Раді Вас бачити!

– О, привіт! Як день пройшов? – спитала подруга, привітно помахав рукою. Зачинила двері і перевернула табличку з «відчинено» до «зачинено».

– Привіт! Я так рада тебе бачити! – зраділа я та кинулась обнімати подругу.

– Тебе твої пацієтни-клієнти не замучили? – шуткуючи перепитала Ламіка, щиро посміхаючись.

– Ні, але був один цікавий випадок, – відповіла я.

 Ми сіли пити чай, який я сама приготувала. Він заспокоює, відновлює сили та нервову систему.

– Так що за випадок? – поцікавилася Ламіка, коли я їй заливала в кружку заварений чай, а потім додала кип’ятку, накрила кришечкою.

 Я без імен і навіть прив’язки до виду пояснила про загадковий випадок хитро зробленого закляття. Бо ми таке проходили в Академії. Але вивчати по підручникам одне, а інше бачити в реальності. Мені цікаво не по пліткувати, а оговорити технічні моменти, і професійні. Бо завжди треба питати ще другу точку зору, щоб вистроїти най ближчу до реальності теорію.

– Ого, ну це однозначно заздрісник-суперник постарався. Просто так такі складні прокляття не розробляють – це довго, нудно, складно. Простіше обрати отруту, – додала Ламіка.

– Так...схоже це місто навіть представників іннародів робить якимись маніяками, – сказала я. – А скажи, а що вже після перемир’я між мисливцям на нечисть і відьмами тепер можливі відносини? – перепирала я, може я просто відстала від реальності і нічого не розумію.

– Ну...як сказати...Був лише один випадок, коли мисливець одружився на відьмі, офіційно. А так…самі мисливці не дуже ставляться до союзів з іншосвітянами. Бо вони консерватори і вважають, що кохання повинно бути тільки між людиною та мисливцем, а не тими за ким мисливці полюють. Але може, таємно хтось з кимсь зустрічається. Мабуть, все одно у таких коханців будуть проблеми…а ти чого питаєш? Що подумуєш взяти собі в коханці мисливця? – шуткувала Ламіка і хитро підморгнула.

– ЩО? Ні-і! Я їх боюсь, як вогню! Боги збав! Я просто з цікавості питаю, щоб зрозуміти як живуть у цьому місті іншосвітяни. Бо загальні закони я знаю, а от які суспільні ні, – відповіла я і знітилась.

– Та ти в цілому усіх чоловіків боїшся, не залежно від раси! – іронічно сказала Ламіка і хитро всміхнулася, відкушуючи шматок від тістечка.

– Ой, ні… просто не бажаю зараз стосунків з чоловіками не залежно від раси…не довіряю їм. Спочатку кажуть одне, а потім виходить інше. І взагалі, сприймають тебе як трофей чи здобич, яку треба розтерзати, випотрошити і викинути, – додала з жалем я.

 Я згадала минуле і мене пересмикнуло. Я тяжко видихнула і подмухала на кружку, і відпила.

 Чай був не занадто солодкий та ароматний – складений з різних трав та квітів і трошки цедри. Я гріла руки о ніжне тепло кружки.

– Мила, моя подруго. Я розумію, що в тебе поганий досвід щодо чоловіків. Серед них частіше можна зустріти придурків. Але є нормальні. І якщо ти будеш ховатися в своїй шкарлупці, то не знайдеш достойного, – і подруга поклала теплу руку на мою: – А тобі якось треба знайти фамільяра. Бо пов’язав себе з кимось магічно і енергетично сильним ти зможеш чаклувати.

– Йой, біда в тому, що мені потрібен особливий фамільяр. А такі з бракованими, як я, не пов’язуються. Тож в мене виходить замкнене коло: щоб повернути магічні здібності, потрібен сильний фамільяр, а такі пов’язують себе тільки з магічно обдарованими, – проговорила я і важко видихнула.

– Не біда. Можна силою прив’язати! – не бачила проблеми Ламіка.

 Я на неї з жахом подивилася.

– Ти що?! Це заборонено! І це колись робили темні відьми! А я хоч просто травниця: не світла, не темна відьма, але ж…не можна на сильно прив’язати до себе живу істоту, навіть заради магії, – відповіла я.

– Жадасю, але ж ти така розумна, талановита! Тобі тільки не вистачає розкрити магічний потенціал і ти скільки всього можеш зробити корисного! Хіба ціль не вартує засобів? – здивувалася Ламіка.

– Ні! Бо я буду знати, що зробила з живою істотою і мене це вб’є! Тільки добровільний союз я погоджу! А от добровільного мені не світить, – сказала я з жалем:– Ламіка, ти наче світла відьма, а розмірковуєш, як темна, – шуткувала я.

– Мила, я просто бажаю тобі добра. Бачу які пихаті безталанні телепні мають величезний магічний потенціал, енерго запаси і витрачають їх на якусь дурню чи зло. Ти ж яка б могла рятувати життя, обділена магією, ну де справедливість? – обурилась Ламіка.

– Значить, така моя доля, але добре, що тепер цивілізація навіть до темних відьом дісталась і вони не позбавляюсь волі живих істот, – сказала я.

– Кхем…ходять чутки…що одна темна відьма того...підкорила собі янгола…так що...– наче по секрету розповіла Ламіка озирнувшись по сторонам і підсунувшись до мене ближче.

– Йой! Янгола?! Як? Справжнього янгола? Це можливо? Це ж небожитель, воїн світла! Вони такі могутні! – здивувалась я, мої брови полізли наверх.

– Так отож…ніхто не знає як, а може то чутка. А от що дійсно сталося за останній час. Так це…напад на команду мисливців! Які зникли разом з цінним грузом який перевозили! І хто це зробив невідомого! – додала Ламіка, зробив лякаючу гримасу.

– Ой, жах-жах! – злякалась я.

– Так, скоріше ті нещасні мисливці вже мертві чи їх спочатку під дадуть тортурам, а потім вб’ють. Бо явно тут справа рук в нечисті, тільки вищої. Може демони чи вампіри постарались. А вони мають зуб на мисливців! – додала похмуро Ламіка.

– Ой, а що за цінний груз який зник? – перепитала я.

– Ніхто не знає!

– Капець!

– Ну добре...я тобі подарунок принесла, з новосіллям тебе… Жаданко! – і Ламіка урочисто всучила мені коробочку в гарному пакуванні.

 Я її з вдячністю прийняла. Розпаковала і…я спочатку не зрозуміла, що там побачила, але як зрозуміла…Йо-ой!

– І-І-І-І! Це… ж… це… ж! – обурено я пискнула.

– Ой, так це просто частина чоловіка, причому сама безпечна. Не бійся вона тебе не вкусить! – проговорила Ламіка, посміхнувшись і хитро підморгнула.

 Я ще раз глянула в коробочку. Там лежав…йой…лежала іграшка для дорослих, при чому це була копія драконячого достоїнства. Ну такого крєпкого середняка. Його якщо що, ЦЕ можна використовувати, як зброю – як палицю, а якщо сильно розізлитися, то холодну зброю. На такий розмір вже дозвіл, як на зброю треба брати.

 Я таке в себе не вміщу, навіть пробувати не треба. Ну я на всяк випадок ще раз поглянула на себе униз...нє…точно не вміщу.

 Я відчула як почервоніла, нервово ковтнула. Мене кинуло то жар, то в холод.

– Забери це…мені не треба!

– Що не подобається дизайн? Ну хочеш інший перезамовимо, – відповіла Ламіка.

– Ламіка! – обудилась я, – Мені ніякий не потрібен!

– Нє...ти ж відьма, хоч без магії. Нехай поки боїшся чоловіків і тримаєшся осторонь відносин, то хоча б від пустощів сама з собою не повинна відмовлятися, – запевнила Ламіка.

– Але ж не цим…

– Та ти тільки спробуй, там стільки функцій! Ще йде в подарунок змазка для покращення чутливості.

– Ламіка! – ще сильніше обурилась я, закриваючи червоне лице.

 Мою найкращу подругу не спинити – якщо вже поставила собі ціль покращити моє інтимне життя бажаю я того чи ні. Навіть, добре, що вона зупинилася на цій іграшці, а не притягла всього чоловіка. Але не впевнена, що цього не станеться в майбутньому. Якщо вже Ламіка вирішила комусь допомогти – то ніхто не врятується від її доброти.

 Коли ми закінчили чаювати, то я вирішила підкинути подругу додому, тим паче в мене була машина. Подарунок мати на повноліття, чи не єдина добра згадка за весь час від неї.

 Я зачинила крамничку, ми сіли та поїхали. Вже зовсім з темніло, але все одно ліхтарі, вивіски та голограми розганяли темряву. Коли ми заїхали в певний район – одразу кинулося в око, що людей тут не було. Дивно. Але вулиці були добре освітленні. Та ось попереду замайоріла темна, величезна тінь, поступово на ній спалахнуло червоне підсвітлення. І я зрозуміла, що це…бронемех, такі на озброєнні в людській армії чи місцевих мисливців.

 Це таке броньоване, металеве одоробло, на чотирьох лапках, як у павука, і з рухомою баштою з турелями. Зазвичай їх виганяюсь в місто, якщо в людей починаються чергові війни. Чи їх більше агресивні сусіди з іншої країни запускають летючі механізми сюди. А цей чогось був один. І...йой, він навів свою зброю на нас.

 В повітрі повисла тривожна настороженість, вона навіть майже фізично відчувалася, як третій пасажир в машині.

– Щось не так! – помітила насторожено Ламіка.

– Так, в мене погане передчуття, – погодилася я, нервово сковтнув, горло наче взяло спазмом від нервів.

 І ось я побачила, як це одоробло приготувалося стріляти.

 Я тільки встигла вивернути в сторону, коли воно все ж вистрілило, і поцілило, туди де тільки-но були ми.

 Я вже вела нас кудись подалі звідси. Але ця погань все ж вирішила нас наздогнати. Воно добре пересувалося по дахам будівель і так швидко скоротив між нами відстань. Він стрибнув перед нами – перегородив дорогу, я хотіла вивернути кудись – а нікуди. Тільки різко довелося тормозити.

– Не переживай, я виставила захист! – сказала Ламіка.

– Це обнадіює.

 Ми вже готувалися самі відбиватися якось від цієї бляшанки, як на неї з неба щось впало. Якась сапфірова стріла і хижо вгризлась в металеву тушу бронемеха з жахливим грохотом. І навіть була ударна хвиля, яка повибивала скло в сусідніх будівлях, а наш захист тільки сколихнула. Лапи бронемеха зламалися, а тіло впало вниз, його підсвітка ще блимнула та згасла. Він ще чихнув і хотів в останнє піднятися, але затих.

 А ми побачили на бронемеху величезну крилату тінь з сапфіровими очами. Яка подивилася на нас.

– Що це таке? – обурилась Ламіка її голос дзвенів від жаху, а очі округлилися, вона зблідла.

– Не знаю…– зачаровано дивилася я на цю штуку.

 Я відчула страх, але не такий який був, коли за нами гналася збожеволівша бляшанка – а іншого характеру. Такий, коли бачиш метеорит, що падає з небес. А ще я відчула щось інше…не магічне чи якусь енергетику, щось що було…було частиною цього світу, але в той же час було з іншого виміру. Щось назву чого забули. Але воно було з початку віків і з’явилась зараз. На мене напало заціпеніння. Я відчула, що наче час загустів і простір став меншим.

 Крилатий силует, щось витяг з бронемеху і спритно зістрибнув на асфальт, і почав повільно наближатися до нас.

 А ще я відчула, як в мені прокинулася безодня, яка відчув те дивне невідоме випромінювання прокинулася, неначе від столітнього сну і з жадібністю поглянула на цей дивний об’єкт. Наче хотіла затягнути його енергію до себе.

– Ти відчуваєш це? – перепитала я в Ламіки.

– Що страх? Так!

– Ні, щось ще…це не магічний фон, не демонічна енергетика...щось... таке незвичне...я не можу описати…наче зоряне небо втиснулося в цей силует, – перепитала я, мій голос дзвенів від переповнюючих мене емоцій.

– Не розумію про що ти? Я нічого такого не відчуваю, тільки всі мої відьомські інстинкти кричать про небезпеку! – відповіла Ламіка.

 Дивно, а в мені не було остраху, тільки порожнеча, яка вимагала, щоб її заповнили. І щось схоже з благоговінням.

 Я сковтнула, а серце пропустило удар.

 Коли силует вийшов під світло ліхтарів, він став меншим і не мав вже крил, але тримав в руках шаблю.

– Йой, це що якийсь людський гуманоїдний робот чи андроїд? – перетирала Ламіка.

 Бо ця істота дійсно була схожа на людину – тільки тіло механічне, очі світяться сапфірами, а от лице людське...гарне волосся довге, сріблясте зібране в тугий хвіст.

 Але, коли до нас залишалось кілька метрів звідкіль з’явився – судячи з запаху та аури мисливець. Тільки вдягнений в якісь обладунки і величезною рушницею більше схожою на гармату.

– Ти якого біса містян лякаєш? Зробив діло і ульотуй звідси! – гаркнув на ту біляву дивину мисливець.

 Мисливець був великий, широкоплечий, середніх літ, видимо ще зі старого вишкілу. Такі самі сурові і більш небезпечні.

 А блондин ще подався в нашу сторону, потім наче неохоче звернув на мисливця увагу, подивися нахиливши на бік голову, повідомив:

– У вас немає права керування цим засобом, зверніться до майстра оператора, – при цьому воно навіть не проявило ні яких ознак переляку, що тут великий злий мисливець.

 Мисливець щось пробухтів, мабуть лайку і звернуся по навушнику.

– Гей, операторко! Будь ласкава, забери свого перегодованого дрона на фіг звідси! Поки я його не прошив базотронною рушницею.

 Поки мисливець перемовлявся по навушнику «перегодований дрон», з цікавістю роздивлявся нас, а особливо мене. Я відчувала його зацікавлений погляд на собі. Але він не рухався.

 І наче йому надійшов наказ, бо він різко видав:

– Наказ прийнятий, виконую, – на цих словах дивний блондин зник в темряві вже звідти вчувся гуркіт і вилетіла крилата тінь.

 Коли цей дивний механізм зник в небі – безодня в мені втихлася і якось на душі стало журливо.

– З тобою все добре? – спитала Ламіка стурбовано.

– Так, а що?

 І Ламіка мовчки вказала на мої руки, на яких виросли кігті. Я смикнулася. Я подивилася в дзеркало заднього виду, побачила магічне зелене сяйво в очах. Явно моя істина відьомська сутність проявилась не із-за мисливця, бо я навчилася себе контролювати при них. Мою істотність пробудила ця дивна техніка. Точніше те, що було в грудині неї, воно випромінювало цю дивну енергію.

 До нас підійшов мисливець, я ледь встигла повернути свою «людську» подобу. Він чемно спитав чи з нами все добре. А ми робили стандартно вигляд, що просто звичайні людські жінки, які страх як перелякані і бажають як найшвидше потрапити до дому.

 Нам навіть запропонували провести додому, але звісно я відмовилася.

 Я підвезла подругу, ми так не промовили ні слова всю дорогу приголомшені побаченим.

 А потім я поїхала до себе все гадаючи, що то була за істота. Бо звичайні людські дрони, роботи не випромінюють такого типу енергію. Це щось явно інше. Що там мисливці знов вигадали? І як це пов’язано з недавнім нападом на їх конвой і зі зникненням таємничого артефакту?