Спочатку:
На сторінку книги
Аслан стояв у підвалі, де знаходилися так звані роздягальні для боксерів. В екіпіруванні — червоних трусах, халаті з великим капюшоном, у червоних боксерках на ногах. Сьогодні червоний — його колір.
Підняв голову догори, звідки долинали шум і крики людей. Напевно, прийшло все місто! Звичайно ж, адже сьогодні буде бій. Бій, який вирішить усе. Аслан просто не мав права програти, адже на кону стояло життя Марії.
Аслан майже ніколи не нервував перед боями, але сьогодні… Серце з самого ранку калатало як шалене, і душа не на місці. Він не міг повірити, що все це відбувалося з ним насправді. Мабуть, з десяток разів щипав себе, щоб прокинутися від жаху. Але чомусь цей сон не розвіювався. Бо це був не сон.
Вчора йому повідомили, що Машу викрали. І викрав її той, кого Аслан вже й не сподівався колись побачити. Це був Артур, рідний брат його колишньої покійної дівчини. Боже. Це було так давно. Аслан, здавалося, вже забув усе, але те бісове минуле знову нагадувало про себе.
— Сильніше затягуй, — просив Аслан Вадима — свого названого брата, який намотував йому на руки марлеві бинти під рукавички. Ці бинти зменшують ймовірність розтягування і кровотечі.
— Не кричи! Я знаю, як це робиться, не вперше їх тобі намотую, — огризався брат.
Рідних братів Аслан не мав, тож мав названих.
— Він не в собі, тому що його кохана невідомо де, — у розмову втрутився Влад.
«Ох, вже мені цей гострий на язик Влад. Вони начебто брати-близнюки, але такі різні. Вадим скромніший буде, а ось Владу палець у рот не клади.»
— Де капа? — Злісно крикнув Аслан йому.
— Ось твій захист для зубів, — посміхнувся на всі свої 32, відкрив долоню, в якій лежала червона капа. — Боїшся, що без зубів вона тебе любити не буде? — Він стояв, спершись на один зі стовпів, на яких трималася стеля підвалу, руки на грудях склав, і такий спокійний. Аслан йому заздрив тієї миті, бо сам був увесь на нервах.
— Ще одне слово, і це ти залишишся без зубів, — відповів він, дивлячись на його самовдоволене обличчя.
— Через хвилин двадцять почнеться бокс! — влетів до них у роздягальню з вигуками Арам. Він був правою рукою Аслана і хорошим другом.
— Ти де тиняєшся? Що там нагорі? — поцікавився чоловік.
— Чорт! Можна подумати, ти не знаєш, що там угорі. Все, як завжди.
— Обережно, коробки! — Крикнув Влад.
— Чорт! Хто їх тут понаставляв! — Арам впав, зачепивши одну з них. Брати почали реготати… і Аслан теж. Але напруги це не зменшило.
— Що в них? — Піднімався Арам із бетонної підлоги.
— Біс їх знає! Це ж підвал!
— Я в одну заглянув, там боксерські рукавички, три пари. А що в решти, не знаю, — почав пояснювати Вадим, закінчивши мотати бинти.
— До речі, про рукавички… Рукавички неси!
— Ну, Арам! Тагір не телефонував? Де вони там? Марію знайшли? — Подивився в розгублені очі того. Усе ясно. Вони її не знайшли. — Одягай, — кивнув Вадиму на рукавички.
— А ось і твоє слабке місце, точніше — твоя слабкість, — з-за спини Влада почувся знайомий голос, і з'явився господар цього голосу.
Артур!
— Що? — Брат відійшов убік, поступаючись дорогою Артуру.
“Що він тут робить? Навіщо приперся?”
— Кажу, що дарма шукаєш свій скарб. Дівчина ж у мене!
— Сука! — Кинувся Аслан до Артура, і якби не брати, то вбив би ще до початку боксу. Вони його ледь змогли втримати. Ще ті здоров’яки ростуть. Не дарма у спортзалі цілими днями пропадали.
— Заспокойся! На рингу будете стосунки з'ясовувати! — Лаявся Влад, тримаючи його мертвою хваткою.
— Все, все, я спокійний. Відпустіть мене! — кричав Аслан їм, бо вони його непогано заламали. Придурки! Здається, старість не радість.
— А ти, Аслане, таким же психом і залишився. Не гнівайся, — насміхався нахабно Артур. — Гнів тобі не допоможе.
— А ти такий же брехун. Ти своїх друзів завжди обманював і підставляв, бо не міг перемогти розумом. Навіть боюся уявити, яким способом ти сьогодні дійдеш до дев’ятого раунду, — Аслан завівся не на жарт. Стояв, важко дихав. Був схожий на розлюченого бика. — Для чого все це? Марія — ні в чому не винна дівчина. Вона мені ніхто, — вони стояли так близько, що чоловік міг заглянути в його безсоромні очі. Чорт! Цей гад, здається, був здатний на все.
— Я ж тобі по телефону, здається, ясно сказав, що це помста за сестру.
— До біса! — крикнув Аслан. — Ти ж знаєш, що я не вбивав Анелу.
— Ти покинув її. А вона підпалила себе.
— Господи, це було п’ятнадцять років тому, і на це я мав свої причини.
— А тепер я маю свої, щоб відплатити тобі за все.
— Чому ж не зробив це відразу ж після її смерті?
— Бо був там, де й ти. За гратами… П’ятнадцять років я день за днем вигадував усе новий план помсти, але все склалося ще краще, ніж я думав. Я стежив за тобою і бачив тебе з цією дівкою у стриптиз-клубі, як ти на неї дивився, цілував. Тож не потрібно втирати мені тут, що вона тобі ніхто.
— Якщо хоч волосина впаде з її голови…
— Не знаю, як волосина, а сумочка ось, — вийняв з-за спини, з-за резинки боксерок, і кинув на підлогу, під ноги жіночу сумочку.
— Якщо хоч пальцем її торкнешся ти чи твої друзі…
— До неї поки що ніхто не торкався… поки!
— Ну ти й сука! Чого ти хочеш? Недарма все це придумав! Для чого цей бій? Відповідай, або я тебе цієї ж секунди покладу тут на місці. — Зробив крок до нього, але потім взяв себе в руки і зупинився.
— Притримай коней, Дикий. У тебе дах зносить через цю дівку. Ну, звісно ж, вона красива, я б сам за неї бився.
— Чого треба?!!!
— А ти її і справді любиш! За мою сестру так ніколи не переживав.
— Ти сам не знаєш, що кажеш, — розвів руками. — Ти не знаєш ні мене, ні того, які стосунки були в нас з Анелою.
— Гаразд. Хай буде так. От тільки тобі… Доведеться здатися.
— Що, ти хочеш, щоб я здав бій? Ти цього хочеш?
— Було б непогано. Мені якраз і потрібна твоя поразка, але не таким чином. Здати бій — простіше простого. Ти програєш, а ось мені така каламутна перемога не підходить. Я хочу, щоб ти бився… зі мною, але… Ти будеш триматися, скажімо так, до сьомого раунду, якщо твоя ласка.
— І? Що далі? — Аслан запитував цього гада, тому що не міг зрозуміти, до чого він хилить.
— У сьомому раунді пропоную тобі впасти, і, як ти сам уже зрозумів, — не підніматися.
— Жартуєш? Хочеш, щоб я програв нокаутом? Ти іншого нічого не міг вигадати? Краще вже здати бій!
— Ні! Я хочу, щоб усі бачили, як їхній улюблений Дикий лев — впав смертю хоробрих. Це ж така ганьба.
— Якщо я це зроблю, ти відпустиш Марію?
— Одразу ж! Навіщо мені дівка, якою користувався ти. Я після тебе не збираюся підбирати різне сміття.
— Тварюка! Не смій так говорити про неї. Це ти сміття. — Ледь стримував себе, щоб не начистити морду цьому вискочню, якого вважав колись своїм другом. — Ти сволота, навіть виграти без своїх штучок не можеш. Хто ти після цього?
— На війні всі засоби хороші, — сказав Артур, і розвернувся, щоб піти. — Ах, так… скажи спасибі, що ця сумочка там валяється, а не її трусики, — почав голосно сміятися й відходити.
— Трусики кажеш? Значить, тобі пощастило, інакше б я змусив тебе зжерти їх! — кричав Аслан йому в спину. Ось же сука!
Вдарив рукою об стовп, який п'ять хвилин тому підпирав Влад.
Чорт! Чорт! Чорт!
— Ось як після цього не психувати?... Спокійно. Спокійно, Аслане. Дихай. Дихай.
— Ей, там! Збирайтеся! Через п’ять хвилин починаємо! — кричав чоловік біля входу, у чорному брючному костюмі, з червоним метеликом на шиї.
— Слухай, Владе! — поспішив до брата. — Будь ласка, допоможи мені. Потрібно Марію знайти, я не знаю, де ця паскуда її ховає, але велика ймовірність, що тут, у цьому бісовому підвалі… Знайди її!
— Я? Жартуєш, де ж мені її…
— Я прошу тебе…
— Ви йдете чи як? — продовжував кричати чоловік.
— Йдемо, чого ти репетуєш! Одну хвилину! — відповів Вадим і пішов до чоловіка, вішати локшину на вуха, як він вміє.
— Владе, ти ж розумієш, що я б сам її знайшов, але мені ніколи, потрібно виходити на ринг і танцювати під його дудку.
— Я піду, — сказав Вадим, підходячи до них.
— Ні, ти залишишся зі мною. Ви вдвох кидатиметеся в очі. Тим паче, що у Влада краще виходить бити морди. Ти слабший.
— О, дякую.
— Не ображайся.
— Ну, не знаю! Аслане. Я навіть не знаю, в якій стороні підвалу її шукати. Якщо дівчина точно тут.
— Проси в мене все, що хочеш, тільки допоможи!
— Добре. Добре, я пошукаю її. Це та дівчина, фотку якої в телефоні ти показував?
— Так!
— Я її запам'ятав. У неї ще таке красиве волосся. За ним точно впізнаю... Тільки, якщо знайду, то що мені…
— Коли знайдеш, то сховай. Відвези до мене додому і запри в моїй кімнаті, а мені подаси який-небудь сигнал, що вона в безпеці. До цього моменту я не зможу від Артура сильно відбиватися.
— Який до біса сигнал? Я підійду до рингу, і…
— Аслане, йди вже, хвилина лишилась! — кричав Арам.
— Тільки не підходьте до рингу. Не потрібно, щоб хтось із людей Артура вас побачив. Не залишай її одну. Сховайтеся, просто подаси який-небудь знак… Все, я пішов. Я дуже на тебе сподіваюся, Вадиме, а ти зі мною, поки Тагір не з'явиться.
