Раді Вас бачити!

Ярослав

 Перш за все як я вибрався з тої поганої камери, я домігся зустрічі з побратимами. Мені важливо було, щоб вони були живі, я не довіряв тій стерві, і взагалі в мене було погане передчуття. Але, коли я побачив змучених, поранених, пригнічених, але живих мисливців, мені стало легше. Єдине… я не наважився їм показатися перед очі, так стиху подивився на них і все. Бо їм ще сидіти бозна скільки в тій затхлій камері, а мені дали більш-менш свободу. Я відчував, що це не справедливо, мене могли не правильно зрозуміти. Да і виглядає це зі сторони бридко: вони гниють там, а я тут наверху. Але поки, що та погана відьма не йде на більші поступки, типу вони живі чого тобі ще треба? Так, для відьми з чорною душею навіть пощадити мисливців, це вже велике досягнення. Але мені не легше від того. Але я щось вигадаю. Моєю найпершою задачею було домогтися, щоб побратими вижили – ціль досягнута. Друга ціль зрозуміти де ми, і як звідси вибратися.

 Як тільки я це зрозумію – знайду спосіб звільнити своїх. З плюсів: помикати вже не хотілося. Був стимул вижити любою ціною. Але той вилупок Даріель був тою ще проблемою, яка мені дуже вже заважала в досяганні виконання нових цілей.

 Як тільки я хочу більш менш дослідити будинок – як з’являється ця золотоволоса паскуда і як тінь за мною слідкує. При чому, він міг з’явитися ні звідки, буквально з повітря. Це бісило! Тож, наче я був вільний, але не дуже, завдяки Даріелю, в сраці занозі.

 Все ж щось я зміг зрозуміти, так – це що знаходжусь в якомусь старовинному маєтку, навіть місцями схожим на замок. До того ж тут були стіни складені з каменю. Це ж якого сторіччя ця махина? Хоча тут зробили більш менш до сучасного ремонту, але стиль готики був присутній в усьому: меблях, гобеленах, статуях, вікнах.

 Але я вирішив все одно знайти спосіб дістати цього зарозумілого гівнюка Даріеля. Так… я не можу йди на відкритий конфлікт, бо вже зрозумів, що поки не знаю меж можливостей цього пихатого вилупка. Відьмі теж сильно портити життя неможна, бо вона може відігратися на побратимах. Ну тож…я вирішив згадати, дитинство, як робив каверзи старшому братові. Коли мені діставалось від нього. Там теж сили були нерівні, але я знаходив як з розумом підходити до завдання дістати до печінок брата.

 Тож…вітаю Даріелю, в грі «які дістати сусіда».

 Якось я знайшов в комірці різний інструмент, там було всякого цікавого… Тож випадок прояву надприродної врєдності номер один. У Даріеля була своя кімната з санвузлом, що був поряд, рівно о дев’ятій вилупок йшов приймати душ. Але його вже чекав заряд бадьорості. Через рівно десять хвилин почувся крик і лайка. Це мабуть, якимось дивовижним чином Даріеля вгатило струмом, коли той взявся за вентель крану. Дивина-то яка…А хто ж це все зробив? Яй-яй.

 Ну те, що в холодній воді кип’яток, а в гарячий льодяна вода тече, він бідолаха, дізнається згодом. Я стояв в темному кутку слухаючи крики і лайку вилупка, які були медом для моїх вух, посміхнувся і поцілував гаєчний ключ, і пішов собі далі по своїм справам. Насвистуючи веселу мелодію. А потім вчув грохот з ванної кімнати, де перебував Даріель. О…це мабуть «випадково» тому на ногу впав рукомийник… ну буває.

 Але я не тільки дурнею маюсь. Ну так нехай по сторонньому так це виглядає. Але насправді, я намагаюсь зрозуміти, що з себе являє цей клятий Даріель. Я пам’ятаю всі ознаки і характеристики нечисті нижчої і вищої, вампірів і іншосвітян. Тож ці витівки краштести, щоб виявити, наскільки швидка регенерація у Даріела, є ікла, якщо є якої форми. Колір очей в гніві. Яка проміжна трансформація. Вища нечисть і іншосвітяни вміють досконало мімікрувати під людей і звичайна людина не зрозуміє, що перед нею, поки той не вирішить явити істину сутність перед нічого не підозрючою. Але я межував дурні жарти з дійсно тестами, щоб не викликати підозр, бо відьма могла щось запідозрити. І знов якось нашкодити мені чи побратимам.

 Але радує те, що Розанна весь час пропадала десь в підземеллях, я як зрозумів, там знаходиться її лабораторія. Вона проводить які-то над важливі досліди, але судячи з невдоволеної міни, коли вона повертається… справи в неї йдуть не дуже.

 Тож, коли вона уходила в свою лабораторію. Даріель ще пильніше за мною слідкував, чортів збоченець.

 Так я сподіваюся воно крізь стіни не бачить, бо ссяти при світку я не планував.

 А ще я таємно малював карту будинку. Зрозумів, що будинок знаходиться посеред лісу. З усіх його вікон не видно навіть віддалено міста. Погано, бо це ще потрібно для втечі угнати якийсь транспорт, бо пішака далеко не дійдеш, особливо з пораненими побратимами.

 Не можу дочекатися як звалю з відси. Хай вже батько сам мене приб’є намагаючись очисти ім’я сім’ї, ніж я тут хатньою тваринкою сконаю.

 Була ще причина моїх нервувань. Я відчував, що тут в тінях щось живе. Але відьма і її Даріель його не відчувають, навіть домовик з яким я потоваришував. І там де ці тіні, ця темрява… змінюється навіть час. Він густішає, і викривляємся простір. Особливо це помітно, коли, відьма зникає в своїх таємничих підземеллях і бозна що там робить. Не бажаю здохнути разом з цими двома, якщо відьма все ж дограєтеся і ця хатка злетить на фіг в повітря. Я тільки за, щоб відьма сама своїми дослідами себе вбила, але це вже без мене.

 І от зараз я знаходжусь в кінці затемненого коридору, відчуваю як щось там внизу ворушитися. Я присів навприсядки і товкнувсь рукою підлоги, відчуваю монотонну вібрацію...як...як... наче працює двигун реактора.

 Я нахмурився, мені було не по собі. Але з іншої сторони, я відчував щось в мені на це відкликається. Спочатку я гадав. Це мені здається, але і, щось там в мені ворушися. Від цієї вібрації. А ось я побачив як пацюк пробіг собі діловито по підлозі і от там де темрява була найгустіша – він тільки стрибнув туди…а як його почало затягувати, наче нафта, воно було ще темніше, наче космічна темрява. Пацюк пищав активно, пручався як навіжений.

 А я на це дивлюся, зачаровано і не можу ворухнути ні єдиним м’язом, наче кожне волокно задеревеніло. А потім…потім…почалося те чого я не зміг збагнути. Пацюка почали вкривали темні волокна, поступово вони ставали срібними. Наче…наче металевими.

 Мене почало нудити, хоча в мене, як я вважав, міцний шлунок. Я не знаю скільки це тривало, бо час знов загустів, не спинився, а став наче матеріальний, я не знаю як це можливо, вимір викрився. І згодом пацюк…того став…металевим, його очі сяяли космічним синім вогнем. Але віяло від нього чимось...тим що не від нашого світу. Не зло…не демонічність, воно інше…і пацюк…з дивним звуком, який віддалено нагадував писк кинувся на мене. Тут вже в мене рухомість з’явилася і я як чкурнув геть! Але тот час в щось врізався.

– Ай! Бля…

– Дивись куди преш, притрушене! Чого носишся?! – гаркнули мені над вухом.

 Це Даріель, він мене вище на голову. Тож дивиться на мене зверху вниз, з таким виразом на гарненькому лиці, наче ледь не наступив на таргана.

– А ти…– хотів я бовкнули якісь гадоші, але замість того, злякано озирнувся, пацюка не було…темряви теж, тільки похмура кам’яна підлога, – Щоб мене…ні! Воно було…я не сходжу з розуму!

– Сумніваюсь! Сказав же нічого блукати будинком! Будинок старий, підлога крихка. Ще провалишся, шию звернеш, а Розі дуже засмутиться втраті улюбленця, – проговорив спокійно Даріель, з таким видом, наче дійсно йому під ноги кинувся кіт.

 Сам блондин тварин і тим паче котів не любить, але заради партнерки, яка їх обожнює терпить і навіть годен піклуватися.

 Ще Даріель так виразно подивився, що мені дійсно закортіло відростити котячі вуха та прижати до голови.

– О...як мило ти турбуєшся про мене…татко! – брякнув я, манірним тоном. Але самого ще колотить, після витівки цієї таємничої тіні.

 Я вже більш боюся це ніж блондина. Так цей вилупок мені кістки ламає, але хоча б я маю шанс їх загоїти, але якщо мене спробують перетворити на те чим став пацюк…тут виходу вже не буде. Тож з двох зол вибираю саме більш вивчене.

 Та і взагалі, з появою блондина наче це раніше темне приміщення стало світлішим. Він наче розганяв темряву.

 Даріель нахмурився і…взяв мене шкірки, та...гепнув об одвірок.

– Ой, вибач, я такий незграбний, обережно тут одвірок, пішли, дурне! – і мене потягнули за собою.

– Ай. Обмеженіше! Ти ж казав, що Розана розлютиться, якщо зі мною щось станеться!

– Нічого, завжди можна сказати, що котик втік, хе-хе, – бовкнув цей…цей…виродок. Але не засуджую, бо це гарне рішення, я сам так зробив б.

– Слухай, ти тут не помічав що пітьма…того жива…

 Даріель навіть спинився і перестав мене волокти, хвилину промовчав, не рухався, наче обмірковуючи що я зараз сказав.

– Ти...а...ясно сильно вдарився… так? – після паузи перепитав Даріель і...почав мені заглядати в очі, наче шукаючи в них божевілля, – Окрім галюцинацій ще які симптоми? Дурнота? Втрата свідомості є?

– Та від’є...гм...відчепись! – відсахнуся, я прибираю його мацальця від свого лиця.

 Це до речі, чи впевнене він торкається мене не з метою щось зламати, а якось обережно з якоюсь збоченою турботою. І чи мені здається, чи я побачив ледь помітний золотий спалах в його зазвичай сірих очах.

 Але Даріель вперто знов охопив моє лице, аж мої окуляри сповзли до кінчика носа і почав роздивляйсь щось. Наче дійсно міг побачити те, що діється в моїй черепній коробці.

 Це напрягло, особливо якась інтимна близькість, до того хто з легкістю зламає мені щось, а ще я помітив що шкіра його рук ніжна, як от пелюстки лотоса. І від них йде приємне тепло, аж розслабляє. Тепер зрозуміло чого Даріеля тримає біля себе відьма.

– Я серйозно, тут жива темрява… вона дивиться! – намагався достукатися до цього бовдура.

– Та заспокойся! Тут стільки захисту Розі по наставила, що нічого зловіщого не підбереться та і я б помітив зло, – з непохитною впевненістю відповів той, своїм чарівно оксамитовим голосом.

– Це не зло! Це темрява! – обурився я, поправляючи окуляри і все ж зробив ще спробу відсторонитися від цього невіри.

– А яка різниця? Хіба зло не живе в темряві? – здивувався Даріель, відчув як його хватка заслабла і я нарешті зміг з полегшенням відсторонитися.

– В цій ні! Воно не зло! Інше!

 До приходу Розанни я сидів в самому освітленому кутку і вдивлявся в тіні, все чекаючи якоїсь капості від них.

– Що це з цим дурко? – поцікавилась Розанна, яка знову прийшла з лабораторії втомлена і роздратована.

– Та бурмоче якусь дурню, що темрява жива і його бачить, а ще вона може перетворювати живе в метал. Здається ти права…його не можна вже бити в макітрі, здається я там щось таки пошкодив, – відповів Даріель, який сидів навпроти в кріслі і читав книгу.

– Хм…я ж наче перевірила і не знаходила струсу мозку, може все ж треба звернутися до якоїсь лікарки, вона щось побачить? – задумливо проговорила відьма.

– Алло, в тебе в роду на шизофренію хтось хворів? – це вже вона мабуть до мене.

 Я смикнуся, тільки сильніше підібрав під себе ноги, тримаючи їх на дивані в обійняв за коліна.

– Ні, у нас взагалі всі в роду мали виняткове психічне здоров’я і фізичне, – бовкнув я.

– Ну тоді ти точно поламав мені котика, Даріелю, – іронічно сказала відьма, криво всміхнувшись.

– Да ви дістали! У вас тут нахабно темрява полює на все живе. А ви тут з мене дурня робите! – обурився я.

 Мене дратувало, що з мене роблять навіженого, а самі не помічають що їх захист гівно.

– Визнайте вже ви накосячили з захистом, але гордість вам не дозволяє! – обурився я.

– Котику, я найкраща в захисній магії! Уж за сторіччя багато мала практики в побудуванні захисних печаток та бар’єрів. Та і відьомське відчуття не обманути. Я відчуваю зло чи як ти сказав темряву. Та Даріель б щось відчув. Тож якщо двоє чогось не бачать, а один так. То може справа в тобі, – відповіла відьма, пирхнув.

– Я йому теж саме казав, він непохитний! Може все ж тортури та неволя пошкодили психіку цього тендітного смертного. Таке буває, – додав Даріель.

– Пішов на хрін, немає в мене птср! – вибухнув я.

 Але мене чути не бажали. Тож я залишися сам протистояти цьому тихому невідомому, що періодично нагадувало про себе.

 Тобто мало мені протистояння з темною відьмою і її посіпакою, так ще відкрився другий фронт з цим невідомим І це паралельно мені треба шукати спосіб як вибратися з відси і витягти своїх. Я тепер за побратимів переживаю. Щоб воно не дісталось до них. Мені закортіло якнайшвидше звідси звалити.