Раді Вас бачити!

– Каву…

– Вибач, такого тут нема…може травяний чай підібрати тобі чи ти їх взагалі не п’єш?

– Є...не люблю...але якщо нічого іншого немає..

– Добре, щось підберемо тобі...

 І ось ми вже сиділи за столиком, і вечеряли. Жаді знайшла для мене якийсь узвар і він виявився досить смачним: ягоди малини, ожини, трохи цитрусових і м’яти з обліпихою.

 Але все одно апетиту не було. Я намагався хоч вид робити що їм, бо Жаді старалася підібрати щось для мене. В мене стійке враження, що це наче моя остання вечеря. Бо як уявлю, що мене чекає вдома...капець…Той випадок коли і не повернутися неможна і лячно повертатися.

– Тобі не смачно? Я погано щось вибрала? – спитала Жаді.

– Ні…Просто думаю...як так сталося що ти того… без магічна? – вирішив я змінити тему.

– Ну, коли мати була вагітна мною...їй кинули виклик. А відмовитися неможна. Можна звісно послати замість себе свого фамільярна, якщо є. Але на той час в неї його не було. Тож вона сама відповіла на виклик. Бій був важкий, здається противник застосовав не тільки магію. А заклинання підсилені темною енергією. А може і самою темною енергію тільки штучно отриманою. Ну мати то виграла…навіть я вижила...але не без наслідків…– сказала Жаді і важко видихнула, опустив очі.

– Ай…вибач…мауть, не варто було це питати, – сказав я.

– Нічого...все добре. Я це пережила і змирилась з цим. Але проблема в тому, що якщо відьма не має магії: це як в вашому світі інклюзивність. Це неповноцінна відьма принаймні в очах нашого суспільна. Ваше якось більше тут толерантне. В нас з цим грубо. Якщо ти не маєш магії, ти не можеш себе захистити, а отже ти стаєш власністю того хто може тебе взяти магічно, – проговорила з сумом Жаді, відпив з філіжанки і нервово сковзнув.

– Жах...це ж расбво! – обурився я.

– Ну це в нашому суспільстві називається: виживає сильніший, точніше магічніший, – сказала Жаді, знизав плечика, – Є варіант обрати мені сильного фамільярна, але такі теж вибирають тих хто магічно наповнений.

– І ти наївно вирішила, що Даріель тобі з цим допоможе? – іронічно сказав я.

 Це пісець, те що я почув це мене обурило. Це якесь Середньовіччя! Мені лайки не вистачає!

– Ну…він спродував взяти твоє перо…вибач, що без спросу…Насправді, він принаймні спробував. Але я розумію, він сам невільник і тут помочі не варто чекати. Далі я сама щось вигадаю, – сказала Жаді, опустив сумний погляд.

 Тепер згадка про того випукла мене запалює з середини. Ненавиджу!

– Але на що тобі моє перо?

– Ну…– і вона розповіла мені.

 Я охринів…де гнів дівся. Вона вигадала щось типу магічною протезу. Це круто…бляха...о це відьма розумна!

 А ще вона не здалася, хоча її суспільство магічних істот скинуло на дно. Вона не втратила надії і можливості радіти і бачити щось добре. Це круто. Я так не зміг…я зламався…а вона ні…

 Стало якось соромно, що я відібрав перо в неї. Але з іншого боку. Ця відьма все ще коханка Даріеля, вона не приховує до нього симпатії. Тож може використати моє проти мене заради ворога. Я не можу так ризикували. Якби вона не здибалася з цим виродком – я б їй допоміг. Але нажаль. Плюс вилупок належить Розанні і вона через нього може тиснути на Жаді, а та знов впливати на мене. Ні дякую.

 Чисто по-людські хотілось допомогти, але з логічної точки зору і інстинкту самозбереження – не треба. Може, якби я не бачив на що здатен лютуючий маніпулятор темною енергією, може б в мені була наївність що до своїх можливостей. Але я бачив, що той навіжений маніпулятор зробив з екіпажом мисливців. Досі перед очами стоїть ледь жива Килина. Де в неї сили бралися ще битися? І от я прекрасно уявив, що буде якщо впаду в залежність від такої навіженої як Розанна – я знищу своїх власними руками. Це ще одна причина чого я їду до своїх, я не хочу стати зброєю проти них. Може я вже не той хто був, але крові своїх на руках не матиму.

 Тим паче, слова Жаді тільки підвердили, що магічний світ наповнений вилупками, яким по хріну ким володіти – просто могутнім артефактом, чи живою істоткою. Сцуко, рабство саме мерзенне, що бляха існує, навиджу!

– Хм…ти дуже розумна та талановита. Шкода, що з тобою таке сталося. Мабуть, якби ти мала магію, то змогла розмотати навіть Розанну, – зауважив я.

– Хто? Я? Розанну?– щиро здивувалася Жаді, кумедно вирячив очі і кліпнув, а потім почервонів, – Нє… навіть, якби в мене була магія, то навряд чи я мала той рівень, що Розанна. Все ж вона древня відьма. Але…я не хочу бути самою сильною, я хочу бути вільною і почуватися в безпеці. Я не хочу, щоб за мене вирішували кому моє лоно буде слугувати. – І відьма задумливо торкнулася низу живота, опустив сумний погляд, – Я хочу або сама жити, або з тим кого обере моє серце…чи відьомська жага…– і вона якось дивно на мене подивилася крізь вії.

– Той…чародій про якого ти згадала…

– Віктор…

– Так…це хто? Це твій колишій? – уточнив я.

– Так...і він з’явився, щоб псувати мені життя. Якщо я до Загального шабашу не отримаю протезу, не відновлю можливість магічити, я повинна сказати йому так. І звісно вийти за нього. Бо він обіцяв мені захист за те, що я стану його дружиною. Але…– сказала Жаді.

– Ти вже його не кохаєш? – зрозумів я.

– Він виявися занадто деспотичним. Та і за умовами контракту, в мене буде мало волі. Він буде обирати як надалі мені будувати своє життя, – сказала Жаді, вона зажурилася і сховала лице в долонях.

– Мдє…діла…– замислився я, відкинувшись на спину стільця.

 Я тепер розумію чого вона обрала мене і так чіпко причепилася. Бо я був єдиною її надією на збереження автономності і повернення магії. Я прикрив очі, торкнувшись великим пальцем повіка і задумливо потерши.

 Так… треба дізнатися як можна надати Жаді моє перо, але не стати залежним від неї. Бо я зрозумів, що Жаді мене добре стабілізує енергетично. Та і нас зв’язок енергитний і в ній моя енергія. Яка дістанеться з відьмою тому вилупку. О це неочікуваний бонус тому буде! А хрін йому. Щось мені тепер закортіло ще одного чаклуна до списку тих кого треба прибити додати. Але знов повертаюся до того, що я поки не знаю що мене чекає по поверненню додому. Якщо я не виживаю. То до чого ці роздуми? Але тоді можна не боятися залежності від Жаді і віддати те що їй треба. Але знов, я їй повноцінно не довіряю і якщо вона все ще має скритий мотив – я то власноручно віддам відьмі можливість знищити своїх. Тож в будь-якому випадку… це задача з дуже поганою відповіддю, яка все одно веде до того що хтось страждає.

 Я відчув, як по нозі щось рухається, облітає її, але не тисне, а навпаки ніжно пестить, гладить. Я важко видохнув. І при відкрив одне око, і подивився в низ, це був хвіст Жаді. Я ледь всміхнувся і подивився на власницю, але вона все ще виглядає зажуреною. Її плечі опустилися і тремтіли. Тож не видно, що вона спеціально його відпустила.

 Невже її частина сама вирішила побешкетувати? Але мені він не заважав, я потягувся рукою до пухнастої китиці і задумливо перебирав її пальцями. Я відчував, як хвіст теж тремтить, наче налякана тваринка. Але в моїх руках це припинилося.

– Ой, леле, – видохнула солодко Жаді, подивившись під стіл і почервонів, видно її очі червоні, вона шмигнула носом.

– Твій утікач здається чіпляється до мене…що знов щось шукає? – спитав я, ледь всміхнувсь.

– Вибач…це рефлекс…я коли нервую його не контролюю, – зізналась відьма і ще більше мило знітилась, вона була зараз схожа на квіт маку.

 Вона хотіла розплести хвіст і втягнути під сукню. Але втримав його на місці.

– Гей, чого ти? – обурилась Жаді.

– Мені подобається його тримати в руках. Це заспокоює і медитативно, тож залиш, – попрохав я.

– Яро...ой…але ж…– і Жаді злякано заозираль, наче боялась, що хтось побачить її хвіст.