Раді Вас бачити!

Світ перестав існувати, знов залишилися ми двоє: я і моя ціль...і ніж з темної енергії.

 Коли лишилось всього сантиметр до того як лезо проткне серце відьми – я почув вологий хрускіт наче прорвалася тканина. Мої груди опалило. Я більше не біг зробити вдих.

 Але хотів закінчити розпочате, та мене відшвирунуло від цілі. І я влетів в спиною в стіну і впав дико кашляючи і випльовуючи кров. Запізно я зрозумів, що в моїй грудині тільки-но побував меч…Даріель..завжди клятий Даріель..Звідки він..він раптного повернувся, хоча повинен був бути бозна де в Харсіті.

– Розано, ти в порядку? – спитав він.

– Що ти накоїів?

– Врятував тебе!

– Ні...ти його вбив!

 Ні, я не можу так задарма вмети. Ні! Коли був майже у цілі, а ще я відчув ЇЇ, і те як Їй заболіло моє поранення.

 Ось про який зв’язок вона мала на увазі...Пробач…

Перед очами почало все плисти і темніти…поки не наступила темрява.

 Жадана

 Я довго не могла заснути, навіть не скільки із-за того, що мені завтра з делегацією світлих відьм їхати в обійстя темної відьми Розанни. А із-за того, що мене мучило тягостне відчуття, наче хтось кістяною, льодяною рукою стискав серце. Я не могла місця знайти і вовтузилась в ліжку. Але врешті-решт я заснула. Та прокинулася від того, що мене наче штурхнули між лопаток і в грудині заболіло, так що я не могла вдихнути.

 Я вся була спітніла, мене калатало. Я привстала і побачила в глянцевій поверхні дзеркала… Яро! Він лежав і стікав кров’ю. В мене серце стиснулося в болю і жалю від побаченого.

– Що сталося? – вирвалося з жахом в мене.

 Я підскочила на ноги, підбігла до дзеркала, але там вже нічого не видно, крім мого відображення.

 А потім вгатила сліпуча блискавиця, аж темна кімната осяялась, як вдень і гримнув грім, аж скло затремтіло і піднявся вітер такої сили, що дерева гнулися до низу. І влупив дощ стіною.

 Я підійша до вікна, яке навіть із-за сили вітру відчинилося, зачинила. І побачила темні, гнітючі хмари, що були незвично низько і молнії, що їх прошивали. Дощ лив настілки сильний, що нічого не видно було навіть в мій сад.

 Мене трусило. А темна енергія в мені, якось дивно завмерла.

 Щось коїться. Але я не могла зрозуміти що саме.

 Наступного ранку.

 По трасі їхала делегація з машин, першою охорона, другою машина Горпини Лаврентіївни, третя моя і інші.

 Десь на під’їзді до території володінь темної відьми Розанни, приєдналася делегація з темних відьом.

 Дуже цікаво бачити, як навіть машини відрізняються: у світлих…світлого відтінку частіше більш сучасні. Темні люблять ретро машини темного кольору.

 Делегації їхали за певною швидкостю, яка регламентована протоком, коли немає небезпеи.

 А ось, і певні орієнтири, що вказують чиє це місце: певні знаки на деревах, навіть форма дерев: неприродня, покручена. І спеціально викладено каміння зі знаками, що відображає силу темної власниці. Але видно тут пройшлася добряча буря – стовбури могутніх дубів були виворочені, поламані, купа гілок повсюди валялася. Ґрунтова дорога розмита. Здається, та негода, що я бачила і тут була.

 І чим ближче ми під’їжали до маєтку темної відьми, тим неспокійніше мені було. От прямо нутрощі шкребло. Я нервово зковтнула.

 Руки спітніли.

 Але я таємно раділа, бо побачу Даріеля і Яро.

 Я так сумувала за цими двома! Навіть не знаю за ким більше.

 Але поки треба зібратися і бути серйозною. Це територія ворога, тут неможна піддаватися почуттям!

 Делегації зустріла сама господарка і численна прислуга маєтку.

 Взагалі, сам маєток явно древній, але перероблений під сучасний лад і не один раз. Він був величезним. Я просто впевнена, що і вниз він уходив численними тунелями, які простягаються на багато кілометрів.

 Маєток був в готичному стилі.

 Делегації зупинилися і почалася церемонія зустрічі і привітання.

 Все офіціозно, пафосно, щоб підкреслити поважність гостей. Розанна говорила тільки з Горпиною Лаврентіївною і Верховною темних відьом.

 Даріеля щось не видно як і Яро.

 А ще я тихцем роздивилася з близька Розанну. Яка вона гарна! Я важко видихнула, бо мені точно з її красою не зрівнятися.

 Так зберися ганчірка! Не час розкисати.

 Поки головні гості пішли за господинею, ми персонал повинні розійтись по кімнатам, які нам виділили.

 Я ж повинна не помітно обійти максимально швидко маєток, щоб знайти докази.

 Часу мені відведено до двох по обіді, бо тоді мені треба подати пані Горпині її ліки.

 Плюс того, що я без магічна і мене майже не спіймають захисті духи і заклинання. Навіть місцевий домовик, поки я сама до нього не заговорила не помітив мене. Я просто стільки років жила з вкоріненою думкою, що моя без магічність це принизливо і робить мене слабкою. Але ні. Моя сила якраз в непримітності і слабкості.

 А темну енергію в мені і поготів не відчувають інші – тільки може відчути її власник Яро та інший маніпулятор темною енергією.

 Але я все одно нервувала, щоб мене не зловили. Було страшно! Це ж вперше я так роблю. Якби було більше часу на підготовку, то пані Горпина мене б не залучала до такої тонкої справи. Все ж я краща лікарка та травниця, ніж шпигунка. Але що маємо те маємо.

 Так, я вирішила підійти до справи логічно.

 Скоріше за все, в самому маєтку Розанна не буде проводили магічні досліди, особливо з темною енергією. Тож темниці з полоненими мисливцями, її лабораторії – в підземеллях. Тепер мені треба налаштуватися на наш зв’язок з Яро, він мені допоможе знайти докази, або Яро.

 Я рухалася обережно і тихо. Мені напередодні вручила пані Горпина спеціальний артефакт, що робить невидимою. Це з позолотою витончений браслет, що ховався під манжетом сукні.

 Але артефакт не ховав ауру чи магічний слід та відблиск. А в мене цього нема, тож на мені він працює дуже ефективно.

 Я мало по малу підбиралася до входу в підземелля. Я опасливо озирнулася і скористалася ще одним артефактом, щоб зняти захист на вході.

 Знов воровато озирнулася і пішла кам’яними сходами вниз. Добре взула взуття на м’якій підошві, щоб не стукати підборами. І підібрала одяг, який не шурхотів.

 І ось, підсвічуючи собі ледь примітним артефактом: кільцем з білим камінцем, я вийшла до розгалуженого коридора, арочного типу. Я ще раз подумки торкнулася нашого зв’язку, який повинен бути більше яскравим, бо я поряд з місцем утримання джерела, але чомусь навпаки він ледь відчувається.

 Але я не здавалая. Я вперто йшла до цілі. Я її вишукувала, а коли ледь намацувала постійно вислизаючу нитку – хапала міцно і не відпускала.

 І ось я прийшла до камери, вона навіть була не зачинена. Я ще не увійшла в неї – а вже несло страхом, відчаєм і болем.

 А енергетика була така, що вішайся!

 Я повагалась, озирнулася і увійшла.

 Я за озиралась і побачила на підлозі купку попелу, я присіла і підсвітила і ледь не скрикнула, прикрив рот рукою. Я побачила там частини людських кісток.

 Моє серце скам’яніло від жаху і впало льодовою грудкою в нутрощі, охолодив їх. А душа затремтіла. Я дихати забула.

 Я бачила смерть в будь-яких її проявах, але щось цей лик смерті мені не знайомий, від того здавався не природно жахливим. Бо це не спалення, не магічне знищення. А щось…щось інше…первісно, космічно жахаюче.

Я нервово сковтнула грудку, яка стала поперек горла і дістав з сумки пінцет і спеціальний пакет, зібрала докази.

 Я навіть ще походив по камері, знайшла відмітки тих кого тримали тут. І шматки тканини, навіть шеврон з позначкою мисливців.

 Коли я зібрала докази, я поспішила шукати Яро.

 Я не хотіла думати, що його дістала така ж доля. Ні! Тільки не Яро! Тоді зрозуміло, чого наш зв’язок такий поганий. Ні! Він живий. Я його рештки не знайшла. Бо ті були не його, бо на них повинна була залишися темна енергія, того типу, яка була в мені.

 Мене трусило, було важко дихали. Нудило, хотілося як найшвидше тікати з цього пекла. Я шукала Яро не дивлячись на острах. Але його ніде не було. І це лякало ще більше.

 Я навіть знайшла де тримали Яро – тут найяскравіше відчувалися сліди темної енергії, але його самого не видно.

 Мені дуже було тривожно. Я звісно розуміла, що навлячи зможу о так одразу звільнити хоча б когось. Але я хотіла хоч побачити. Впевнитись, що з Яро все добре. А якщо я зробила тільки гірше, коли не дала мисливцю закінчити розпочате? Що якщо я так стала винна в його жахливий загибелі?

 Я поступово вибралась з підземелля.

 Але тут я почула кроки. Я огляділася і заховалася темному кутку. Перечекаю поки той невідомий пройде.

 Але кроки так не дійшли і стихли. Я полегшено видохнула, дригнув нервово китицею хвоста. І обережно визирнула – нікого. І пішла далі. Але тут я відчула рух позаду. Йой! Моє серце пішло в п’яти.

 Я інстинктивно припустилася швидше тікати, але мене схопили за шкірки і потягли назад.

 Я почала пручатися і шипіти, як кішка яку тримають за загривок.

– Пусти, придурку! – вирвалося з мене злякано.

– Не зрозумів…Жаді це ти? – почула я розгублений голос.

 Я перестала вовтузилися і озирнулася...Даріель. На його обличчі була відображена здивована-розгубленість.

– Даріель! – зраділа я.

 Він з запізненням відпустив мене і я кинулася обіймати його.

– Що ти тут забула? Розанна тебе знайшла? – спитав Даріель в його голосі вчулася тривога.

 Я задоволенням втягнула носом його аромат, щоб запам’ятали найкраще і насититися, бо так давно не відчувала. І тепло, і лоскот його аури.

– О ні! Я приїхала з делегацією світлих відьом. Скоро мені треба подавати лікувальний напій нашій старшій, – відповіла я, потершись щокою о його сорочку.

– Добре…– з полегшенням відповів Даріель, повагавшись приобійняв мене.

– А де Яро? – спитала я.

– А нащо він тобі? – чогось я почула тремтіння в голосі Даріеля.

 Я підняла голову і подивилася в його напружене обличчя.

– Ну…його шукають мисливці. Вони знають він живий. Вони поставили нашій старшій ультиматум, якщо не віддаємо його, буде бій, – сказала я.

– Вибач, я все розумію. Але хвойда належить Розанні, він вже їй навіть відався повністю. Я їх застукав вже в одному ліжку, – повідомив Даріель.

 Мене чогось під серцем вкололо, як це почула. Але я розуміла в яких умовах находився Яро і що я сама його туди штовхнула. Та і у нас з ним поки односторонній зв’язок, тож засуджувати його не маю право.

– І що? Він жива істота, має свою волю. Він не може комусь належати, як і ти...я і тебе звільню. Але спершу мені треба забрати Яро, щоб не було війни! Де він? Допоможи його витягти.

– Ні! Він вже залишиться тут назавжди! Повертайся до своїх! Тут небезпечно! Забуть про цього придурка. Він сам себе занапастив.

– Даріель...що сталося з Яро?

 Даріель важко видихнув на його обличчі відобразилося образа, а в очах я побачила біль і не розуміння. Він відвернувся, його вуста стинулися в одну лінію. Він закрив очі і відкрив, ще раз видохнув.

– Жаді, мила, от скажи чого ти так старанно опікуєшся над цим вилупком? Що доброго ти від нього бачила? – спитав з надривом в голосі Даріель і опустив погляд на мене, його очі блищали. – Навпаки, він намагався тебе вбити декілька разів. Не дивлячись на те, що ти його рятувала.

 Я задумалась. Я відчула, що мої слова ранили Даріеля. Мабуть, він дійсно правий. Яро дуже складний, він грубий і ледь мене не вбив. Але я не можу все одно його ненавидіти. Бо він бранець, над яким знущається темна відьма. Та і самій мені Яро потрібен.

 Я винувато опустила погляд.

– Жаді, ти звісно тепла і чуйна відьма. Сама добра яку я бачив. Але вмикай холодний розум. Ця хвойда небезпечний. Він занапастить тебе. Очорнить. Він вже отруїв тебе своєю темною енергією. І може далі труїти. Він мисливець, який вчився нищити тобі подібних. І з радістю знищив би тебе, – додав Даріель, схилившись до мене і поцілував ніжно в маківку, притулившись щокою до неї і потершись.

– Так...я все забуваю з якого роду Яро…шкода…

– Я хвилююсь за тебе. Якби мені було все одно, то я б нічого не сказав. Але це не так. Тож…мила...забудь про цю бестію…і ось…– і він дістав з кишені, щось зблиснуло і вклав мені в руку.

 Я роздивилася і це виявилось перо з темної енергії…Яро! В захисному футлярі.

– Де ти це дістав? – здивувалась я, підняв погляд на Даріеля.

– Я ж дав тобі слово і дотримав його. Якщо тобі не вдасться мене витягти, то хоч я дотримаю слово по відношенню до тебе і допоможу чим зможу. Це буде гріти мою душу, навіть якщо Розанна викине мене в пекло, – сказав Даріель.

– Дякую…ти перший з чоловік хто дійсно тримає слово і допоміг мені. Я цього не забуду і врятую тебе! Просто коли поверну магію це буде легше зробити! – пообіцяла я, мій голос тремтів.

 Даріель поцілував мене в лоба на кінчик носу.

– Я в тебе вірю, ти сама розумна відьма яку я зустрічав! Якщо буде можливість, можеш мене побачити в клубі «Оксамитова спокуса». Нажаль, в Бібліотеку мені вхід закрит. Дякую колишньому тієї стерви, – сказав Даріель.

– Добре, хоч такий спосіб в нас є побачитись, – зраділа я.– Бо я без тебе не можу!

– Мені теж без тебе важко! Але все...поспіши! Мені теж пора, щоб не викликати підозр, – сказав Даріель.

 Я не втрималася, встала на шпильки і легенько поцілувала його. А Даріель здригнувся і обхопив мене за плечі і поцілував пристрастно. Наче хотів розсмакувати мої вуста, насолодитися ними на довгий час. Бо ще не відомо коли ми побачимось.

 Я надійно сховала під сукнею дарунок Даріеля. І поспішила повернутися до пані Горпини.

 Тим паче, офіційна частина, яка в мене викликала нудьгу закінчилася.

 Я принесла на підносі ліки Горпині Лаврентіївні, вона не відволікаючись від невимушеної розмови взяла, маленьку філіжанку і випила, навіть не зморшившись, бо ліки трохи були терпкі, хоча я їх намагалась підсолодити.

 Взагалі зараз бесіда трьох могутніх відьом виглядала як розмова давніх подруг, ніж відьом з різних сторін. Бо Горпина Лаврентіївна зі світлих, а Аметиста Верховна темна відьма.

 На мене не звертали уваги. Тільки пані Горпина попрохала зробити їй масаж голови та шиї.

 Я кивнула і віддав підніс іншій відьми-служці, почала масажувати шовкове волосся пані.

– Ой, а це що в тебе нове кольє? Так ще з сапферіту? – здивувалася пані Горпина.

 Я зазвичай до брязкалець стримана, але тут підняла зацікавлений погляд.

 Дійсно, на лебединій шиї красивої верховної темної відьми, красувалося витончене кольє з незвичного каменю, який наче був матеріалізованим космосом, який застиг в опалі чи сапфірі.

 Це не просто дорогий камінь, а дуже рідкісний і цінний. Його використовують в усіх галузях Іншовсіття – від ювелірних виробів, до технологій, алхімії, захисних амулетів, різних артефактів. Мало хто може дозволити собі такі дорогі подарунки. Але прийнято вважати, що цей камінь захистить власницю і підсилить її магію.

 Йох, от би мені такий…я нажаль, ні разу навіть не торкалася такого скарбу. Тільки вивчала в книгах про нього.

 Походить камінець з таємничого Дому Сапфірової Ружі. Але Дім вже зникнув, то більше таких каменів ні де взяти. Тож зараз в обіході те що лишилось чи зі схронів запасливих колекціонерів.

– Та-ак...ой, як я довго мріяла про такий дарунок. І от нарешті мені подарували, – сказала Аметиста і любовно торкнулась каменів в кольє.

– Що з’явився новий залицяльник? Досить впливовий? Хтось з Благородних Домів? – перепитала єхидно Розанна, а в самої явно горять очі від заздрощів.

 Мені здалося вона зараз з’їсть очами це кольє.

 Дивно, я думала у такої могутньої відьми, як Розанна є такі скарби. Хоча в неї є самий головний скарб...Даріель…і Яро…

 Я важко видохнула.

 Найбільше сапфірітів мають п’ять Благородних Домів.

– Ой, все вам розкажи…– з хитрицею відповіла Аметиста і вдавано знітилась, тримаючись так, щоб камені найбільше блишали.

– Так…цього року сапфіріти дуже здорожчали. Але то нічого, а от те що їх вже майже ні де не знайти...о це біда, – сказала пані Горпина.– Наче після того як пішли сіяльці, зникли їх техноїди і занепав Дім Сапфірової Ружі – магія почала вичерпуватися. І тут би знадобився сапфіріт, щоб її підтримати, і він зникає, як і темна енергія, яка найперше майже зникла.

– Так…а сім’я Дітей ночі отримала техноїда. Тож техноїди прямо всі не зникли. Ікласті вилупки десь одного надибали, – зауважила Розанна, граючись вином в бокалі.

– В тебе застаріла інформація, вже техноїд помахав механічними крильцями і полетів геть, – відповіла Аметиста , дістав із-за пазухи дзеркальце і почала дивитись в нього, особливо милуючись кольем.

 Розанна подивилась на «колегу» примружив хижо очі.

– Звідки знаєш?

– Ну не тільки в тебе повсюди «співочі пташки».

– Так і де подівся той техноїд? – перепитала Розанна.

– По чуткам служить якомусь Недану Рейну і мавці Баби Роач. Вона тепер володіє успішною компанією з вибоництва дронів, – додала Аметиста .

– Що? Та стара шкапа? Вона ж наче володіє мережею купалень і готелів, а тепер аж цілою технологічною компанією? Мавка? Та що є втіленням природи? Розробниця дронів? – не вірила Розанна.

 Мені так було сумно знов розставатися з любим Даріелем і що так не побачила Яро. Я так не почула що з ним. Але Даріель правий, я занадто переймаюся за цього грубіяна. Але ж у нас зв’язок і він мені потрібен...а...вже не так...дякуючи Даріелю. Цікаво, а як Даріель вмовив впертого Яро мені дати своє перо?

– А ти повір. Ну може розробник там є Недан, але тим не менш. «Стара шкапа» не чахне тихенько в лісі, а поступово прибирає до рук Рутенію. Вже з підримки ТехСкай на хмарочосах з’являються цілі сади, – зауважила Аметиста .

– Прекрасно! Навіть мавки вже адаптуються до нових реалій! А ми відьми відстаємо! Нам теж потрібна зброя, яка зможе захистити від технологій людей. А саме технологія Древньої Сіалії! – палко заявила Розанна.

– Так…маленька деталь, керувати технологіями Сіалії можуть тільки союзники, тобто Благородні Дома. Ми в цей перелік не входимо, – зауважила пані Горпина.

– Це вже деталі! Якщо ікластим вилупкам вдалося якось змусити собі слугувати техноїда і ми можемо, – зауважила Розанна.

– Але він все одно втік.

– Від мене не втече…– якось зловісно проговорила Розанна.

 Ого, о це самовпевненість! От могутні, древні вампіри не втиматли не менш древню, високотехнологічну зброю надцивілізації, а якась темна відьма втримає. Я скоріше повірю, що в результаті її екскрементів нас всіх знищать.

 Але я теж не відмовилась від техноїда, тоді могла звільнити Даріеля і Яро, і за Віктора не довелося виходити.

 Але все одно з людською технікою не товаришую. Куди мені сіялську брати?

– Ні, Розанно це занадто небезпечно. Техноїд без сіялських наглядачів це небезпечний артефакт. Плюс він працює на темній енергії. Один невдалий рух і його ядро вибухне, що призведе до знищення цілої планети,– не погодилась пані Горпина.

– Але, ж нам потрібна зброя…

– Нам потрібен мир. І от що дійсно погано, так те що до мене прийшли мисливці. Добре, поки молодь і заявили що хтось з відьом тримає їх людей. І це вже загрожує втратою миру. Це все серйозніше, ніж фантазії про зброю, принципи роботи якої нам не відомо, – зауважила пані Горпина.

– Що за брехні! Це наклеп! – обурилась Розанна.

– А я чула, що це зробили вампіри, – сказала Аметиста .

– Тим не менш, вони показали доказ, – додала суворо пані Горпина.

– Ну що ж, значить треба шукати цю винуватицю,– сказала Розанна, – І чим швидше! Бо мир це головне, його так важко здобути і так легко втратити.

 І ще так Розанна гиденько всміхнулась.

 Ну чого я така слабка? Бо так хотіла ту посмішку стерти з її нахабної пики, бо вона ж винна в тому, що зараз всі під загрозою. Ще сидить рже.

 Стерво нахабне!

 Я ледь стримувалась, бо в мені все кипіло. Але це була лише лють безсилої відьми.