Раді Вас бачити!

– Ні…пусти…не чіпай…що ти збираєшся робити?! – обурився важко дихаючи мисливець.

– Візьму те що тобі не потрібно, раз його для тебе нема, – відповів я, криво посміхнувшись.

– Ні…нетреба!

– Ну визнай тоді, що ти всього навського слабка людина. Яка багато триндить, а зробити нічого знеможеш, – прошепотів я йому на вухо, схилившись як найближче.

– Та пішов ти! Пусти, паскуда! – гаркнув мисливець, червоніючи.

– Ну значить беру…

– Ні-і-і!

 Я повернув істинний зір і зробив ефемерною руку, яка змогла пройти крізь шкіру, м’язи та кістки, обережно обігнула серце, що швидко качало кров. Я одразу знайшов ЇЇ. Тепла, як вранішне сонечко, ніжна, тріпочуща, демони за таку глотки перегризти одне одному. Саме цінне і дороге, що є в людському тілі….Душа.

 Я обережно її виніс з тіла, намагаюсь не пошкодити золоті нитки, які поєднали її з цим марним шматком м’яса.

 Ось єдине що варте уваги і поваги в цих мерзенних істотах.

– Яка невимовно гарна! Чиста, не дивлячись в якому паскудному тілі знаходися. Сильна, оно… намагається як пекти. Вся в власника. От як така краса живе в цій убогості? Це образа цьому витвору мистецтва, це як обрамити картину в раму зі потухлого м’яса, – обурився я такій не справедливості.

 Мисливець вигнувся дугою всім тілом, всі його м’язи скаменіли, він закричав, навіть дихати не міг. А потім прикрив очі і тільки хапав повітря ротом, і вовтузячись під мною, стогнучі.

– Ай, що це…як…боляче…як горить!

– Це душа, зазичай люди її не можуть бачили, але я можу зробити так, що ти можеш, – Пояснив я з терплячістю вчителя.– Ну що я її забираю? Тобі ж вона не потрібна. А мені вона подобається, гарна.

– Ні...поверни, будь ласка...на місце…вибач…ляпнув не подумав…все вірю! Вона є ! Існує! – глибоко дихаючи попрохав з надривом мисливець, відкрив одне око, довге волосся розпатлалося і налипло на бліде, змучене лице.

– А може не хочу. Я її хочу. Ти все одно віддаси її задарма якомусь демону. То чого мені її повертати, краще буде зі мною. Зі мною вона у безпеці. Проживеш на своїх хімії і фізиці, – іронічно відповів я.

 Але дійсно повертати таку досконалість рука не поверталася. Але хранити її ніде поза тілом. Віддати Розі, так вона споганить її. Тож нехай ще поживе в цій м’ясній клітці. Було ще де що, коли я її торкнувся, то щось побачив – сяючий силует з шерстю крилами який наказав: «Поверни, це не твоє».

 Щось сперечатися не хотілося з цим невідомим, бо тон сказаного був беззаперечним.

– Ну що ж…добре…але ще раз почую якусь богохульну дурню, знов заберу! – сурово попередив я, дивлячись в його перелякані очі, що зараз були, як у наляканого ягняти, що побачив оскал вовка.

 Мисливець нервово сковзнув, кивнув і я повернув душу на місце.

 Скрипнули двері і увійшла Розі, а я тут сиджу на мисливці, тримаючи його за руки одною рукою, а іншою торкаючись оголених грудей.

 Так ще на додачу до всього, я відчуваю, що в мисливця сталося підняття достоїнства. Я забув про цю фізіологічну особливість людей перед наближенням до межі смерті. А дарма. І тепер ця особливість торкається мого стегна, чим викликала хвилю мурашок, що пробігли від затилку до поясниці. Це від огидити точно! А не трохи від страху, що Розі дізнається про те, що я вмію витягати душі з тіл. Бо не хотілося б, щоб вона використовувала цей мій талант во шкоду душам, які створив Творець. А ще може від того, що я торкнувся джерела чистоти, яке не забруднило ця навколишня багнюка.

 Моє серце пропустило удар, я озирнувся і сказав:

– Це не те що ти подумала!

 Я непокоївся, що ревнива Розі може якось нашкодити носію чистої душі. До самого носія в мене немає сентиментальних почуттів, а от якщо буде загублена невинна душа – я цього собі не пробачу.

 Але мене чекало здивування.

 Розі посміхнулася грайливою посмішкою, в її очах затанцювали бісики, і вона відповіла манірним тоном:

– О, та ні, краще це було як раз про те, що я подумала. Я так хотіла, щоб мої любчики порозумілися. Але я не сподівалася, що ви настільки тісно злюбитесь, – і вона підморгнула.

 Я аж чогось закашлявся в кулак.

 Я не знав мені обурюватися, гидувати що мене підозрюють в гріху одностатевих відносин, чи жахнутися перспективі повідомити що я утаїв певний талант, і отримати пакання за це, а потім цей талант буде використано во зло. А я покалявся захищати невинні душі. Нехай вже давно мені назад на небо шлях закритий, але я чту ті устої яких притримувався в минулому житті.

 І о і то жахливо. Я був на роздоріжжі. Сором чи ще більший гріх? Так, я впаду сам, а так потягну інших невинних. Я подивився на мисливця, що ледь відкрив очі, які блищали, він був слабкий, важко дихав, довге волосся розметалося по подушці, щоки покривав зворушливий рум’янець. Мій погляд опустився нижче до грудини, яка ще здригалася. Я уявив що ту прекрасну душу, що торкнуся паплюжать і мені стало погано майже фізично, навіть якась почало нудота з’являтися. Ні, краще вже сором. А ще мене здивовано те. Що не дивлячись на те що мисливець пережив, ця бестія приходила в себе – він вишкірився, по погляду я прочитав, що він обіцяє зі мною покриватися. В принципі він пошепотів майже те саме, хоча, он, тільки ледь клигав:

– Вб’ю тебе, падло!

 Дивовижно, скільки сили може бути в нещасному смертному. А я не можу бути гіршим за якусь людину і поступитися своїм принципам… тож.

 Я тяжко видохнув.

– Я трохи його повисовував, він же зовсім від рук відбився. Ти його балуєш! Ти бачила що він влаштував за вечерею? І ти сама заборонила його бити...тож...я обрав м’якший спосіб дресури, – пояснив я.

– О, мені подобається…твій спосіб…І як є успіхи? – перепитала солодким голоском Розі, і облизнула вуста.

– Так, бачиш як затих. Більше не брикається, сама покірність, – повідомив я, продемонструвавши притихшего мислився, що важко дихав, і ледь стримував стогони, все ж свердлив мене вбивчим поглядом, і скрипів в безсилий злості зубами.

 Я ще відчував як його тіло тріпоче і мокре від поту, і пишніє жаром, особливо та частина, що упиралася мені в стегно.

– А заодно, ти вирішив поділитися своїм досвідом пустощів? О, мій спокуснику, спокусив бідосю, – сказала Розі і розсміялася.

– Т-так…він же зовсім зелений, я вирішив підготувати його ігор з тобою… Моя пані. На що тобі на це витрачати час? – сказав я і демонстративно прихилився до вуха мисливця, що зі сторони виглядало наче я його цілую в шию.

– Так, мовчи, про те що тут було. Якщо проговоришся: я закінчу розпочате, – прошепотів я мисливцю на вухо.

 А потім ковзнув язиком під нижньою щелепою, йому довелося за прокинути голову. Я відчув солонуватий присмак на язиці і облизнув вуста.

 Що тут почалося! Диво задохлик ще більше ожив! Почав так завзято лаятися і брикатися, наче набрався сил.

– Ах ти ж! Я тебе вье…от почекай, як звільнюся тобі втолочу по твоєму хтивому жбаняку! – енергійно заторочив мисливець весь червоний, дивлячись на мене злючими очима.

 Розі ще веселиш розсміявся, та трохи сплакнула.

– Ой, як мені цього не вистачало. Я така була стомлена і засмучена, що нічого не виходить, а тут ви. О, мої солодкі, я вас обожнюю! До речі, Яро як тобі мій подарунок… добре сидить? – перепитала Розі, і хижо облизнула червоні вуста.

 Все…тепер почалася лайка, на тему що мисливець думає про той подарунок. І я навіть аж заслухався, бо мені просто не вистачило фантазії вигадати куди і як можна було застосувати кільце. А Яро розказав, чесно я за стільки сторічь не чув таку кількість оригінальних ідей! О, це цікавий варіант… треба спробувати. Ну що сказати, людська фантазія – друге чим я захоплююсь, після душі і волі.

 Розі вже не могла нормально стояти від сміху.

– Ой… Не можу, по кількості епітетів і такої бурної мови, роблю висновок, що тобі подарунок сподобався, – сказала Розі.

– Да пішла ти! – буркнув мисливець, важко дихаючи. – Злізь з мене, збоченець!

 О, це вже до мене.

– А магічне слово?

– Бігом, а то вгачу!

– Фу, який грубий, а тільки недавно так зворушливо стогнав під мною! – вирішив ще трохи помучити руду бестію.

– Пішов в пекло!

– Ні, смертний, це тобі туди шлях світить!

 І я трохи, щоб його попустити зробив рух стегном, що зачепило його достоїнство, що ще зберігало силу і мабуть було ще чутливе.

 У мисливця вирвалася милий стогін.

 Що ще більше порадувало Розі.

– О, а він казав, що асексуал, а йому просто подобаються хлопці, – сказала Розі,

– Ні! Я дійсно асексуал і хлопці мені не цікаві, – крізь стогін з придиханням проговорив мисливець.

 Розі вихляючи звабливо стегнами, хижацькою ходою наблизилась до нас. Вона демонстративно подивилася на «прикрість» мисливця, що так невчасно встала. Розі посміхнулася.

– А по-моєму все і так видно…

– Ні, ні…це сталося не того що мені подобається це…

 Я поглядом дав зрозуміти мисливцю заткнутися і він осікся правильно зрозумівши, що краще не говорити зайвого.

– Ну добре, якщо я все не так зрозуміла, то доведи. Сьогодні в вечері чекаю в спальні. Час тобі теж доєднатися до наших ігор з Даріелем, – наказала вона.

– Я не…

– Це не прохання...– твердо сказала Розі з натиском.

 Так вона дала мисливцю зрозуміти, що пані відмову не приймає.

 Яро збліднув, його очі округлилися від страху, а зіниці розшилися. Видно йому ця ідея не подобалася, але він чітко усвідомив – що відмовити не має право.

 А я не міг зрозуміти, що за образ бачив, коли торкнувся душі смертного. Я бачив у того шість крил. Стільки крил мають високі ангельські чини. Але до чого тут ця руда бестія? Зазвичай, такі вищі янголи ревно охороняють святих чи писарів Божого слова, чи глашатаїв волі Божої. А яким боком цей гордовитий, нахабний базіка до цього світлого і святого товариства? О це загадка!