Спочатку:
На сторінку книги
Тронна зала замку перетворилася на палаючий океан розкоші. Тисячі магічних свічок плавали під стелею, відкидаючи відблиски на чорний мармур підлоги та золоту ліпнину. Демони вищого світу, одягнені в шовк, оксамит та тонку шкіру, кружляли в танці під звуки оркестру, що грав музику, яка нагадувала ритмічне серцебиття самої землі.
Вальтазар стояв на верхній терасі, стискаючи перила так, що камінь ледь не тріщав. Він був у парадному мундирі — глибокого фіолетового кольору з срібним гаптуванням, що підкреслювало його статус першого спадкоємця. Але його погляд був прикутий не до гостей, а до великих сходів.
— Вона запізнюється, — прохрипів він Гроку, який стояв поруч.
— Жінки завжди запізнюються на власну тріумфальну появу, мій принце, — філософськи зауважив старий слуга, ледь помітно посміхаючись у вуса. Грок знав, що зараз відбудеться, і це додавало йому бадьорості.
І тут музика раптово стихла на півтакті.
На вершині сходів з’явилася Вікторія.
Це не була просто сукня — це був маніфест. Пані Ельза і метр д'Орн перевершив себе. Сукня кольору «опівнічного срібла» облягала фігуру Віки, наче друга шкіра, а довгий шлейф із напівпрозорої тканини, розшитий дрібними кристалами, створював ілюзію того, що дівчина йде крізь зоряний пил. Її волосся було підняте вгору, відкриваючи тонку лінію шиї, а єдиною прикрасою був той самий погляд — впевнений, трохи зухвалий і абсолютно спокійний.
Вальтазар відчув, як у нього перехопило подих. Його «помилка виклику», його проблема, його головний біль... зараз вона виглядала як справжня королева Пекла. Ревнощі спалахнули з новою силою, коли він побачив, як сотні чоловічих поглядів прикипіли до неї.
Віка повільно спускалася сходами. Вона бачила Вальтазара, бачила його шоковане обличчя і подумки поставила собі «залік». Але її увага була зосереджена на іншому.
У центрі зали, біля самого короля, стояв Малфас. Поруч із ним — Селена у вичурній золотій сукні, яка виглядала занадто перевантаженою на фоні лаконічної елегантності Віки. Селена кинула на Віку погляд, сповнений такої ненависті, що ним можна було б різати метал.
— Ти виглядаєш... — почав Вальтазар, коли Віка нарешті підійшла до нього.
— Приголомшливо? Знаю, — підморгнула вона, приймаючи його руку. — Вальтазаре, тримай обличчя. Твій батько на нас дивиться.
Король справді спостерігав. Він сидів на масивному троні, підперши голову рукою, і в його очах читалися цікавість і легка повага. Він не чекав, що «смертний дефект» зможе так органічно вписатися в його двір.
Раптом музика змінилася на тривожну і низьку. Малфас зробив крок уперед. Його обличчя раптом спотворилося, тіло почало дрібно тремтіти, а голос став глибшим і гучнішим, розносячись залою:
— Магія предків прокидається! — закричав він, здіймаючи руки до кришталевого склепіння. — Я чую голос Безодні! Сьогодні доля відкриє нам своє справжнє обличчя!
Гості завмерли. Це було воно — «видіння». Малфас почав повільно кружляти на місці, наче в трансі. Його рука випросталася і, зробивши коло, зупинилася, вказуючи прямо на Селену, яка зобразила на обличчі глибоке потрясіння.
— Ось та, чия кров резонує з серцем принца! — проголосив жрець. — Селена, донька жреця, обрана самим вогнем для молодшого спадкоємця Мортімера!
По залі прокотився гул. Король повільно підвівся.
— Якщо магія вказала — ми маємо підтвердити це біля вівтаря, — гучно промовив він. — Починайте ритуал кубка!
Віка відчула, як рука Вальтазара на її талії напружилася.
— Це неможливо, — прошепотів він їй на вухо. — Я знаю свого брата. Вони не істинні. Це маніпуляція. Я маю зупинити це!
— Стій, — Віка міцно схопила його за лікоть. — Просто дивись. І вір мені. Зараз твій брат покаже, на що він здатний.
Мортімер, який стояв неподалік, виглядав спокійним. Він поглянув на Віку, ледь помітно кивнув і впевненим кроком попрямував до вівтаря, де Малфас уже тримав той самий — підмінений — флакон із золотистим (завдяки блискіткам) зіллям.
Усі в залі завмерли в очікуванні дива, не підозрюючи, що за мить диво перетвориться на «зелену катастрофу».
Малфас діяв з театральною точністю. Він підняв флакон над головою, дозволяючи світлу свічок грати на золотистій рідині, яку Віка так дбайливо «вдосконалила» блискітками.
— Зв’язок, що був передречений! — вигукнув жрець. — Нехай кров принца прийме силу долі!
Він вилив вміст флакона в ритуальну чашу, куди вже була додана крапля крові Селени. Мортімер підійшов до вівтаря. Його обличчя було напрочуд спокійним, що ще більше нервувало Вальтазара.
Малфас подав чашу Мортімеру, очікуючи, що той зробить великий ковток, аби приворот подіяв. Жрець ледь помітно посміхався, вже відчуваючи смак перемоги. Але Мортімер не підніс чашу до губ.
Він повільно повернувся до Селени, яка стояла поруч із виразом фальшивої скромності.
— Мій шляхетний батьку, шановні гості, — голос Мортімера пролунав чітко і впевнено. — Сьогодні доля вказала на прекрасну Селену через видіння нашого вельмишановного жреця. Це велика честь. І саме тому, як істинний принц і джентльмен, я не можу дозволити собі випити першим. Нехай та, кого обрала магія, першою торкнеться цього священного дару.
У залі запала тиша. Король зацікавлено подався вперед, схвально кивнувши. Це був жест, гідний майбутнього правителя.
Селена на мить завагалася. Вона знала, що в чаші має бути есенція «Квітів забуття», яка не повинна була їй зашкодити, а лише прив'язати Мортімера. Малфас теж зблід, але на очах у короля він не міг зупинити доньку — це виглядало б як сумнів у власному видінні.
Селена видавила посмішку, прийняла чашу з рук Мортімера і зробила великий, впевнений ковток, аби довести всім свою «істинність».
Минула секунда. Потім інша.
Першою ознакою того, що щось пішло не так, став звук. Короткий, гучний і дуже виразний — «Ік!».
Селена притиснула руку до рота, її очі розширилися від жаху.
— Ік! — повторила вона ще голосніше.
Раптом її шкіра почала змінювати колір. З ніжно-фарфорової вона перетворилася на яскраво-зелену, немов у болотяної жаби, а по шиї та щоках розповзлися великі рожеві цятки.
— Що це за... — почав Малфас, але його голос потонув у наступному звуці.
Живіт Селени видав такий гучний, непристойний буркіт, що він відлунив від мармурових стін тронної зали, наче далекий грім. Дівчина зігнулася навпіл, знову гикнула, і від кожного її «ікання» з її волосся почали вилітати дрібні зелені іскри, що пахли тухлою капустою.
Король підвівся з трону, його обличчя налилося гнівом.
— Малфасе! Це і є твоє «священне видіння»?! — загримів правитель. — Твоя донька світиться, як болотяний гриб, і видає звуки, що ображають слух корони!
Мортімер зробив крок назад, зобразивши на обличчі ідеальний, театральний шок.
— Батьку, здається, магія замку вкрай обурена цією спробою підмінити істинність! — вигукнув він.
Вальтазар, який весь цей час стояв поруч із Вікою, відчув, як його рука мимоволі розслабилася. Він повільно перевів погляд на Віку. Вона стояла з неймовірно серйозним виглядом, але в її очах танцювали такі бісики, що він нарешті все зрозумів.
— Ти... — прошепотів він, нахилившись до її вуха. — Це твоє «зелене зілля»?
— А ти сумнівався в моїх талантах? — так само тихо відповіла Віка, не зводячи очей із Селени, яка вже намагалася втекти із зали під прикриттям розгубленого батька, супроводжувана нестримним реготом гвардійців Кроша та Брута.
Бал перетворився на хаос, але це був найкращий хаос у житті Віки.
