Раді Вас бачити!

Я трохи розгубився, чого вирішили що рога та копита це норм, а от бляха хвіст у відьмі. Фу...Дивно це.

– Мені все одно що там вважають про цю особливість інші. Мені вона подобається і я хочу її тримати в руках. Якщо почую що когось це не влаштовує...ну це буде останнє що він скаже, – сказав похмуро я.

 Жаді сіпнулась і так виразно на мене подивилася. А потім знов розчервонілася.

– Але ж це не пристойно! Те що ти зараз робиш, – тихо сказала Жаді, подавшись до мене.

 Я вигнув іронічно брів.

– Тобто, отой може чухати свої яйця, той длубатись в носі, а там страва, на яку чоловік без фантомних болів не гляне! А мені не можна заспокоїти нерви? – обурився я.

– Йой...навіть так…

– Якщо звісно тобі не приємно..

– Та ні. Навпаки…продовжуй, – тихо сказала Жаді, важко дихаючи і знов ховаючи лице в долонях, але тепер не для того щоб приховати зажурення, а явно щось протилежне.

 Але ось я відчув, як в районі серця наче колюча проволока облелася, я не міг зробити повний видох і вдих. Я весь напружився, намагася не подати виду. Довелося сказати Жаді що мені треба відійти.

 Я якось розібрася де тут клятий туалет. І влетів в приміщення, ледь схопився за вмивальник, щоб не втратити свідомість, бо перед очами потеніло і в ухах загуло.

– От ми ж домовились. Я чітко сказав: не нервувати наступні дні, поки гоїться пошкодження грудної клітини, а ти що? – почув я обурливий голос з механічними нотками.

 Я подивився в сторону і побачив…сову… вона мерехтіла, як голограма. І обурено на мене дивилася.

 Я смикнувся і за озирався чи сам я тут – на щастя тут нікого.

– Ти чого виліз?

– На пам’ятати тобі, що ти повернувся до життя ледь-ледь. І ще до кінця не відновився. Тож використання темної енергії було не бажано, як нервування, – суворо, як лікар терапевт зауважив цей набридливий…а що це, бляха?

– Є…а ти хто?

 Тут знов я удостоївся погляду як наче дурню спитав.

– Я ТехІн92! Техноїд цефферат якого тебе, невдячного, повернув до твого жалюгідного існування, ти проблемний органічний! – пояснила голограма.

– Так то не сон був… – здивувався я.

 Я погано що пам’ятаю з того моменту як відчув меч в грудях. Мене вирубило, а потім я прокинувся в холодному підвалі, рана в грудях була наче ледь недавно загоєна. Рухатися було важко – я навіть навернувся, коли вставав. Ще був полу голий. Бо той одяг, що мене змусила Розанна вдіти, я за одяг не вважаю. Тож було холодно, мене так теліпало від холоду– що зуб на зуб не потрапляв. А м’язи буди наче дерев’яні. На щастя, я знайшов свій ніж і нормальний одяг. Ще пощастило, що Розанна і Даріель були зайняті прийомом гостей. Тож я зміг забрати свої речі, зброю і жетони подбатимів, і звалити. Ще я бачив, що приїхала Жаді і на якій саме машині. Тож питання з тим як звалювати вирішилось. Знов нападати на Розанну я не наважився, бо там Даріель і ще була купа народу. А я ледь рухався. Тож самий оптимальний варіант був – затихнути на задньому сидінні, дочекатись власницю машини і звалити.

– Ні, альтернативно розумний органічний. Це була реальність, – відповів техноїд.

– О бляха…то в мені…

– Цефферат, моя душа і пам’ять, джерело темної енергії, – додала сова важно набундючившись.

– Бля…а мене на фіг не спалить?

– Якщо будеш притримуватися моїх рекомендацій, то ні. Там в тобі ще є екрануючі пластини, вони захищають органіку і взагалі планету від того, щоб дезінтегруватися в разі порушення герметизації пластин і цілісності цефферату…

– Якого хріна?! Ти здурів? Забирай цю хрінь з мене!

 Я злякався почутого. Бо одне діло, якщо тільки я згорю, але забирати цілу планету з собою...це вже занадто. Хоча я щиро надіявся, що голограмма перебільшує, чи залякує мене. Ну просто мені не вірилось, що така маленька річ, може рознести цілу планету...хоча…концентрована темна енергія це не жарти. Мабуть, тою енергією, що я користувався – це одна мільярдна від реальної потужності даної сили. Але навіть мої сили мають жахливий руйнівний ефект. Я ще згадав бійку з Маркусом і наслідки її. А тут мабуть, зовсім інший рівень.

– Не можу...без «хріні» ти станеш анігільований. Цефферат це те що тримає купи твої атоми і не дає конструкції розвалилися. Бо я намап’ятаю. Я казав, що не можу воскресити, не можу сцілити. Я можу тільки повернуи, – сказала сова.

– А...яка різнция?

– Ой, що ж ти таке туге на розум… ну ти начепто то є. А наче нема. Знаходишся в одразу двох станах. Де були пошкодження затягнуло живим металом. А твоя органіка тримається на темній енергії, але якщо ти почнеш втрачати свою матерію чи пошкодиш. Я заміню темною матерією. І так поки не залишиться один метал, – пояснив ТехІн92.

 О ні ні! В що я ще вляпався? Ні! На що погодився? Жах охопив мене.

– Я що мрець?

– Нє, ти живий...і ні…Кажу, ж ти можеш відновлювалися, а мерці ні..

– Так відновлюся…металом…я бля… я кіт Шредінгера…

– Вірно. І ти сам погодився на це. Тож…слухай, що тобі кажуть…і якого хріна ти даруєш стільки енергії якійсь органічній?

– Так...сам….– схопися я за голову, відчуваючи як ноги тремтять і підкошуються, і світ мій рушиться, – Я винен був Жаді...їй потрібна ця енергія...тепер у мене її бо зна скільки…

– Так, цефферат це джерело майже невичерпаної темної енергії…але ти не можеш багато через себе її проганяти без наслідків! Бо мені нікуди в тебе тулили охолоджувальні модулі, – обурився техноїд.

– Не нуди... це було лише раз і недовго…– похмуро сказав я, тримаючись за умивальник і опустив голову. – Скажи...а мені безпечно повертатися до своїх?

– Ну чого б ні. Вони не зрозуміють що перед ними…Поки ти на дев’яносто процентів органічний. А цефферат ніяк не виявити вашими технологіями за екрануючими плитами. Які теж не скануються. Тебе можна тільки від слідити тоді, коли ти користуєшся темною енергією, – пояснив техноїд.

– Бля… я знав що все хріново, але ж не настільки.

– Перепрошую, а що не так? Ти живий, матимеш добрий запас енергії, тільки користуйся нею з розумом.

– Що не так? Та все! Я ж тепер не людина..

– Ну чого? Ти органічний на дев’яносто процентів.

– Але вже десять процентів людськості провтикав… – з сумом зауважив я.

– Ну то бережи, що лишилося. Але такі правила твого світу. Не я їх писав. Всі зауваження до того хто це все створив. Я тільки підлаштовуюсь. Мені теж важко в твоєму світі, але ж я не обурююсь, – сказав ТехІн92.

 Я виходив з туалету в стані якоїсь прострації. Все намагався зрозуміти почуте і второпати як жити далі. Та ось мене в плече відчутно шибонули.

– Бля, обережніше, – обурився я, потираючи ниюче плече, але той мудохрін здоровий просто пройшов далі.

 Але все ж оглянуся і я зригнувся, бо побачив жовті очі…в мене душа охолола, було погане передчуття. Але мудохрін з кам’яним лицем відвернувся і далі поспішив кудись далі по коридору.

– Бля…і що це було?

– Демон... треба його наздогнати і знищити! – заволав техноїд мені на вухо знов проявивсь голограмою сови.

– Іді до біса! Сам сказав не лізти на рожон і не нервувати. А бійка з демоном…якщо це дійсно він – це справа цілої команди мисливців. Я оди не вистою! – обурився я.

– Так...але це було поки ти не став таким, як я…а…хоча…так... ти всього на десять процентів як я…тож дійсно поки, як щеня проти слона, – спустився нарешті з небес на землю техноїд і похмурів.

– Ти нелюбишь демонів?

– Я покликаний в твій світ їх нищити… – відповіла сова.

– Он як…

 Я все оглядався назад, все боявся повернення демона, поки не відчув що в щось врізався.

 Я почув дивні звуки, потім зрозумів, що це не зрозуміла мова.

 Я почав озиратися, але нікого не побачив.

– Я внизу, ти довгов’язий недолугий дурбецало!

 Я подився вниз і побачив...бля...це здається іншосвітянин… скарбник.

 Він був мені до пупа, кругленький, пухкенький, але м’язистий. Мав мідне кучеряве, жорстке волосся, як губка, сплетене в кому, і гусну бороду сплетено теж в косу. Карі оченята сипали іскри, а нос картоплина морщився, вуста десь загубилися в густих вусах.

– Вибачте..– сказав я…от менше всього мені ще хотілося залупитися з скарбником.

 Вони виглядають малими, але сильні як три дорослих чоловіки. Та я пам’ятаю застороги ТехІн92 поки поберегтися від бійок.

– Вибачне, а ти дивися під ноги, що зовсім сліпе? Що таке довге що кров до мозку не доходить, – продовжував запалювався скарбник.

 Але тут я почув.

– О, та он ти де боржнику, значить мені не здалося що я тебе бачив, – і до нас швидко підійшов бля…перелесник…

 До того ж морда лиця в нього дуже знайома. Я нервово сковзнув.

– Пекельні черви...так ти мене не бачив! – одразу перемітився в лиці скарбник і сховався за мною.

– Так... не ховайся я твоя пуздро здалеку бачу! Ти коли борг відпаси га? – перепитав перелесник опинившись поряд і залякуючи за мені за плече.

 А я завмер, намагаючись не привертати до себе уваги. Бо якось я приймав участь в битві з перелесником. Навіть, якщо це не той самий перелесник...все одно я знаю їх силу і таких можна тільки командою валити і то не факт. Сцуко… якщо в бійці зі скарбником я якось да здужаю...то з перелесником ні. Я забув дихати.

– Гем…та скоро...скоро віддам! – запевнив скарбник, визирнув із-за мене.

 Відчуваю себе деревцем, яке використовують як сховок.

– Так…а це хто? Твій друг?– нарешті мене помітили.

 Я смикнувся і потер нервово передпліччя, глянув на перелесника і натягнуто посміхнувшись, відповів:

– Нє…я це вой… просто проходив повз і мені пора! Гарного вечора! – і я поспішив звалили, поки ще кудись не вляпався.

 Бо щось перелесник почав з підозрою на мене зиркати, моїй мисливській душі це не до вподоби.

– До речі… як твій писок, після того як тебе потріпали мисливці? – спитав скарбник.

– Та наче відновився…але шкода не встиг розібратися з тими мисливцями, але запах їх запам’ятав…і щось знайомим потягнуло, – сказав задумлива перелесник.

 Я відчував кожним хребцем його важкий, колючий погляд.

 Я прискорився. Але намагався не бігти, що не видати себе.

 А хотілося втекти.

 Бля…

– Що, сталося? – спитала затурбовано Жаді, мабуть в мене був ну дуже стурбований вигляд.

– Здається...я зрозумів, що зараз находжуся під одним дахом з тими, хто має зуб на таких як я…і це насторожує..– сказав я сідаючи за стіл і сторожко оглядаюсь.

– Яро, що ти вже нашкодив? – перепитала Жаді, важко видихнув.

– Ну…колись на завданні з іншими, вгатив дроном по пиці одного перелесника..хє-хє…– відповів я, нервово відпиваючи з філіжанки, бо в горлі пересохло.

– Яро-Яро, – обурено почала Жаді, – А можна повний список тих хто потенціальна бажав би з тобою поквитатися?

– Що? Ну я ж мисливець…хоч такий собі…я був просто в групі підримки, зазвичай сам в бій не ліз. Нападав через дрони…ну…якось полювали на перевертнів…на одного лісовика...і так, по дрібниці...– почав я пригадувати минулі «гріхи».

– Ох, Яро...ну ти…даєш..

– ЩО? З вигляду не скажеш, що на щось здатен?

– Ні…просто як можна так мало прожити і стільком встигнути підгівнити?

– О, це талант мисливців, – запевнив я, махнув рукою.

 Знов відчув як щось в потилицю коле, почав оглядатися. Тут було повно відвідувачів різного ступеню іншосвітності: з лускою, хутром, іклами. Але їм не було діла до мене, крім одного…той самий перелесник, він був з якоюсь панянкою, але зиркав недобре в мою сторону.

 Я одразу відвів погляд дивлячись в філіжанку, наче вона могла мене врятувати від помсти іншосвітянина.

– Ну… може він тебе не впізнав?

– Сподіваюся...бо мабуть, якби він мене впізнав, я би тут не сидів, – відповів я.

– Ох, вибач, я просто не подумала…

– Що тягти мисливця в місце де зависає його потенціальна здобич, яка має на нього з зуб – це погана ідея?

– Угу.