Раді Вас бачити!

Жадана

 Я повільно приходила в себе. Хвіст відлунював тупою болю. І тут я згадала…що його кінчик відрізали, я злякано смикнулась. Але зрозуміла, що зв’язана по руках, стяжкою і лежу на задньому сидінні.

– О, отямилася! Я думав ти вмерла. Не думав, що хвіст це твоє слабке місце, – сказав Яро, що тепер сидів за водійським місцем.

 Моє серце облилось кровью, а душа тонула в ній. Я так жалкувала за хвостом. Так…. я його не любила, а як втратила, то тепер мені його не вистачатиме. Але…чого салон не залит кров’ю? Тут повинно бути її повно, бо в хвості багато артерій і вен.

 Я зробила вдих-видих, наважилась подивитися на те що стало з хвостом.

 Йой…Моє серце стиснулося тремтячою грудкою.

– Яро...ти…

– Так…я не зміг…

 Я дивлюся на цілий хвіст, лише на ньому був синець і не було прикраси з голкою. Я поворухнула кінчиком і з полегшенням видохнула.

– Я тільки сильно затис його, а ти вже втратила свідомість. Мабуть, сильний удар по ньому тебе вирубає, – помітив Яро, від не дивився на мене, опустив голову.

– Так...дякую…що не покалічив. І пробач...я дійно не зі злого умислу тебе тоді вирубила.

– Брешеш! – і Яро різко розвернувся в мою сторону, аж шкіряне крісло скрипнуло і машину качнуло, показав ємкість з його пір’їнкою.

 Моє серце знов обвалилося в охололі нутрощі, хоча секунду назад здавалося що буря пройшла.

– Ось причина того чого ти мене вирубала. Щоб твій клятий коханець вирвав це з мене. Тобі воно за чимсь потрібно! Паскуда Даріель і ти стерво! Спочатку лікуєш… добренькою прикидаєшся, а потім підсилаєш свого виродка відібрати моє! – обурився Яро, його погляд пронизував мене наскрізь.

 Рука Яро затремтіла, пальці стиснулися і він розчавив хранилище – пір’їнка зникла як не було її.

– Ні, все було не так! Зовсім не так! І ти що мене лапав, поки я була непритомна? – обурилась я, червоніючи.

– Це був обшук! Я перевіряв чи є ще в тебе зброя!

– Збоченець! – вирвалось з мене. – І я не знала що Даріель взяв твоє без спросу. Я непросила його виривати з тебе щось.

– Ха, так я тобі і повірив! Брехло ти, відьма! Ненавиджу! – палав Яро.

– Яро, ну я чесна з тобою! Будь ласка, послухай, я все поясню! – благала я.

– Заткнись! І не чекай допомоги від своїх – я від тебе кинув їм повідомлення. Ти затримаєшся зібрати трав. Тож ти тепер в моєму розпорядженні! – випалив зло Яро.

 Машина різко вставала. І мисливець вийшов, з грохотом зачинив двері.

 Я аж замружилась, потім він відкрив двері з моєї сторони.

– О ні! Не треба! Яро, я тут ні до чого! Я рятувала тебе. Не Даріеля, не заради пера це робила. В мене просто принцип рятувати життя, бо ти егоїст, так марно вирішив знищити себе! Я бачила як важко зберігати, зачати життя! Ви чоловіки, якби теж це відчули – не розкидались так легко своїми житями! – відчайдушно доводила я.

 Мені розривало легені, бо ледь вистачило воздуха на це, я забула дихати, пульс шалено бився, відлунюючи в скронях і під горлом.

 Я розумію, що кожен має право сам вирішувати як витрачати життя, але завдання лікарки допомогти. В незалежності від вподобань пацієнта. Бо пацієнт може передумати, а от смерть зворотної дії не має. Так… мені було страшно і за Даріеля, і за Яро. Бо я бачила, що цей самовбивця не жартував.

 Ці мисливці довбонуті! Я звісно, чула що вони ідейні, але ж не до таких меж. Як батьки мисливі можуть вчили своїх дітей не поважати цінність життя?

 Ця риса мисливців і Яро мене бісила, я сприймала це як дурість. Недалекоглядність.

– Життя без честі нічого не варте! От зараз подивишся чого вартує те довбане життя, коли тебе перемоли, сплюндрували, розтерли на попіл істотність! Моралістка довбана! – випалив Яро і опинився зверху, схопив мене за стегна, розвів ноги.

 О ні... він що дійсно мене…зараз…йой…з іншої сторони...якщо він це зробить досить грубо, то я можу втратили здатність мати дітей…і Віктор від мене відчепиться…якщо Яро швидше не доб’є.

 Я відчула як вся тремчу, моє серце здавалось зараз розчавиться о ребра, настільки сильно вискакувало. Я нервово ковтнула і замружилась.

 Але далі нічого не відбувалося, я відкрила перелякано одне око, а Яро криво всміхнувся і відсторонився, схвилив голову на бік.

– Ти мене не?– здивувалась я.

– Не візьму силою? Ні… навіть не збирався. Просто налякати. Щоб ти хоч приблизно відчула що відчував я. Але я не ґвалтівник, бо той хто сам ледь не став жертвою насилля не може іншого штовхнути на це…– проговорив Яро.

– Взагалі…штовхають. Є жертви насилля, які пережив таке зневажають інших таке переживших і немають жалю…Але…я не проти...можеш взяти мене грубо, спусти пару, – сказала я.

 Мабуть, розмова з мати і те що Яро разом з пером знищив мій єдиний шанс звільнитися від пазурів Віктора, сприяли жахливій, але такій привабливій думці в моїй голові… Щоб дійсно Яро закінчив розпочате.

 Бо навіть зараз, коли Яро лютує, він мене притягує. І я вважаю він має право поступати, як хотів. А от Віктор…він не мав права зі мною вчиняти так як вчиняв. І вчинить. Перед ним я не винна, він мені огидний. Яро чесний в своїй люті, Віктор бридото цинічній в своїй псевдотруботі. Яка душить, як зашморг. Один раз пережити біль, щоб бути вільною чи вічно страждати і ще привести життя, яке я зненавиджу в цей світ… що краще? Обидва варіанти жахливі, але хоча б я можу обирати серед жахливо і більше жахливого. Так я повертаю контроль над своїм життям.

– Ти що здуріла, відьмо? Таке ляпати? – випалив від здивування Яро і відсахнувся від мене, наче від кобри, що плюнула отрутою йому в очі.

– Просто хочу так стати бесплідною. Тоді від мене відчепиться один вилупок. Я б сама травами це зробила, але це одразу зрозуміють і в мене буде більше пробем. А так…ну вийшло…невдало погуляла..– тихо сказала я, шмигув носом. І невово смикаючи хвостом.

 Було соромно таке прохати. Але що мені лишається? В мене більше немає надії і ідей.

– Ще мене називають довбонутим…о ні! Ти тут сама довбонута! А як же життя понад усе?

– Так я живу незважаючи ні на що. Просто не бажаю приводити ще одне життя, яке з’явиться як результаті насилля, – зауважила я і важко видихнула.

– Бля…ти теж…і так...я хоч від кривдників не понесу, бо чоловік, тут мені простіше…Той вилупок...про якого казала твоя мати, це він?– спитав Яро.

 Якось його жага помсти згасла, а гнів та ненависть, змінився жаль і ще щось.

– Я заслуговую на це. Бо дійсно із-за мене ти постраждав. Але я дійсно слідувала своїм принципам, а не коханню до Даріеля чи користі! Я вчилася рятувати життя. І це зробила, – сказала я.

– Ні! Я тебе не торкнусь! Бо чим я тоді буду кращим від тих хто глумився наді мною? На хрін це! – відповів Яро.

 Він почав заспокоюватися, а от на мене здається накатувала істерика.

 Бо я чітко зрозуміла, я в сраці. Без пера, я недотримаю протеза, не поверну магії. Мати виявиться права, а Віктор отримає мене, я нічого йому навіть сказати не зможу! Я в пеклі! Я уявила як мене запруть десь в віддаленому маєтку сім’ї Віктора в самій темній спальні без можливості виходити в зовнішній світ. Я не зможу більше бачитись з Ламікою, чаювати з нею вечорами і мило пліткувати. В мене не буде улюбленої справи, цікавої роботи, не буде захопливих випадків з пацієнтами, нових знань, я не зможу розвиватися, залишиться тільки одна моя задача. Плодитися з нелюбом. Фу, кожну ніч терпіти його доторки де він бажає.

 І жах піднявся з глибин душі, наче підводний вулкан змушуючи океан істотності кипіти, та пузиритися. Ні! Не хочу!

 І я відчайдушно кинулася до Яро. Я навіть не думала що це небезпечно чи як це виглядає. Бо в мені було одне бажання – врятувалися з пекла. Я вчепилася в футболку Яро і подивилася йому в очі. Він аж здригнувся, щось в них побачивши і зблід ще сильніше, хоча це здавалося неможливим.

– Молю, ні! Закінчи розпочате! Ти ж хочеш відплатити і так помстишся мені. Раз я не маю право на те перо, то хоч подаруй мені таку милість, – попрохала я, мій голос хрипів.

– Відьмо...ти...бляха...навіжена…притрушена. Ти ж як жінка повинна знати про що просиш. Яку біль і приниження це несе. Невже все настілки погано з тим вилупком, що ти йдеш на настільки відчайдушний крок? – після паузи перепитав Яро, його брови підлетіли вверх, а окуляри в круглій оправі сповзли вниз.

– Угу…але всі кажуть що я драматизую і нічого такого в примусовому одруженню немає. Мабуть, вони праві я балувана. Але я не хочу Віктора, але просто одного слова ні в моєму світі не достатньо, – відповіла я, і тукнулась лобом мисливцю в широкі груди.

 Я чула як його серце притихло, а потім збилося з ритму і понеслося в шаленому ритму. Він видихнув.

– Відьмо…

– Так, ти скажеш, що я заслуговую на це…знаю…– сказала похмуро я.

– Я не закінчив…відьмо, твоє слово ні, має значення. Ніхто не має право вирішувати долю іншого. Тебе це теж стосується…Тож виходить…мене ти хочеш, чи це ти обираєш менше зло?

– І те і те, – сказала я.– Я не бажала забирати твою волю. Тільки не дала дарено згинути. Ну як ти дурне, не розумієш – з полону вихід є, а після смерті ні. І я не шукаю смерті, я шукаю вихід. Навіть, якщо він принизливий і жахаюче болючий. Але, тільки з тобою можливий, бо з іншим я б на таке не наважилась, – сказала я.

– Бля...о це дякую за довіру, сцуко! Я не розумію мені радіти з цього чи жахатися. А ти подумала, як мені жити, після такої «послуги»? І яка різниця бажаєш ти мене чині, якщо ситуація все одно огидна? – обурився Яро.

– Вибач…я просто в відчаю…

 Він різко замахнувся, я здригнулася, примружившись гадаючи що він вдарить.

 А він стиснув руку в кулак, розтиснув і повільно поклав мені на маківку чухаючи і погладжуючи.

– Ти притрушена…і відчайдушна, готова на все, як я. І я теж чув, як мені казали, що істеричка і занадто драматизую. Нічого не станеться, якщо поступлюсь честю. Що тут такого? Головне, ж що отримаю задоволення і жінка красива. А те що вона мені нецікава і вся моя істотність проти цього – то фігня. Але, звісно, визнаю...що моя ситуація і близько не печальна, як в тебе, – сказав Яро і прибрав руку з моєї голови.

 Я підняла на нього здивований погляд.

 А він відчайдушним жестом прибрав рукою волосся з лиця до затилку.

– Я тут уявив, якби був жінкою, мені довелося переживати що тобі...то я вийшов у вікно, бля, мене нудить від однієї думки…

– Яро, ми не змагаємося у кого ситуація важче. І те що ти чоловік, не відміняє, що теж можеш страждати від насилля. А реакція тіла не показник справжнього бажання. Це скоріше пристосування до ситуації. Тож ти маєш право визнати свій біль і пройти його опрацювання. Але будь ласка, не таке яке веде до загибелі, – попрохала я і нервово смикнула кінчиком хвоста, але залишившийся синець болюче занив. Я зашипіла від болю.

 Яро подивився на хвіст і потягнуся до нього.

– Можна? – спитав він перш ніж торкнутися.

 Я кивнула.

 Яро обережно взяв хвіст і ніжно погладив по пухнастій китиці.

– Який ніжний! Аж не віриться, що може стиснути так, що дух видавить, – сказав Яро якимсь м’яким тоном і…йой, схилився до хвоста і поцілував там не був синець, – Вибач мене…

 І подвився проникливо мені очі, а в мене від його цілунку від кінчика хвоста по хребту прокотився струм і навіть волосся заворушилося, а сердце солодко затріпотіло.

– Йой, Яро припини…

– Що боляче?

 Я замотала головою в знак відмови.

– Навпаки…

– Оу, а так? – і цей негідник…лизнув хвіст.

 Я застогнала, мої щоки розчервонілись, бо я відчула прилив задоволення. Я навіть не знала, що таке можна відчути просто пестячи хвіст. Бо до Яро ніхто до цього не додумався. Його або ігнорували, або гидували. А Яро так ніжно його тримає і мило пестить.

 Так… недавно він ледь мені його не відрізав, але ж і я його атакувала. То був самозахист. Тим паче, я вже раз його «вирубила». І він взагалі ненавидить відьом. Тож я не можу ображатися за таку реакцію. Навпаки, вона для мене логічна. Бо я не очікую від мисливця відношення до моїх деяких незвичних анатомічних частин якоїсь бодай поваги. А тут, на все вище перераховане, Яро проявив лагідність і навіть пристрасність.

 Йой, Даріель називав мисливця хвойдою і хтивцевм. Але я бачу щось більше. Хтивець і збоченець Віктор, а тут...ніжна пристрасність, яку Яро намагається тримати глибоко загнаною, або її загнали тим що з ним коїли в неволі.

 От якби її звільнити і відчути на повну.

 Я закусила губу, нахилила голову на бік.