Раді Вас бачити!

– Ой, та не переживай він досить добре проводить час з Розанною. І нічого не пручається. Уж я знаю. Якось доводилося йому допомагати з Розанною, це був писець, ледь після не сдох. Тож забий…Не карай себе,– намагався заспокоїти я Жаді.

– Стоп…ти...ви з Даірелем і Розанною в одному ліжку кохалися? – здивувалася Жаді.

– Нє…це Даріель те стерво шпехав, я тільки руками допомогав. Але то ще пів біди, а от те довбане кільце…сцуко-о. Яке щастя, що воно відвалилося добре що не з самим членом, – відповів я.

 Але здається мабуть, не треба було таке розповідати, бо Жаді тепер то почервоніла, то збліднула і в її очах виднівся жах.

– Яро…що за кільце?

– Та таке…воно сцуко, випалювало…те саме, наче розпечене залізо туди приклали, – щось даремно я це згадав, почало нудили і з’явилось в руках тремтіння.

– Яро…бідний…що ж ця навіжена з вами робила? Як так можна? Те що ти описуєш...це катування..

– Так? Сцуко...ну може...я просто думав, катування це, коли тобі ребра ламають… – здивувався я, почухав голову.

– Ні, катування бувають різні…Хочеш я подивлюся там, може підлікую рани, там же повинно залишитися пошкодження, – сказала Жаді.

– Є…та не треба дякую... – бля, аж нижче пояса занило, особливо той довбаний шрам від кільця, ще так мерзенно пульсує. При чому, поки Жаді зі мною гралася, було все добре, а от коли все закінчилося...наступив капець.

– Ой, леле, я ж тебе там...стискала... тобі не боляче? Вибач, я не хотіла…я не знала! – я побачив, як її лице виражало жаль, а в очах біль, вона прикрила ротик долонею.

 А я вже пожалкував, що розповів занадто багато правди. Не треба цього було робити. Я не хотів її засмучувати переносити свої проблеми на неї. У Жаді-то своїх повно і я ще.

– Та...норм…– розгубився я.

 Вона так дивиться на мене...дивно це…Чого це вона. Жаді вибралась з купелі і наблизилася до мене.

– Яро…можна тебе обійняти?

– Та…валяй…– сказав я.

 Хріна…та що таке?

 Жаді наблизилася і обняла притиснувшись щокою до грудей і поклав руки на пояс, але так що майже я невідчував тиску.

 Але відчув її тепло і тремтіння.

– Що сталося? – не розумів я.– Так якщо ти мене зараз жалієш, то на хрін це!

– Ні, я просто хочу висловити підтримку.

– Підтримка……цікаве слово...– наче смакував на язиці це слово.

 Воно здавалося для мене дивним і інопланетним, бо підтримка в моєму житті це ще більше рідкісне явище, ніж темна енергія в нашому світі.

 Тут я помітив, що кристали, якими тут все освітлювали, почали плавно тьмянішати. Поки не лишилося м’яке світло. І я побачив, що в квітучому саду, який оточував купелі, щось почало мерехтіти, якісь прудкі сяючі крапки. Вони мали жовто-зеленкувате світло і шниряли між квітками.

 Я напрягся, чекаючи що це щось вороже.

– О, світлячки! Давно їх не бачила. Вдома їх було повно. А в Харсіті, навіть замістом їх нема. А я так любила за ними споглядати! – сказала Жаді радісним голосом, не відсторонюючись від мене, просто потершись щокою о мої груди.

 Світляки? Щось знайоме…в школі ми про них щось вивчали, наче давно вимерши комахи що світилися. Я ще в Глобалнеті про них документалку бачив.

 Так… з живністю в Харсіті біда. Але локально є покращення.

– Мені так не вистачає природи в Харсіті, коли тільки приїхала думала помру від туги за нашими лісами і степами, – зізналась Жаді і важко вдихнула, її дихання приємно лоскотало мою шкіру.

– Ну є в Харісіті місця, які тобі сподобалися. Є кафе в стилі Едемського саду, є на хмарочосах міні парки, є величезний парк в центрі міста, – сказав я.

– Так? Не бачила…мабуть там красиво…– сказала Жаді.

 Я хотів би сказати, що б з радістю показав їй ці місця, але нажаль навряд чи буде така можливість навіть, коли повернуся додому. Я важко видихнув. І чого Жаді не звичайна дівчина чи одна наших і не трапилася мені раніше? Що це за знущання долі? Чого коли чогось найбільше жадаєш, воно не приходить, зате коли в цьому немає сенсу… вітаю, ви щось замовляли? Це в долі таке чорне почуття гумору?

 Жаді протягнула руку і їй на долоню сів світлячок.

– Ой, лоскотно, скажи вони гарні?

– Ага… – буркнув я.

 «Так це просто комахи, в яких проходить хімічний процес, дякуючи цьому мають можливість до люмінесценції» – хотів пробуркотіти зануда в мені. Але я дав йому ляща, фай не портить дівчині момент.

 Мене нажаль ця красива картина не чіпляє, я більше люблю місто, природу терпіти не можу, ці всі комарі, кліщі, ходив в лісі по коліно в багнюці, холодно до кісток. На хрін цю романтику, я нею при ситився, коли нас вивозили на навчання посеред цієї «природи». Та і якось все мертво в середині...хоча...а ні, щось заворушилося знов – наче по нутрощам котик пройшовся м’якими лапками і махнув пухнастим хвостом. Але це сталося тільки того що до мене тулилася ця відьма ото зі своєю дивною підтримкою. О це диво, а не сяючи комахи серед квітучих квітів.

 Після водних процедур ця невгамовна потягла мене в місцевий аналог кафе. Ну ідея, звісно добра була. Але чи через стрес, чи через, що Богу душу відав, а потім вернувся – апатит зник. Може все це мені наснилося? Може я не вмирав? Тільки ото як це все згадую нудить. І грудка до горла підступала. Досі не можу спокійно згадувати те, що зі мною там робили. Постійно думками по колу блукаю. То звідки мене Жаді витягне, то знов в це липке болото затягне, аж дихати важко.

 І ось Жаді втутила мені тарілку в руки, та столові прибори. Бо я знов щось випав з реальності.

– Яро, ку-ку, не спи ще рано! Треба тобі поїсти, бо щось ти змучений. Мабуть, те стерво тебе або погано годувала, або взагалі голодом морила! У-у-у! Ненавиджу! – мило буркотіла Жаді, як старша сестра, чи матуся.

 Я кволо всміхнувсь цій аналогії.

 Але щось навіть звичайні речі робити було важко, наче я знаходжусь під водою. Сподіваюся, це швидко пройде. Бо мисливці такою дурнею не повинні страждати.

 Я важко видихнув і подивився на представлену на довгому столі біля стіни їжу і страви.

 Бля….

– А їжа то де? – спитав розгублено я, чухаючи потилицю і вилупивши беньки на це...що язик не повернеться назвати їжею.

– Ну чого ти? Нормальні страви…тільки характерні для Іншосвіття! – сказала радісно Жаді і прочитала мені лекцію про видатку кулінарію Іншосвіття, від якої в мене шлунок в вузлик скрутило.

 Бо людині з людського світу то явно небезпечно їсти.

 Я обережно ткнув виделкою в те що здавалось зеленими спагеті, а воно того…збурилося, як океан в шторм, почало кидатись на мене своїм спагертті-мацальцями і ворожо шипіти, ще плюється соусом.

 Я лякливо відсахнувся, витріщив беньки, прикриваючись тарілкою як щиром, а виделка була моїм списом.

– Бля, що за чухня?! Чого воно таке агресивне?! Гей, сиди тихо, не чіпаю тебе, сцуко...– обурився я, дивлячись то да Жаді, яка здивовано дивилася на мене, то на це неподобство харчове.

– Та це просто подача така! Не хвилюйся, воно повністю їстівне, навіть смачне, – втішила мене Жаді, її обличчя скам’яніло, а очі блищали, вона стиснула губи в нитку.

– Ага, хрінова подача! Ще тумаків від спагеті я не отримував…Ні, дякую…зараз щось ще подивлюсь…– буркотів я…Дожився, вже з їжею балакаю та воюю. Прямо відчуваю себе героїнею казки чи фентезі роману.

 О, ще не вистачає прекрасного демона-лорда, якогось хріна з великим хазяйством, в якого по сюжету треба закохатися, а йому завоювати головну героїню.

 Бля…отой суп мені підморгнул, помахав привітно щупальцем. О, який ввічливий.

 Я кліпнув дивлячись на це, як сьоме диво світу. Може я сплю? Чи якийсь наркотичних речовини прийняв?

 Пішов далі, бурча собі під ніс, а о це що…це взагалі їстівне? А це? Бля….це звісно на щастя не рухається…але все одно їсти не буду – як мінімум з чоловічої солідарності….в мене аж дивлячись на це шрам від кільця занив. Пішов далі.

 І чую хтось тихо хрюкнув, я озирнувся, Жаді одразу зробила кам’яне лице, а ротик прикриває тарілкою, вже вся червона.

 Я вигнув брову.

– Так… можеш гиготіти, мені все одно. Я розумію тобі, відьмо, весело, – сказав я без злоби, навіть з якоюсь самоіронією.

 Бо це мої проблеми, що я не звичний до культури харчування її світу.

– Ні-ні...це безтактно і грубо! Бо я розумію, що ти ж новенький в цьому всьому. Тож твоя реакція нормальна…– сказала Жаді, але явно стримуючи посмішку.

– Ну-ну, – хмикнув я, подивився на свою тарілку, яка була ще порожня, але тепер на ній було щось схоже на кекс. Але я чітко пам’ятаю, що це не клав, я його назад виклав.

 А воно того...знов заплигнуло, як жабеня і радісно запульсувало міняючи колір.

 Знов я почув милий хрюкіт і схлипування, тихий сміх.

 Я повільно озирнувся на відьму, яка намагалася знов сховати обличчя за тарілкою.

 В мене око сіпнулося.

– ВІДЬМО… чого воно від мене хоче? – спитав я крізь зуби.

– О, як мило! Ти йому сподобався і воно обрало тебе, щоб ти його з’їв, – сказала крізь смішки Жаді.

– О, тобто не я їжу обираю, а вона мене? Охрінити! От ще їжа мене не домагалася! – здивувався я і подивився засуджуючим поглядом на цю страву з явним поганим смаком на людей – бо воно обрало не того.

– Ох, Яро! Вибач, я зараз тобі допоможу обрати щось підходяще. Але…але…ну ти так смішно реагуєш... ти такий милий, коли здивований, – сказала Жаді.

– Радий що тобі весело,– іронічно зауважив я.

– Ні…не з того що тобі погано...а з того що ти такий щирий в своїх емоціях… Я просто звикла, що всі стримуються чи лицемірять. А ти...якщо бісишся, то від душі. Ти такий милий в цей момент, – зізналася Жаді.

 Вона пройшлася біля столу і вибирала якійсь страви дуже прискіпливо.

 А я знов як дурне кліпнув і стою, думаю про те що вона сказала. Я подивився то на Жаді, то на страву, яка вибрала мою тарілку і тихо перепитав:

– Вона сказала що я милий…Я? – ця дивина погодливо закивала.

 Я потер задню частину шиї.

– Ось, тримай, – і Жаді з’явилася біля мене, забрала тарілку з дивиною і всучила мені іншу з більш-менш звичними для мене наїдками.

– Є…дякую…Та я б сам...розібрався…– розгублено сказав я, дивлячись на тарілку, бо щось не міг підняти погляд на Жаді, якось було це важко і незручно.

– Вибач…я така егоїстка. Я ж сама притягнула тебе в це місце, яке не облаштоване для звичайних людей. Тож тепер повинна дбати про твій комфорт. Не бійся, тут звичайна їжа без вибриків. Потім оберемо тобі десерт. Ти пити що любиш? – спитала Жаді.