Раді Вас бачити!

Даріель

 Після того як приділив увагу пані – треба було перевірити що там робить те руде чудо-юдо. Ото завела пані халепу на нашу голову. При чому це мені слідкувати і доглядати за цим «котярою», і терпіти його притрушений характер, а Розі буде з ним тільки гратися.

 Що воно вже втнуло на цей раз? Бо в кімнаті де воно повинно буди – його не було. Я відчув роздратування, що мені доводиться витрачати час та сили, щоб шукати цю руду бестію. Взагалі не розумію на що брати собі людину? Ну вони живуть, дуже мало. Скільки там цьому залишилось… років тридцять до старості? А може того менше. Смертні дуже швидко втрачаюсь гарний вигляд. Стають немічні в старості – знов кому панькатися зі старим облізлим котом? Мені.

 Ну бажала б Розі собі щось кумедне та миле, завела перевертня. Клопоту теж вистачає з ними, ото шерсть по всюди, линька, шал на повню, але я краще це терпітиму, ніж витівки цього мисливця. Так, краще зграя перевертнів ніж, один мисливець. О, є ж перевертні які перекидаються на когось зі сімейства котячих. Рись, тигр, пантера – це на випадок, якщо Розі, бажає саме «котика».

 Та я навіть, коли служив на небесах, не контактував зі смертними. І тільки чув розповіді від своїх скільки з ними клопоту: вічно жаліються, що їм все не те. Нічого з себе не представляють, але гонору! Самі створюють собі проблеми потім жаліюся – на Бога, ангела хранителя, вищі сили, тільки не на себе.

 Може моя робота викликала жах в душах цих смертних, бо по наказу Божому мені доводилося випалювати їх міста. Але це була необхідність, коли рівень гріху превалював певну відмітку. У людей є воля – тільки від них залежало чи зазнає певне місто загибелі. Але знов традиційно люди б звинуватити мене ніж себе і своїх. Але чогось міста де культивувалося людинолюбство, добро і самопожертва ніколи не торкався гнів Божий. Але тяга людей до гріху не викорінена.

 Дуже сумно люди мають свободу вибору – я не маю. Але все одно вони вибирають зло та жорстокість.

 На прикладі цього мисливця, його гордість заважає прижитися тут з комфортом, якого я не мав, коли сюди потрапив. Все ж з віком Розі пом’якшала. Але ж ні… цей дурко робить все, щоб погіршити свій стан, а потім вині ми.

 От де воно? Вже у всі кутки позаглядав і в кімнати – нема. Це вже дратує! Але ось я почув шум води у віддаленій душовій кімнаті і побачив тонку полосу світла.

– От де ти єнот-полоскун! – обурився я.

 Котисько що там заснуло? Скільки можна плескатися у воді, воно в курсі що не земноводне?

 І от я відчинив різко двері, приготувався виказати цій амфібії рудій все що я думаю про його нічнє миття, вже набрав якомога більше повітря в легені, але як побачив ЦЕ – одразу відчув наче мені дали підлих, сталевим кулаком.

 Я дійсно знайшов руду бестію, він лежав під струменями води на підлозі, непритомним, а під його рукою окрасилася вода червоним.

 І цю воду зі смакуванням тягає...що Святий Боже, це таке? Металевий пацюк?

 Я відчув відразу побачивши це одоробло. Але було дивно те, що світло тут було окрашене в помаранчевий, а повітря наче просякнуто озоном, воно було холодне, в мене з рота йшла пара. А простір наче викривився і час згрудився, наче спіткнувся. Пацюк з натхненням і жадністю вилизував кров, навіть не звертаючи на мене увагу.

 Я закляк, не від страху, а в намаганні зрозуміли, що таке знайоме я бачу і відчуваю, бо це не в перший раз з цим зіштовхуюсь.

 Я перевів погляд на істинний, наче з душею смертного все добре, вона сяє чистим срібним блиском, як перша зоря на нічному небі. Енерго канали теж не тронуті. Тож… ця погань жре саме кров, саме вона його цікавить. Як бридко, тільки нижча нечисть полює виключно за кров’ю смертних.

 Але аура від цієї погані ну явно не від нижчої нечисті, тож це не нечисть, не демон, не злий дух. Воно наче є…а наче немає в нашому виміру. Як це можливо не ясно і де його аура?

 Воно наче живе, але не живе. Живий метал? Таке взагалі реально?

 Я вже вирішив потім порозмислити що то є.

 Поки ця бридота була відволічена, я прошив її вогняним кинджалом. Цю погань пригвоздило до підлоги, навіть кахель проплавило. Воно бовтається, верещить, але не дохне.

– Та що ти таке, мерзото? Я к сюди потрапило? – обурився я, скривив лице, зробив пас рукою і тепер ще один вогняний кинджал прошив вже голову істоти.

 Її сині очі блимнули та згасли, воно перестало вовтузитися, від нього пішов чорний, смердючий дим, як з якоюсь хімією і почало витікати щось густе і темне.

 Я опинився біля Яро, намагався його привести до тями, але де там. Я подумав, може ну його, хай валяється, сам приходить до тями, бо занадто вже «розумне». Але я не можу покинути того хто є в вразливому стані. Нехай я не янгол хранитель, а каратель, але все одно якщо не стоїть завдання кари небесної, я не можу відмовити в допомозі нещасним. Навіть якщо терпіти цього нещасного не можу.

Довелося загорнути його в рушник і тягти на руках.

– Ото воно мені треба? Жив собі спокійно, ні з’явилося! – буркотів я, рушник швидко намок, як і я.

 Я вимкнув воду і пішов в коридор. Ще треба не забруднитися кров’ю цього притрушеного.

– О, мамцю, можна ще п’ять хвилинок поспати…

– Що? Так ти паскуда, спиш так міцно? Яка я тобі мамця? А ну прокидайся, інакше викину на підлогу, – обурився я, але ця паскуда просто міцніше мене обійняв за шию і далі собі дрих.

 Фу, точно кров’ю заляпає, бридота. Люди ті ще переносники хвороб. Для мене що люди, що дворі коти, що пацюки.

 Як Розанна не боїться це до себе пускати?

 Але тим не менш, я притяг рудого котяру до своєї кімнати, бо до неї ближче і там безпечніше, раз в наш дім проникла одна така погань, може буди інша, чи ще залишилася проріха, яку поки незачиню, хай це руде здохле побуде під моїм наглядом, раз ним смакувала та погань.

 Я з полегшенням зкинув руде нещастя на ліжко. Він хоч для мене не важкий, бо я можу спокійно тягати і більші важкості, але просто не хотів контакту більше ніж треба.

 І о диво… воно прокинулося.