Раді Вас бачити!

Ярослав

 Я сидів у кутку цієї ненависної клітки, стискаючи до болю жетони побратимів. Вони боляче врізалися в шкіру, але ця біль була ні що в порівнянні з тим що зараз діялося в мені.

 Душевний біль перетворився на бурю. Яка зносила все в середині: всі надії, що щось можна виправити, що в мене є сподівання на добре закінчення історії. От на що та клята травниця мене врятувала? Щоб що? Я повільно скнів в темряві і сирості. Їй добре вона на волі. Єдине зараз не з Дарілем. Але це мене не втішає. Довбана відьма! Ненавиджу! Якби міг вибратися, задушив власними руками.

 Але я не знав як вибратися. Ідей нуль. Мої сили впали до нуля, тіло за відчуттями молотком відбили і катком переїхали. Я ледь можу ворушитися. І то спирався на покидька Даріеля. Ще один винуватець мого стану.

 Якби він не вліз – я б був вільний і побратими живі. Кінчений раб! От вірно люди кажуть, якщо народився рабом – навіть отримавши волю залишишся рабом.

 Все ж повільно, але рівень темної енергії відновлюся. Хоча я читав це повинно відбуватися дуже повільно, особливо тут. Бо тут нема джерел темної енергії звідки я поповнив резерв. Але маленький струмочок все ж пробивався. А ще тіло відновлювалося. Мабуть, зілля тої відьми-травниці допомагало. Хоч якась користь з неї.

 І тут я раптом згадав, як саме отримав те кляте зілля. Його смак…не мерзенний, а кисло-солодкий і смак її цілунку…Тьху ! От як вона додумалась до цього?!

 Мотнув я головою проганяючи спогад. Що збурює на серці якусь солодку млосність. Вона безбашена, бо дуже ризикувала підбираючись до мене...на що вона мене врятувала тоді, якщо здала Розанні? Який мотив у Жаді? Це збивало з толку.

 В які ігри грає травниця і за кого вона?

 Тож точно Жаді не така проста, як її малює наївний, закоханий Даріель. Вона з подвійним дном. Один словом відьма! І це дратувало. Я вдарив кулаком о стіну, рука від цього занила від госторго болю, але це для мене були дрібниці.

 Я важко видихнув, опустив голову, зарившись пальцями в волосся.

 А ще одне точно: Розанна дуже розгнівана моєю витівкою, але я все ще бачив на дні її погляду бажання. Тож враховуючи, що зараз не зможу їй дати спротив, я все ж стану хвойдою. Як мріяв Даріель. Все...мисливець офіційно вмер разом з побратимами. Маніпулятор там на площі. Залишився слабкий, тремтячий чоловік. Якого скоро пережують і виплюнуть.

 Який я жалюгідний! Що ж… мені навіть наявність темної енергії не допомогла! Як то кажуть… народжений плазувати, літати не зможе. Це про мене. Я не сова, а так…злякана курка.

 Я протер очі. І раптом відчув протяг, який пах озоном. Взагалі, тут вже не смерділо затхітню камери, пліснявою і сирістю. А пахло свіжістю...і свободою.

 Я розкрив очі перед якими все пливло, а коли сфокусував погляд. Аж підскочив на ноги. І навіть не похитнувся. Я відчув прилив сил, наче не було вигорання після Ока.

 Я роззирнувся, я знаходився в якомусь храмі з різними колонами. Але не було стені, стелею тут виступив безкрайні космос, де зірки привітно блимають. Мені перехопило подих від здивування.

 Я ще раз очі протер, бо вирішив що сплю. Але видіння не пропадало.

 Бля…а як я тут дихаю? Ну точно сон!

– Вітаю! Органічний! Настав час знайомства! Я ТехІн92, ти я знаю Ярослав Пугач. Носій темної енергії, – почув я голос, який луною розносився навкруги і в той час линув з моєї голови, і відбився в істотності, змушуючи її здригнутися.

 А темна енергія в мені, аж привітно закипіла.

– Є…привітулі…а ти хто? Чи що? – почав я озиратися.

– Кажу ж ТехІн92, в тебе що пошкоджений слуховий апарат?

– Є…так я зрозумів…а що ти власне таке?

– А…це. Зброя я…якщо бути точніше головний у ланці бойового звена. Клас: Інквізитор…ви нас називаєте техноїдами, – відповіли мені.

– Є….

 Я розгубився мозок особливо, після виснаження і пережитого стреса відмовлявся швидко обробляти інформацію, ще таку дивну, і взагалі її сприймати.

– Що бля?

 Я почув щось схоже на важкий видих. І побачив дві зірки що вивчаюче на мене вдивляються.

– Дивно тести показали досить високий рівень твого айк’ю, чи вони помилилися? – задумливим тоном озвучив невідомий, –Ну я...той камінець з ящичка, що ви везли. Потім вкрав той посіпала відьми пернатий. Вона ще досліди наді мною всякі робить!

– А…– знов розгублено протягнув я, в мене мабуть вираз обличчя був тупований.

 Бо я все не міг плюсувати два плюс два.

– Давай, перезагузи свій процесор, та запускай обчислювальні процеси, я в тебе вірю. Кажусь, це корисно для організму! – гмикнув невідомий, здається він з мене стібеться, сцуко, – Ти останній вцілив, органічний, який підходить для інтеграції. Шкода, що і той бракований.

– Є…що стоп…останній? Для інтеграції? Були ще?

– Так, інші такі, як ти…але вони не підходили і розпались в органічні залишки.

– Так...стоп...як я? Мисливці? Тобто, не я винен в смерті побратимів…це Розанна їх знищила під час експериментів?

 Мене наче мокрою подушкою по затилку гупнули. А в середині неприємно все закрутилося і охололо. Сердце збилося з ритму, а потім шалено понеслося. Я стиснув до болю руки в кулаки.

– О, ну нарешті! О це я впізнаю свій актив! – з явним полегшенням вимовив невідомий і дві зірки примружилися.

 Я ще в голові прокручував цю інформацію. Але серце вже відпустила гірка, густа провина, що його розривала безжально. Я не винний в гибелі своїх! Це все та клята стерва! І ще як вигадливо! Спихнула свій гріх на мене, щоб я сам себе знищив їй на задоволення! От тварюка! Звісно під впливом провини я б на все пішов. Став її маріонеткою.

– О, дякую демоне, чи ти все ж голос моїх тарганів в голові?

– Що бля? – видав розгублено голос.

– Слухай, якщо ти демон, то вибач, душа не продається. Мені самому вона потрібна, – сказав діловито я.

 І тут зірки різко згасли.

 Я подумав демон образився, що я не продав душу йому.

 Але тут я відчув сильний порив вітру, який різко посилився і збив мене з ніг. Я боляче впав на спину.

– Ай!

 Ті зірки розпалилися з новою силою сапфіровим світлом і почали різко наближатись, поки космос не став силуетом величезної шестикрилої сови. Який велично пролетіла над головою.

 А я аж відкрив рот і здивовано вирячив очі, я відчув благоговійне тремтіння істотності, наче коли бачиш як на тебе летить астероїд. А ти мале, дрібне нічого не можеш зарадити цьому, воно вирішує жити тобі чи твоїх пленеті чи ні.

 Я завмер, мої м’язи неначе скаменіли, внутрішні органи захолоділи. Але темна енергія навпаки забурлила і почала опікати.

 По шкірі дрижаки пішли. Я відчув вібрацію, аж зуби нили.

 З рота виривалася пара.

 Все почало покриватися інієм.

 Та ось сова велично приземлилась і поставила лапу на мене, так що я вирватися не міг з-під неї.

 Вона кинула душераздираючий крик, який луною розходився на кілометри. Я аж замружився, ледь не оглух.

 Сова розправила широчезні, великі крила, які закрили все небо. А над головою було сяйво в формі кола. Вона на мить спалахнула сліпучим сапфіровим світлом. І я відчув, як моя темна енергія виривається на поверхню. І на мені знов проявляються темні вигадливі візерунки. А серце стало і понеслося лихо стукотіти.

 Первісний жах переповнював мене і в той же час, я відчув щось своє рідне.

 Скоро силует сови зменшився і поступово перетворився на силует з шести крилам дуже високого чоловіка, з сапфіровими очами.

 Я побачив як на мої груди поставив ногу широко плечий чоловік двадцяти п’яти-тридцять років. Його срібне волосся було заплетено в косу, лице гарне, але не виражало емоцій, а тіло...механічне...бляха…І крила! Теж кібернетичні, всі шість. Але саме дивне це очі, де не було білка чорна склера на фоні синіх кіл.

– Бляха...

– Вітаю...ще раз я ТехІн98, і я не демон…а техноїд. Мене прислали нищити ваших демонів. І я успішно це робив. Ти бачив уривки моїх спогадів. Ще раз назвеш мене демоном, і я заберу без дозволу твоє тіло, а душу випхаю, хай летить де інде. Мені потрібно тільки тіло і трохи внутрішнього начиння. Тож залиш душу собі... тупливий пиріжечок з м’ясом...– попередив мій новий знайомий тихим голосом, але це було наче мертвенна тиша, яка відчувалася перед ядерним вибухом. Він по-совиному нахилив голову на бік.

 Його очі засяяли синім, як і стики броні.

 Я підняв голову, щоб роздивитися це диво техніки. Бо навіть наші сучасні технології не могли створити настільки досконалу і ідеальну підігнану броню. Та і наші кіборги і андроїди навіть самі сучасні не можуть так плавно рухатися. Але все ж це були не людські рухи.

 А ще я відчував, як на мою грудину тисне його нога, але не критично, тож він ідеально керує сервоприводами і має надчутливі датчики.

 Нє…це не може бути механізм…

– А...ти може янгол? Ну крила там..

 ТехІн92 вигнув світлу брову.

– Ні...я не янгол…я техноїд…а ти тормознутий органічій, самий тормознутий, якого я зустрічав, – повідомив як факт ця дивина крилата.

– Є…я просто бачив техноїда, здалеку...і в нього два крила…

– Ми буваємо різних класів, для різного ужитку. Мій клас має шість крил. Ти бачив Винищувача: в них два. Є Медтех: чотири крила, – відповів техноїд і підсвітка на його крилах почала бліднути.

– А…а що ти від мене хочешь? – спитав я, мій голос тремтів.

– Твоє тіло…

– Якого? Хрін тобі збоченець! Я не такий!

– Що? Та не верещи, якщо не хочеш домовлятися почекаю, коли тебе вб’ють. А це буле досить скоро і все одно заберу що треба. А так можемо домовитися. Умови мої прості і вигідні, – кинув ТехІн92 нахилившись до мене, примружив очі.

– Гей?! А казав не демон! Тільки демонам потрібні людські тіла, а не тільки душі, – обурився я.

– Який ти впертий! Демони беруть не дивлячись на згоду людські тіла, разом з душею. Я чемно чекаю. Поки твоя недалекоглядність і впертість тебе згубить. Але так, за технологією розархівації мені потрібна органіка. Людьке тіло найкраще підходить,– зауважив техноїд.

– Да ну тебе! Я все ж утримаюсь від твоєї пропозиції!

– Ну як знаєш. Але знай, якщо хочеш щось вдіяти з відьмою. Роби сьогодні. Бо Даріель поїхав в клуб, – повідомив техноїд.

 І люб’язно прибрав ногу з моєї груді, нахилившись, схопив за комір, підняв мене, отрушуючи мені спину крилом і рукою збирав бруд з плеча. Так наче дійсно вже вважає, що моє тіло його і тепер треба піклуватися про нього.

– Є…Руки прибрав! – обурився я.

– Ой, не буркоти! Ти цей-во сильно не шкодь це прекрасне тіло…Воно ще знадобиться, – попрохав ввічливо цей нахаба.

– Ти охринів?

– Ні! Ось, – і техноїд витяг з одного зі своїх крил перо приблизно двадцять-двадцять п’ять сантиметрів, яке перетворилося на ніж і протяг мені.

– Що це?

– Подарунок. Ти ж хочеш вбити відьму? Цим зможеш. Цим навіть янгола можна завалити, якщо звісно підберешся близько. Рівень темної енергії в тобі теж виріс. Може ти здивуєш мене. І тобі вдасться все. І тоді я все одно буду в плюсі: та відьма перетесане проводили наді мною експерименти і знищувати дарма органічних, – сказав техноїд.

– Є…дякую… А чого ти такий щедрий?

– Кажу...ж мені вигідно в будь в якому варіанті: якщо вмреш – заберу тіло, вб’єш відьму – я отримаю свободу. Але голими руками точно ти не матимеш успіху, а твою зброю забрали. А мій живий метал прекрасно проводить як світлу енергію, як магію. А для темної енергії він найідеальніший, – відповів техноїд.

 Я взяв ніж, роздивився його. Легкий ідеально збалансований, гострий. А сам метал був з райдужним блиском.

– Є... дякую…

– Постарайся вижити...ти занадто цікавий органічний! – сказав техноїд і легенечко торкнувся мого лоба.

 І мене наче уразило струмом, і перехопило дух.

 Я прокинувся, важко дихаючи весь мокрий, почухав розгублено лоба.

 Але він був цілий. А ще я відчув, що моє тіло вже не було відновлене, не було закам’янілості м’язів, я міг ними вільно рухати. І відчував, як знов на легені і серце тисне темна енергія.

 Я озирнуся і зрозумів, що я все ще знаходжусь в тісній, темній камері. Єдине вже не прикований цепами до стіни, тільки скований по рукам. І тут я згадав, що мене ж водили подивитися на те що залишилося від побратимів. Жах знов заворуршився в моїй душі, як згадаю це. Коли живі люди….тепер лише попіл і ще підлою загинули жахливою смертю.

 Я намагався згадати сон, але не міг. Бо мені здавалось я дізнався щось важливе. Я зрозумів, що те в чому мене намагалась перконати Розанна – брехня. Якийсь внутрішній голос казав – не я вбив своїх людей, а Розанна.

 Мені прийшло велике полегшення з розуміння цього. Але суті не міняло. Повернутися я вже не міг...поки не поквитаюся з вбивцєю своїх.

 Я відчув, що мені щось за поясом заважає, я це дістав – витончений ніж…з дивного металу…райдужного...І звідки він? Щось мені не віриться, що це Даріель такий добрий, що підкинув мені зброю, якою можу порішити його любу господарку. Не для того він її рятував, щоб зараз я її вбив…чи все ж може так бути?

 Та ось я почув стукіт каблуків. І швидко сховав зброю.

 Скоро я відчув знайомий аромат троянд, мускусу і чогось ягідного. А потім увійшла сама їх господарка Розанна.

 Вона йшла впевненою ходою, вся сяяла.

 Здається, вона вже не гнівалася. Навіть хитро посміхалася.

 Мабуть, думає, що розбила мене і перемогла. І в чомусь вона права. Навіть якщо відкинути провину, яку вона хотіла мені нав’язати, я все одно тут застряг. Мене не приймуть – я не врятував своїх, був у полоні і ще принесу в собі темну енергію.

 Я важко видихнув, подивився на свої сковані руки на зап’ястках яких, злізла шкірна, але біль від цих ран не перекривав біль душевний.

– Ну що? Як тобі тут сидиться? – перепитала насмішливо Розанна.

– Погано…тут темно сиро і холодно,– буркнув я, подивившись знизу вверх на відьму і швидко опустив знов погляд в підлогу.

 Я сів, підтягув ноги до себе і поклав на них руки.

 Розанна ледь всміхнулася, поклав руки на стегна проходжуючись вздовж грат.

– Так...тут досить похмуро. В твоїй кімнаті краще. Тепер ти розумієш, що в тебе було і чого ти сам себе позбавив? Ти в усьому винний! Ти хотів мене вбити. Я мала право відповісти тим же тобі. Тим паче, можливість була, поки ти був у відключці, – проговорила Розанна.

– Я розумію...а чого не добила?

– Бо, я не дурне запальне хлоп’я, яким є ти. Я розумію. Ти молодий, в тебе палає кров, бринить максималізм. Пам’ятаю себе в твоєму віці, я теж багато наробила помилок, – сказала Розанна, подвившись на мене зверху вниз.

 Я важко видихнув. Скоріше за все вона мене не вбила, тільки того що я маніпулятор темною енергією. Але це навіть добре. Мертвим я б не поквитався за своїх.

 Я знов підвів на неї нещасний погляд і знов опустив.

– Так, пані, ви праві. Я вів себе як дурний, наївний…

– І балуваний…ти одразу отримав, те що і мріяти не могли ті хто були до тебе…– нагадала Розанна пихато.

– Угу.

– Ти ж розумієш, тепер точно тобі не має шансу повернутися до своїх. Ти зрадник в їх очах. Зрадник, який вбив своїх…– сказала проникливим тоном Розанна і її очі засяяли таємничим зеленим.

 Я відчув як кожне її слово, наче металева шпилька встромляється в нутрощі, а потім пускають струм. А після прокинувся вогонь, що жадав спалити цю брехуху. Але я стримувався. Ні порухом, ні поглядом, ні тоном не видав я себе. Досить дійсно весни себе, як безтурботний підліток, пора діяти з розумом дорослого.

– Так…

– Тож…я єдина хто тебе цінує і великодушно можу пробачити. Але...звісно не просто так…– почала медовим тоном темна відьма.

– Мені треба поклястися у вірності, тобі пані?

– Є ні...твої слова зрадливі…тепер я вимагаю, щоб ти віддався повсністю…

 Я знов підняв здивовано на неї погляд, я не зрозумів про що вона.

– Як це?

– Віддай своє тіло…

– Є-є-є...в сенці?

– Та на лякайся ти так. Але зблід ти мило. Просто сьогодні прийди до мене у ліжко. Бо Даріель поїхав, в нього сьогодні в клубі нічна зміна. А мені так самотньо самій, – сказала Розанна і в її очах заплясали бісики.

 І тут мене наче мішком з бавовною по затилку вдарило. Клуб…Даріель в клубі…і я знав про це...але забув… Моє серце пропустило удар, я відчув прохолодний протяг і якось темрява наче заворушилася.

– Я…з тобою...зайнятися сексом? – перепитав розгубено я.

 Я нервово ковтнув. Мене аж трухнуло. Бо розуміючи те, що це стерво намагалося переконати мене в тому, що я вбив своїх. І вона сама їх вбила, мені огидно з нею просто стояти поряд – не те що лягти з нею в одне ліжко. Я невпевнений що зможу налаштуватися на це.

 Вона мені огидна.

– Так, а що такого? Це ж теж повинно бути нагородою. А ти так злякався, наче це покарання. Це я повинна бути ображена на тебе, але ж ні…

 Щось тут не так…після того як я її ледь не вбив, ця хитра і обережна відьма запрошує мене до себе у ліжко?

 Вона не дурна, тут щось інше. І тут я згадав слова Жаді…про зв’язок з нею. Я щось починаю розуміти, бо коли Даріель передав Жаді мою енергію, я почав швидко відновлюватися. А це нереально, якщо маніпулятор не знаходиться в місці де не багато темної енергії. Тож роблю висновок, дійсно в мені є енергетичний зв’язок з Жаді. Вона працює наче як підсилювач, із-за неї моє тіло починає шукати можливості отримувати темну енергію навіть зі сторонніх джерел живлення. Емоції, магія, вони теж можуть мати часточки темної енергії і в Земній матерії, яка оточує мене теж є мала частка.

 А тепер виходить Розанна, може забажати пов’язатись зі мною. Вона ж не знає, що я вже встановив з іншою відьмою зв’язок.

 І я підозрюю тоді точно я нікуди не дінусь і буду рабом темної відьми.

 І звісно коли ж найкраще робити прив’язку? Як не під час моменту, коли я буду найбільше розслаблений?

– Я не знаю…– розгублено відповів я.– Треба подумати.

– Хєх, ти не в тому положенні щоб вередувати. І думати тобі треба швидше, бо завтра прибуває делегації з світлих і темних відьом і мені ніколи буде возитися з тобою. Тож в тебе тільки сьогодні є можливість доказати мені, що достоїн мого пробачення. А так...будеш скніти тут вічність, – попередила Розанна.

 Вона фиркнула розвернулася уходити.

 І тут я зрозумів, що вона не жартує. Та і я почув внутрішній голос, який казав, що зараз самий підходящий шанс…Тільки для чого?

– Стривай…я подумав…

 І вона спинилася і розвернулася.

– І?

– Я згоден…

– Молодець! Який розумничок! Що ж… приведеш себе до ладу і чекаю у себе!

 І тут я з жахом зрозумів, що справжнє пекло для мене тільки починається.