знайомству, навіть попри цю кавову катастрофу. Вважайте, що я був вашим... захисним бар'єром від розливу.

– О, ми вам дуже вдячні, Дмитре, – Інна підхопила розмову, – за ваш бар'єр і за філософський підхід до плям.

У цей момент офіціантка обережно поставила на стіл три нові напої: чорну без цукру для Інни, подвійний кленовий лате для Олександри та капучино з двома стіками цукру для Марії.

– На знак нашого глибокого кавового боргу, це за рахунок закладу, – прошепотіла офіціантка і швидко відійшла.

Олександра взяла свій лате, обережно дмухнула на пінку.

– Дмитре, було приємно, але ми поспішаємо. – Інна підвелася, швидко ковтнувши свою чорну каву. – Мусимо встигнути в той бутик, поки не розхапали все чорне.

– Зрозумів. Бажаю вам перемоги у цій нелегкій боротьбі з тканинами та дзеркалами. Сподіваюся, ваша стратегія буде успішною.

– Дякуємо! – Марія взяла свою сумочку зі столу. – Можливо, ще зустрінемося! – каву взяла з собою.

Подруги, заряджені кофеїном і несподіваним фліртом, рішуче рушили геть. Вони швидко пройшли повз столики, повз вітрину з випічкою з заплющеними очима, щоб не спокуситися і не купити якоїсь булочки, тоді прощавай дієта. Завернули в галерею магазинів, прямуючи до эскалатора.

– Ну що, Інко, бачила? Інцидент – це завжди шанс познайомитись з кимось!, – прошепотіла Шурка, підморгуючи.

– Мовчи! – Інна не стримала посмішки. – Я це і без тебе знаю... Тепер треба знайти таку сукню, щоб, якщо ми його ще раз зустрінемо, він пошкодував, що так легко нас відпустив! Навіть номер телефону нівкого не взяв.

– Смарагдову.

– Чорну.

– Червону.

Подруги піднялися ескалатором і рішуче рушили до одягу. Інна йшла попереду, її кроки були настільки впевненими, ніби вона вже відчувала на собі чорний шовк. Всередині бутика панувала тиша і легкий аромат дорогих парфумів. Стенди з вечірніми сукнями виблискували під приглушеним світлом.

– Так, дівчата, місія №1: знаходимо відділ із смарагдовим кольором, потім з червоним, і чорним, – скомандувала Інна. – Шуро, ти на контролі критичності. Машо, ти відповідаєш за спину та блискавки.

Подруги нічого не зрозуміли але кивнули погоджуючись з усім.

Вони швидко знайшли потрібну секцію. Суконь було багато, але той самий насичений смарагдовий колір, який Шурка собі уявляла, був представлений лише однією, здавалося б, ідеальною моделлю: довга, на тонких бретелях, з відкритою спиною і високим розрізом.

– Це вона! – ахнула Шурка, і схопила сукню, наче здобич. – Несу в примірочну!

Шурка зникла за оксамитовою шторою. За кілька хвилин вона вийшла, тримаючи в руках сукню, і при цьому виглядала трохи збентеженою.

– Ну? – нетерпляче запитала Марія.

– Ну... Вона просто гарна, – Шурка простягнула сукню, – але вона настільки відверта, що я почуваюся, ніби прийшла прямо з панелі. З цим розрізом і декольте... Я боюся, що Дмитро з кав'ярні може втратити свідомість, коли побачить мене таку.

– А, то ти про того Дмитра думаєш, – засміялася Марія. – Про себе думай. Покрутись.

– Так, Шурко. Вона, звісно, вогонь. Але ти йдеш не на весілля подруги. Давай пошукаємо щось, де залишається трохи інтриги для твого Дмитра.

Поки дівчата підбирали щось інше Шурці, Марія побачила і принесла сукню кольору старого золота з легким мереживом, наполягаючи, що це ідеально підкреслить засмагу Олександри.

Коли Саша вийшла, подруги ледь стримали сміх. Золото на тлі її розкішного волосся і яскравої шкіри виглядало, м’яко кажучи, недоречно.

– Я схожа на загорнуту цукерку із новорічного подарунка, – констатувала Шурка, крутячись перед дзеркалом.

– Ти схожа на богиню, яка помилилася кольором, – дипломатично відповіла Марія.

– Ні, Маш, чесно, це провал. Золото – не моє.

Назад, у пошуках справжнього дорогоцінного каміння!

Саме тоді, коли дівчата вже почали втомлюватися, Марія помітила її – сукню глибокого червоного кольору, майже в підлогу з вирізом на стегні. Тканина ідеально облягала фігуру манекена, створюючи елегантний, але дуже жіночний силует.

Марія не могла, щоб не приміряти її, зайшла до примірочної з відчуттям байдужості, але коли вона вийшла...

– Ого! – вигукнула Інка. – Маш, це неймовірно!

– Ти виглядаєш... дорого! Наче червоне напів солодке вино на мільйон, – додала Шура. – І вона ідеально підкреслює все, що ти ховала під пальтом, не виставляючи це напоказ. Елегантно й сексуально.

Марія і сама не могла відірвати погляду від свого відображення. Червоний надав її шкірі теплого відтінку, а фасон ідеально підкреслив талію. Це найкраща сукня, яка хоч колись в неї була.

– Береш? – запитала Інна, її голос бринів від задоволення.

– Беремо! – хором відповідали подруги.

Маша швидко зняла сукню і, задоволена, понесла її на касу. Місія виконана. Тепер, з ідеальною сукнею у пакеті, можна і про ідеальне взуття до неї подумати і про макіяж. Не піде ж вона до спортклубу Аслана без макіяжу.