Раді Вас бачити!

Жадана

 Я з болем в серці бачила, як Яро падав. Наче підбита з рушниці сова – роняючи пір’ячко трагічно рухнула з небес.

 Моє серце обливалося кров’ю. Я з силою, вчепилася в колону, ламаючи нігті, гарячі сльози котилися по щоках. Я відчувала, його останній вираз: «Зрадниця». Це пекуче слово, прожгло кислотою скроні, билося в мозку.

 Я нервово била кісточкою хвоста о підлогу. Прибрав одну руку з колони і схопилася за серце, що боліло.

 Але я не могла інакше. Я передчувала близьку смерть Яро, я вже відчувала її сморід, вона вже була матеріальна. Я ненавиджу себе за те що занадто слабка і все що могла – це так ницо кинути голкою в Яро, коли він не чекав нападу.

 Бо я єдина кого пропускав його захист.

 Спочатку можна вирішити, що я рятувала коханого Даріеля. Я теж так подумала. Але ні…я знала що мої причини куди глибші. Я нервово сковтнула, гудку застряглу в горлі, губи пересохли, я їх нервово кусала.

 Я не можу дивитися, як Яро добровільно відмовляється від життя. Я стільки раз рятувала життя, бачила його народження. Довго допомагала вилікувати хвороби, що не дають зародити те життя. Щоб створити життя потрібно дев’ять місяців і стільки зусиль, зате знищити лише мить. Яро егоїст! Як і всі чоловіки, які не відчули як важко привести це тендітне життя в світ. Та його мати сама б відлупила за такі витівки! Дурні чоловіки! Яро дурачок! Так ідеї це красиво, принципи звучать гарно, але це слова. Поки є життя, можна повернути честь, придумати ще інші принципи. А от коли настає смерть, вже нічого не змінити. Цікаво, хто смачніший черв’якам чоловік з принцами чи без? Але сенс один.

 Я розумію, що тепер нажила собі ворога. Але нехай гнівається, та він буде жити. А Розанна точно такий цінний актив не знищить. А я знайду спосіб того витягти і Даріеля. Два придурки!

 Хоча мені дійсно прикро і боляче, що Яро вимушений буде скніти в полоні. Але він буде жити. З полону є вихід, з могили ні.

 Наступного дня я ледь висиділа роботу. Потім знов відправилась в Бібліотеку. Хоча її поки що зачинили на момент, коли відремонтують площу. Мені в ній були раді, власниця цього хранилища знань покликала, бо в неї розігралась мігрень. Я ледь знайшла місце куди припарковати машину. Бо все ж було перекурочено.

 Але вже бригада іннародців будівельників старанно наводила лад. Це скарбники – низенькі, кругленькі, бородаті, з крючкуватими великими носами, маленькими купко посадженими оченятами. Скарбники живуть у горах, в підземних печерах, шахтах. Видобувають підземельні скарби. Вони найкращі ковалі та будівельники. І дуже трудолюбиві ще трохи любителі мухоморівки. От від одного особливо тягнуло, він кумедно гикнув, але це не завадило йому робити гарно свою роботу. Тут вони прямо ідейні. Я чула колись вони тим зі своїх хто халтурив відрубали руки. Не знаю наскільки це правда, але я б теж була старанна, якщо мені могли відрубати руку.

 Я привіталася на загальному інномірянському. Бо скарбники трохи ображаються, якщо їх ігнорували. Вони пропихтіли наче я відволікаю їх від роботи, але відповіли. Але це теж частина менталітету.

 Мене вже зустріла збентежена Ламіка.

– Ну як ти? Як спала? – поцікавилась подруга, при обняла мене.

– Ох…а як мені спати, коли я віддала тій стерві того хто мені довіряв? Я з таким трудом досягла, щоб він мені вірив і що? Власними руками це спаскудила,– відповіла я.

– Та яке тобі діло до маніпулятора та ще мисливця? А нічого що ти їх боялася? А тепер страждаєш, що один скніє під владою темної відьми? – здивувалася Ламіка.

– Так, я все ще їх боюся і його. Але тим не менш…мене до нього тягне. В нас енергетичний зв’язок, – сказала я з сумом.

– Як? Коли? Це ж так складно встановити. Це спеціальний обряд повинен бути деталі якого втрачені з цивілізацією сіальців, – здивувалась Ламіка.

– Коли отримала частку його темної енергії, – сказала я.

– О, Місяць і зорі, о це ти вляпалась! Я тобі казала що нічим добрим твої пригоди з тим янголом не скінчаться! Він мені одразу не сподобався. Це через нього! – обурилась Ламіка.

– Ні, це був мій вибір! Тільки мій. І я несу за нього відповідальність! – відповіла я.

 Я чемно постукала, перед тим як зайти кабінет, мені дозволили і я увійшла.

– О, вітаю, як добре що ти прийшла! Я тебе зачекалась! – зраділа Горпина Лаврентіївна.

 Це була середніх літ жінка, з шоколадним кольором волосся, укладеного в складну зачіску. Сіро зелені очі з прищуром уважно мене вивчали в обрамленні стрільчатих вій. Рожеві губи розтягнулися в приємній посмішці. Одягнена була в сукню з подолом до підлоги з традиційною вишивкою. Її шию прикрашали коралі, пацьорки, ґердан.

– Вітаю! Горпина Лаврентіївна, я принесла ваші ліки! Зараз врятуємо вас від недугу, – привіталась я і приступала до роботи.

 Поки руки працювали автоматично, я все думала про Даріеля, про Яро.

 Даіреля теж немає сьогодні, я переживала, а чи буде він взагалі ще їздити? А Яро? В мене серце щемило при згадці про них. Мені так вистачає їх.

 З Даріелем так було спокійно і з ним цікаво обговорювали про щось розумне і філософське, чи дурниці. Чи просто мовчати. І просто знаходить поряд. Він огортав своїм теплом. Міг уважно слухати і міг підтримати. З Яро хоча ми менше спілкувались, хоча не так… зовсім не спілкувалися. Але все одно він запав мені в душу. От щось в ньому є ще крім темної енергії. Його живий розум. Він швидко вчиться, уважний до деталей і знайде вихід з будь якої ситуації. А ще з ним весело.

 А тепер все...їх нема…І все через того Маркуса і Розанну.

 Я важко видихнула.

 Аж тут помітила на столі синю ружу в роскошнній вазі.

– О, які гарні квіти…до речі, а можна мені саджанець? – спитала я, бо вчора з цією суматохою не змогла собі викопати чарівну квітку.

– Ох, нажаль, це не просто гарна квітка, – тяжко видохнула моя начальниця і власниця Бібліотеки, – Ці квіти ростуть там, де високий рівень темної енергії. Вони вважай її індикатор. Чи там де проливалась кров жителя з Древньої Сіалії.

 І Горпина Лаврентіївна потягнула руку до квітки і з ніжністю торкнулась пелюстки.

– Але нажаль, після того як сіальці пішли і рівень темної енергії впав, ці квіти зникли. І от вперше за стільки сторічь вони зв’ялились вчора. Після битви двох маніпуляторів темною енергією, – продовжила вона.

 Взяв з вази квітку і з насолодою вдихає її аромат.

 Я навіть на відстані чула цей солодкий, але неприторний, свіжий аромат.

– Це диво. Але нажаль, як би ми не намагалися врятувати цю красу. Вона гине. Тож якщо хочеш, бери, але якщо не вийде сильно не засмучуйся, бо я знаю як ти страждаєш, коли не можеш врятувати якусь рослину, – попередила начальниця.

– Я все ж спробую, – сказала я.

– Ну добре…хочеш ще красиву легенду розповім, теж пов’язану з цими ружами? – перепитала Горпина Лаврентіївна.

– Так, якщо можна.

– Ці квіти ростуть по чуткам в саду Іннародів, а саме фей, куди нікому з сторонніх ходу немає. І в саду Князя Двору Сапфірової ружі, там було велике множество цих квітів і ще рідкісних родом з Древньої Сіалії. А ще був Зал насолод, – і начальниця показує мені на картину, на яку я зазвичай не звертала уваги.

 І тут мене прошиває наче струмом, бо я бачила схоже місце…у в сні! Цей зал…ці квіти. Той крилатий чарівний звабник, що ледь мене не наповнив, ой…

– Так це місце реально існувало?

– Що так? Чого ти завмерла і зблідла? – перепитала власниця Бібліотеки, уважно на мене подивившись.

– А скажіть, це ж реальне місце чи більше легенда?

– Колись воно існувало чи існує зараз не знаю, – сказала Горпина Лаврентіївна.

 Та ось і кабінет влетіла бліда, схвильована, і захекана Ламіка.

– Що сталося? – спитала начальниця.

– Там...там капець!

– Ну що знов?! – обурилась власниця Бібліотеки.

 Горпина Лаврентіївна швидко йшла довгим величезним коридором Бібліотеки на вихід, ми дріботіли слідом.

 Скоро ми опинилися на ганку.