Раді Вас бачити!

Ярослав

 Я не знаю скільки ще просидів в тій темній, затхлій, сирий камері. Тут час зупинився була лиш тиша, інколи помірне крапання капель і шуркотіння пацюків, чувся їх писк. Добре, хоч більш-менш можна рухатись – наскільки дозволяє довжина цепу. Я, як ото сільський пес на цепу, тільки буди не вистачає. Але сільських псів хоч годують, тут такої розкоші не було. Добре, хоч воду я собі по краплині збирав, яка стікала як конденсат – теж таке собі задоволення, і дуже мало, та краще ніж нічого. Моє завдання вижити будь-якою ціною. Дохнути тут не збираюсь. Я все думав як вибратися. Руки заковані – тож якось знайти відмичку і вивільнитися я не можу. Плечові суглоби вже пекли. Хотілося на стіну лізти, від чого я вже погано спав. Якщо виберусь з камери, якимось дивом зламавши цепи та окови, то як мені зорієнтувати де я? А скільки там охорони? Та я навіть з дверей вийти не встигну, як мене заламають і назад повернуть. Може вб’ють за спробу втечі. А що з зовні? Може там теж чатує небезпека. Ні…мені потрібно якось безпечно зібрати інформацію, а потім вже будувати план втечі. Все одно ситуація виглядає патовою і я не знаю протримаюсь без їжі, та нормальної кількості води. Я загнуся швидше ніж зрозумілою що тут до чого. Чорт! От що робити? Наші мене ніяк не знайдуть. Бо смарт браслет, де був датчик стеження, зламаний. А якщо у відьми тут захист? То і GPS трекери не допоможуть. Чорт! І от час від часу мої думки кружляли, натикаючись на стіну зневіри. Все рівно виходило, що мені капець. Ну батько то сильно не розчулиться, що його невдалий син згине десь в підвалі у відьми – бо в нього ще є, більш крутий і успішний. Взагалі мені бажано тут здохнути, бо якщо сам повернусь без побратимів. То мені буде ганьба – татко сам вижене чи вб’є. Бо побувати в полоні у нечисті і вижити…це ганьба, яку змивають кров’ю. Варіант тільки не потрапити в полон чи вмирати в бою. І жив я ганьбив ім’я сім’ї, і вмру с ганьбою…

 І щось мені так муторно, та журливо стало, що аж край. Хотілося і плакати, і битися головою о стіну, можна в будь якій послідовності чи одночасно. Та за що? Я жити хочу! Я ж майже так не пожив.

 А якось почув крики, я впізнав голос – це хтось з наших. В мене серце стиснулося від жаху. Що ж там з ними роблять? Я зрозумів одне – вони ще живі...я не один. Це обнадіювало! Я зможу щось вигадати! Головне я не один!

 Окрім криків побратимів і шмигання під ногами пацюків, я відчував, що тут в камері щось є…ні, воно не фізичне, не магічне, не духове чи Бог знає яке...воно просто є…не знаю як це пояснити. Ця темрява, наче була стиснута кам’яними стінами, які ввижалися наближаються. Вона теж намагається вирватися, б’ється о стіни, але їй не вистачає сил, бо теж заслабла чогось.

 Нє...дурня якась, я здається з розуму сходжу від спраги та голоду. Яка на хрін жива темрява? Алло, Яро, ти божеволієш! Тобі той вилупок мізки відшиб. Ми, мисливці, звісно винослівіші, ніж звичайні люди і міцніші, і можемо за три дні регенеруватися, якщо рани не смертельні. Бляха, струс мозку, спричинений ударами (хоча я довго думав, що даний пристрій в мені не знайдено) від некерованого вилупка річ така…без лікаря має наслідки.

 Тож я намагався не звертати уваги на це існуюче тут. Та воно вже саме звернуло на мене увагу. Я це відчував, душею і мисливськими інстинктами.

 Я почув кроки, цокіт каблуків. Це вона. І як тільки відкрились двері – одразу зайшов аромат її парфумів, а потім вона.

 В червоному, струнка та фігуриста, всміхнена. Її зелені очі лихоманливо мерехтіли.

– О, ти ще живе? Як добре! А я гадала, що тобі кінець. Даріель же тебе трохи побив. А в нього рука важка, – зраділа вона, а слух сприймав її голос як передзвін дзвіночків.

– Трохи? Та він з мене відбивну зробив! – пирхнув я, примружившись від яскравого світла, бо вже відвикнув від нього перебуваючи в темряві.

– Ой, ти моє бідненьке. А я тобі принесла смачненьке поїси! – проговорила відьма і привітно посміхнулася.

 О це бляха, контраст! Я згадав, як вона себе вела в нашу першу зустріч – то була пекельна фурія, а тепер мила пані. У неї що біполярка? Чи це якась гра?

 Та бляха, дістало! Можна я вже піду? Ці ігри… капець. Бісить!

 Але тим не менш, вона поставила кошик, відгорнула гарну серветку, дістала тарілку, зняла з неї плівку і взяла в ложку суп, і сунула мені до рота.

 Я відсахнуся, бо раптом вона мене отруїти бажає?

– Ну чого ти капризуєш, як мале дитя? – перепитала відьма.

– Просто не хочу отруїтися, мені ще до фану не вистачає ригати чи дрістати фонтанчиком. Боюся, тут таку чепурну камеру забруднити, – іронічно бовкнув я.

 Спочатку на її обличчі відобразилось нерозуміння, потім гнів, потім огида, а потім вона…розсміялася. При чому весело, якось живо. Не так, як вперше, коли потішалася над моїми стражданнями. А так як звичайна дівчинка. І ця посмішка, робила її в рази красивішою, ніж макіяж чи сукня.

– Ой, я не можу! Фу… як таке можна вигадати? Де воно в голові береться? Як можна наче сказати таке огидне таким смішним томом і з кумедним виразом обличчя, – крізь сміх проговорила відьма витираючи сльози.

– Ой, пробачте, ми люди приземленні. Взагалі що природньо, то не бридко, – відповів я, облизнув пересохлі губи.

– Ні, їжа не отруйна, якби я хотіла тебе вбити, я б це зробила вже давно... – сказала відьма, в знак підтвердження слів, витончено з’їла з золотої ложечки все що там було. Відьма облизнула червоні вуста, це якось вийшло еротично і взяв серветку витончено торкнулась губ. – Бачиш?

– Ну добре, а можна мене відпустити? Ну хоч руки, я сам можу поїсти, як ти сказала: не мала дитина, – попрохав я.

– Ні, я не знаю що від тебе чекати, ти ще норовливий, непокірний, і не вихований. Тож їж з моїх рук, або далі голодуй! – серйозним тоном сказала відьма.

 Я тяжко видохнув, відчуваючи як шлунок вже вимагає їжу, скрутившись в болючу судому.

– Ой-й, ну добре…годуй, раз зайнятися нічим! – роздратовано випалив я.

 Відьма задоволено посміхнулася. Та набрала ще з тарілки і піднесла до моїх вуст, я прийняв ложку до рота. Відьма навіть люб’язно промокнула мої вуста серветкою.

 Так вона нагодувала мене і напоїла все це робилося з такою дивною посмішкою. Було якось не по собі. Отрути не було, їжа свіжа, тож чому відьма раділа не ясно.

 А потім вона дістала вологі рушники і безцеремонно полізла витирати мені лице, шию, і навіть відсунула чорну футболку, і почала хазяйнувати під нею.

– Якого біса? Припини! – обурився я, що мене мацає якась збоченка.

– Ой, ну не гнівайся! Наче до тебе мрець лізе. За тобою доглядає така гарна пані. Що тут поганого? Ти такий брудний, я просто хочу тебе привести в порядок. Нічого більше, – сказала відьма з таким безневинним виглядом що я...не повірив. Бо на дні її зелених оченят побачив проблиски бісиків.

– Не…чіпай мене! Чи ти настільки древня, що стала глуха від старості! – гримнув я.

 Здається мій захист працює тільки, якщо відьма торкалася голими руками моєї шкіри. А через тканину дня неї було безпечно мене чіпати.

 Сука! Хитра сука. Я хоч сподівався на захист, а так...якщо відьма знайшла проріху, мені капець. Як тільки вона отримає, що забажає. А чого б швидко це не отримає, бо я жива людина, молодий хлопець. Я в кінці кінців можу зреагувати як хлопець на її палкі дотики...і…все вона втратить цікавість і мені кінець. Бляха!

 Мене це бісило і я почав пручатися. Уходити з-під її «піклування» На х…його.

 Знов намагався обігнути. Якось бити не наважився, бо не знаю яка буде відповідь, але точно мені не сподобається.

 А я не знаю як мій захист зреагує на магнічу атаку. Та навіть без магії у цієї корости є її золотий песик. Він мене за один синець на своїй диявольській пані розірве. Він мені вже це продемонстрував. Так що треба тільки уникати її доторків.

 Але вона швидко втратила контроль і спалахнула.

 І я відчув як, мені на шию закинули цеп і сильно стиснули, та потягли назад.

 Моє серце пропустило удар, а потім загупало, як шалене, я намагався зробили вдих. Було боляче.

– Пусти! – прошипів я, пручаючись, але я сильно заслаб, тож зараз відьма була сильніша за мене.

 Та взагалі, як виявилося, сама по собі відьма фізично сильна, хоча виглядала тендітною.

– О, ні! Я ж казала – ти звідси вийдеш, або покореним, або тебе винесуть. Моє терпіння не безкінечне. Я і так тобі зробила поступки, хоча ти мій ворог! – прошипіла відьма, я відчув, як її дихання лоскоте і опікає вухо.

 Я відчув як її серце теж калатає в шаленому ритмі і вона дихає важко. Та і говорила з придиханням.

– А ти знехтував моїми спробами до примирення, малий негідник! – обурилась вона.

– Так… краще смерть, ніж бути підстилкою. Я розумію, як тільки тобі обридну – мені кінець. Тоді буду обезчещений, а так хоч помру з честю! – відповів я.

 Шкода руки заковані, я в їй дав тягла! Довбана стерва! Вона спеціально дочекалася, коли я заслабну, щоб вже навіть вона сама могла зі мною розібратися.

– Мисливці не бояться смерті. Ми вже мертві, питання лише в часі і у вигляді монстра, який нас вб’є. Шкода, що мені дісталася саме ти! – випалив я, вишкірившись, відчуваючи як цеп обпікає шию, наче розпечений.

– Да що тобі мізки промили чи що? Вас що мисливців обклюють чимось чи ви п’єте якісь зілля, щоб не боятись смерті?! Бо як можна бути молодим, повним сил і жадати смерті, – не розуміла відьма, я відчув як її руки затремтіли.

– Я не жадаю смерті, я приймаю її! Це різні речі!– відповів я, напружившись всім тілом, мене трусило від гніву.

– Ну добре…тоді...і твоїм побратимам кінець... Я думала вже їх пощадити, як подарунок тобі на знак нашої угоди...– раптом, після паузи запропонувала вона.

 І тут я зрозумів, що вона потрапила в яблучко! Мені не було сенсу повертатися, бо мене не приймуть після полону, але якщо я поверну побратимів...є шанс...хоч малий на прийняття. І якщо я можу когось зі своїх врятувати – я повинен спробувати. Так… я мало їх знав, але вони мої побратими. Я не можу їх кинути, це не по честі.

 Але я так не хотів ставати іграшкою цієї збоченки. Втрачати навіть крихти волі. Моє життя може не було ідеальним і я на думку інших марнував життя на дурниці, але хоча б міг сам обирати як саме марнувати СВОЄ життя. А те що мені зараз пропонують… Я вагався.

– Ти точно їх відпустиш? – спитав я з недовірою.

– Як тільки ти доведеш, що прихильний мені! – подобрішала відьма і послабила хватку.

 Я почав вільніше дихати.

– Так, тільки я не збираюся ставати твою секс іграшкою. Чи вбивати когось за наказом! Чи якось кривдити! – одразу поставив умови я.

– Добре…я не буду тебе змушувати до сексу, але якщо ти сам попросиш…– погодилась відьма на останньому слові промуркотіла.

 Я полегшено видихнув.

– Ну що, солоденький? Смерть чи підкорення? – і вона зовсім відпустила цеп.

 Він з грохотом впав і відьма стала напроти мене і заглянула в очі.

 Я знов зробив вдих-видих. Кожне слово мені здавалося гострим каменем, що стало поперек горла.

– Ні, я не вибираю покору...я вибираю...союз…Клянусь бути твоїм союзником, але якщо ти обманеш я вб’ю тебе! Навіть, якщо це буде коштувати мені життя, – пообіцяв я і подивився на неї спідлоба.

 Навіть таке формулювання вже було принизливо. Бо такого вигляду союз з темною відьмою, а це точно судячи по характеру вона, це ганьба для мисливця.

– Який гордий, аж умови ставиш, ну добре. Я клянусь відпустити твоїх людей і тобі тут не загрожує смерть, якщо ти станеш моїм…союзником... – відповіла Розанна. Відьма клацнула пальцями і мої руки стали вільними.

 Я з полегшенням видохнув та розім’яв плечі, вона протягнула руку, я потиснув її. Але тільки торкнувся сухої руки відьми, як мене наче струмом прошило.

 Я відчув рух повітря і наче темрява з цікавлю дивилася на наше заключення пакту.

– Ну… а тепер... – і вона облизнула верхню губу, це вийшло дуже чуттєво, –Тебе треба привести в порядок… – щось мені такі безневинні слова, звучать як вирок.

 І вона знов взяла вологий рушник.

– Я ж вже вільний, сам можу це зробити.

– А я хочу тобі допомогти, пам’ятаєш...ти повинен мені висловлювати прихильність? Я ж не змушую до сексу, це просто допомога! – наполягла та.

 Я тяжко видохнув. Вона права.

– Ну...добре… – відчуваю проблеми, але відмовити не можу, щоб не давати привіт зірвати угоду.

 І відьма почала лагідними руками, майже нерухомими рухами витирати бруд з мого лиця, потім опустилась до шиї, до ключись.