Раді Вас бачити!

У піднесеному настрої, з красивою зачіскою, з новим манікюром, у новій кофтині, яку Маша раніше так бажала собі купити, але шкодувала грошей, вона прийшла на роботу. Вчора бігала по магазинах і шукала собі гарні речі. Їй чомусь захотілося знову подобатися чоловікам. Не знаючи чому, але після того, як її зрадив хлопець, Марія… зрадила себе. Так, це називається зрадою, тому що перестала поводитися як дівчина (жінка). Вона вдягала на себе всілякий непотріб, схожий на мішок сірого або чорного кольору, і забула, що у світі існують красиві модні речі. Ось, наприклад, Марія любить блакитний колір, ну і всілякі відтінки рожевого, від темного до світлого. А ще їй подобається дуже білий колір. А тепер назріло питання: чи носить вона таке? Ні! Останнім часом дівчина виглядала як безхатько в паранджі. Іноді навіть голову не мила, і фарбуватися не хотіла. Та що там фарбуватися не хотілося жити. А зараз…

Марія змінилася. Щось змінило її після того, як вона прочитала ті листи. Вони змінили її. Аслан змінив її. Такою щасливою Маша вже не була чотири роки. Навіть коли жила зі своїм хлопцем. Він був поруч, але не міг розбудити в ній тих емоцій, які прокинулися від листів Аслана. Її Дикий лев, далеко, зміг зробити те, що не зробив Сергій поруч. Дивно!

Вранці вона відправила листа і дуже сподівалася отримати відповідь. Цілу ніч крутилася, не могла заснути, так хвилювалася. Думала, чи правильно вчинила, що написала відповідь… ще й таку… інтимну, на її думку. Може, не варто писати таке чужому чоловіку? Але ж він їй написав!

***

— Дівчата, ви бачили, який красень за столиком біля вікна сидить? — зі щасливою усмішкою і вогниками в очах підбігла до них Шурка. — Мабуть, дівку якусь чекає. Щастить же іншим.

— Ти знову?! Ти ж днями плакала, що ще свого колишнього кохаєш! — Інна тримала філіжанку кави в лівій руці.

— Не пам'ятаю! — відмахувалася рукою Шурка.

Дівчата, як завжди, зібралися в купу потихеньку, щоб Іванович не бачив. Відвідувачів було мало, у кав'ярні сиділо людини чотири, тож і у них була перерва.

— Мені погано. Здається, вчорашня піца назад проситься! — скривилася Інна, як середа на п'ятницю. — Ще й живіт болить.

— А я тобі казала, не запивай її тим підозрілим чаєм, — Шурка поплескала подругу по плечу. Вони десь учора ввечері «голівудили» без Марії, тепер помирали то від похмілля, то від болю.

— Ти вчора стільки пива вдудлила, а кажеш, піца несвіжа, — кивнула Шура їй. — Бо треба знати, що можна змішувати, а що ні! Пиво, вино, кава, піца, чай, шоколад. Що там ще було?

— Ой-йой, ой-ой! Такий знавець тут пропадає, — хитала головою Інна. — Ти те ж саме пила і змішувала.

— Та досить уже вам, дівчата, сперечатися, краще скажіть, що за свято було? — Маша сперлася на стіну.

— Краще не запитуй. Інка «пролетіла» з побаченням, то ми з горя…

— Як це «пролетіла»? Знову?! Скільки можна ходити на ті побачення?

— Хлопець не прийшов, — пояснювала Шурка.

— А знаєте, дівчата, мабуть, дарма я йому сказала, що в мене син є, — легенько стукнула по столу долонею Інна і встала. — Злякався.

— Ти так думаєш? — запитала Марія.

— Та кому чужі діти потрібні? Сама подумай. Злякався.

— Не потрібно гребти всіх під одну гребінку, — перебила Шура. — Ось, наприклад, мій дядько одружився на якійсь жінці, у якої двоє діточок. Вона йому ще двох народила. Так. Мабуть, кохав сильно. А твій цей, як його… Минько…

— Хто?!

— Ну, цей…

— Його Михайло звати. Міша!

— «Минько» боягузливий, ось він хто. Якщо втік, значить, не в дитині проблема, а в тому, що ти сама йому не потрібна.

— О, дякую. Ти мене так заспокоїла. Вмієш же! Тобі потрібно професію змінити на психолога. У тебе стільки клієнтів буде… і всі вони закидають тебе тухлими яйцями за твої поради.

— Що?! Тухлими яйцями?! Ха! Ні, ну ви чули? Я, між іншим, як твоя подруга, просто не маю права тебе обманювати. І кажу, як є. У кого тухлі яйця, так це у твого «Минька»!

— Фу, яка гидота, — буркнула Маша. Іноді її подруги сперечалися між собою, але завжди мирилися і виручали одна одну у скрутний час. А Шурка… Шурка така дівка, що й не таке може ляпнути. Що думає, те й каже.

— Знаєш, що… У тебе і такого хлопця немає. Ні з тухлими, ні без них. Твій благовірний кинув тебе, ось ти і зла на всіх.

— Ні, ну ви бачили! — розвела руками Шурка. — Ти ще й його захищаєш? Плюнь на нього! Ми тобі іншого знайдемо.

— Боже! — важко вдихнула Інна. — Спочатку собі знайди.

— А ось і знайду. Усім. От побачите. Я буду не я, якщо не знайду нам усім пристойних хлопців.

— Ти ненормальна, — засміялися вони. — І де ти збираєшся їх шукати? — Марія з інтересом в очах нахабно почала витріщатися на Шурку.

— Я вже навіть знаю, де. У суботу в нашому місті в спортклубі буде бокс. Знаєш, скільки там хлопців… спортивних, класних і красивих?

— Бокс?! — посмішку з обличчя Маші ніби корова злизала. Вона сказала: «Бокс»?

— Який бокс, там же ж ніби бої без правил були? — Інна поправила свій фартух, який змістився на бік. — Мій колишній туди частенько зазирав. Ще якісь ставки на бійців робив.

— Так, але… — Інна озирнулася, подивилася по сторонах, чи ніхто не чує. — Злі язики подейкують, що господар цього бійцівського клубу чотири роки тому когось убив, прямо на рингу. Уявляєте? — пошепки говорила вона.

А Маша… А Маша намагалася тримати в собі ті емоції, які вирували всередині.

Вона ніколи не розповідала їм про своє життя, про те, що сталося з її братом і мамою. Усе, що сказала, так це те, що вони померли, в подробиці смерті не вдавалася. Тож, коли Шурка розповідала, Марія мовчки слухала і молила Бога не видати себе нічим, мімікою. Хай усе залишається так, як є. І про листи, і про Аслана вони не знали. Маша не могла їм нічого розповісти, адже сама не була ні в чому впевнена.

— Так, я теж таке чула, — кивнула головою Інна. — Але ж його, здається, посадили.

— Так. Сидить здається. Але після того випадку в тому клубі бої без правил заборонили, тепер там бокс… з усіма правилами. Мабуть, щоб нікого знову не вбили.

— Жесть, — дивувалася Інка, а Марію, мабуть, уже нічого не здивує.

— То що… у суботу йдемо на бокс?

— А що… непогана ідея, — Інна штовхнула Машу в плече. — Ти як, йдеш?...

***

Після роботи йшла додому на автопілоті. Навіть на дорогу не дивилася. Думала. Постійно щось думала, і картинки з обличчям Аслана весь час миготіли перед очима. Маша так хотіла його побачити, але розуміла, що він у в'язниці. Тож чи варто йти в його бійцівський клуб, якщо його там немає? Хіба що заради того, щоб щось дізнатися. А що, якщо порозпитувати людей про Аслана? Може, підійти до того, хто керує тим клубом замість нього? Дурна і безглузда ідея!

Знаєте, поки йшла, їй на думку спала ще одна скажена ідея. Раніше Маша на це ніколи б не погодилася, але сьогодні самі ноги привели її до салону, в якому роблять татуювання.

Хвилин сорок сиділа в черзі і дуже хвилювалася. Дуже.

— Майстер уже закінчує, за п’ять хвилин ваша черга! — До неї підійшла досить мила дівчина, на плечі у якої було татуювання у вигляді чорної пантери.

Марія сиділа за маленьким столиком, на якому було розкладено багато журналів із зразками всіляких татуювань. Але вона не відкрила і не подивилася на жодне з них. Ці ескізи їй були непотрібні.

— Щось уже вибрали?

— Так, я знаю, що я хочу, — чітко і зрозуміло відповіла. Маша вже давно вирішила, що хоче, тож…

— Знаєте, зараз багато дівчат воліють квіти, метелики, орнаменти дуже красиві, також пташки, що летять…

— Мені не потрібні жодні метелики і пташки, куди б вони там не летіли. Я хочу ім'я, тут, на животі біля пупка.

— Ім'я? … О, це класно! Такі татуювання теж дуже популярні… Мабуть, ім'я коханого? Зазвичай набивають імена коханих або дорогих людей, — підморгнула.

Марія подивилася на неї. Кілька секунд мовчала, а потім відповіла:

— Так, коханого. Звісно ж, коханого. Його звати Аслан.