Спочатку:
На сторінку книги
Якщо Вальтазар сподівався, що обчислення площі трикутників врятує його від ментального апокаліпсису, то він катастрофічно помилявся. Побутове закляття «Рожевого Парнасу», яке підчепили Мортімер і Зора, виявилося настільки заразним, що Віка через «Якір крові» мимоволі транслювала іронічні римовані думки прямо в голову принца.
Спроби першого принца збудувати в уявленні глухі стіни зазнали нищівного фіаско. Щойно він намагався зосередитися на державних звітах, у його свідомість безпардонно вривався бадьорий внутрішній голос Віки. Вона розглядала бібліотечні полиці й абсолютно не контролювала потік свідомості, тому Вальтазару довелося вислухати три куплети про те, що «якщо книжку не протирати, можна пилом заригати», і довгу, болісну поему про діряві шкарпетки Кроша, яка закінчувалася канонічним: «Мортімер — рожевий птах, у Старійшин буде жах».
Наступну годину Вальтазар провів у стані глухого роздратування, намагаючись відгородитися від чужого голосу. Його власна фіолетова магія іскрила на кінчиках пальців, а слуги боязко обходили королівські покої десятою дорогою, зачувши, як принц тихо, крізь зуби, проклинає ямб, хорей та всі існуючі у всесвіті рими.
Але справжня, глибока тиша впала на замок тільки тоді, коли над вежами пролунав потрійний, низький удар громового гонгу. Цей звук не мав нічого спільного з побутовою метушнею. Він вібрував у самих стінах, змушуючи дрижати кришталеві люстри й затихати навіть підземне полум'я в камінах. Цей звук означав лише одне: Король повернувся. Його Величність нарешті прибув назад у замок після кількаденної інспекції дальніх кордонів королівства, де за чутками знову активізувалися тварюки Попелястих Земель.
Архівне крило миттєво наелектризувалося. Атмосфера комедії положень, яка панувала тут ще п'ять хвилин тому, випарувалася безслідно. Брут і Крош, які щойно з тихими смішками допомагали Зорі зчищати залишки рожевого пуху з меблів, миттєво витягнулися по струнці. Крош так поспішав сховати за спину ганчірку, що ледь не вивихнув лікоть, а обличчя обох гвардійців блідли на очах, набуваючи примарного відтінку.
Мортімер одразу ж вирівнявся, одним різким рухом скинувши з плеча останню рожеву пір'їнку. Його легковажний, збентежений вигляд зник за частку секунди, поступившись місцем суворій бойовій виправці принца і застиглій, майже кам'яній масці на обличчі. Поруч із ним Зора судорожно вчепилася в якийсь важкий фоліант, притискаючи його до грудей як щит. Дівчина-бібліотекар дивилася на двері з таким виразом, здавалося, бажаючи провалитися крізь підлогу.
Важкі двері архіву повільно відчинилися, видавши глухий, грізний скрип.
Король навіть не зняв важкого дорожнього плаща, який усе ще пахнув прикордонним попелом, паленою сіркою та нічною грозою. Від постаті правителя віяло такою колосальною, придушливою темною магією, що повітря навколо затремтіло, а магічні світильники вздовж стін приглухли, схиляючись перед вищою силою. Високий, ставний, із крижаним, пронизливим поглядом яскраво-червоних очей та важкою короною, що виблискувала на голові чорними діамантами, він пройшов у зал своєю звичною владною ходою володаря замку. Це був той самий грізний правитель, який не так давно власноруч прогнав жреця Малфаса геть, змусивши всю бунтівну шляхту Пекла тремтіти від одного згадування свого імені.
Він важким поглядом повільно обвів кімнату, наче рентгеном. На мить він затримався на Мортімері, оцінюючи його ідеальну поставу (і, здається, помітивши рожеву пушинку біля його ніг), а потім перевів свій погляд на Віку.
Віка мимоволі згадала їхню першу зустріч на самому початку її перебування в цьому світі. Тоді їй здавалося, що Король Ваалзерон випалить її на місці одним поглядом. Зараз цей погляд не став м'якшим.
— Радий бачити, що ти все ще жива, смертна, — його голос пролунав низько і розкотисто, вібруючи в грудях присутніх і змусивши Зору здригнутися. Король підійшов ближче, і важка тканина його плаща зашурхотіла по каменю, наче попередження. — Щойно я переступив поріг свого замку, як мені доповіли про Ліліт. Рід відступників знову підняв голову за моєї відсутності. Малфаса я особисто виставив за межі цих земель, але його спільники, як бачу, погано засвоїли урок і вирішили влаштувати заколот прямо під моїм дахом.
Віка, попри гнітючу ауру правителя, яка важким пресом тиснула на плечі, трималася рівно. Вона зціпила зуби і змусила себе не відводити очей. Вона вже знала, що перед цим демоном не можна показувати слабкість — він поважав лише залізну волю.
— Ліліт отримала свій вирок на суді, Ваша Величносте, — впевнено і чітко відповіла Віка, хоча всередині все стиснулося від напруги. — Докази були беззаперечними. Зрада була доведена до останнього слова.
Король ледь помітно примружився, оцінюючи її сміливість і те, що вона не опустила голову, як інші. У кутиках його губ проглянула жорстка, ледь помітна лінія. Потім він різко повернув голову і кинув короткий погляд на Мортімера:
— Мортімере. Твій вигляд після цієї «шпигунської операції» викликає запитання, але доказова база зібрана непогано. Рада Старійшин закрила роти лише тому, що вони пам'ятають мою сокиру. Вони бояться ворухнутися, поки я тут. Але Малфас усе ще на волі, і він збирає сили на кордонах. Він не зупиниться перед тим, щоб повернути свій вплив.
У цей момент до архіву швидким кроком увійшов Вальтазар. Його кроки були стрімкими, а фіолетова аура навколо його тіла палала так яскраво, що миттєво зіткнулася з важкою червоною аурою батька. Повітря між ними буквально затріщало від статичної магії, створюючи таке важке напруження, що Крош поруч із Вікою навіть затамував подих.
— Батьку, — Вальтазар схилив голову в суворому, бездоганному вітанні, зупинившись між Королем і Вікою. Його обличчя було блідим, а в очах світилося глухе роздратування — як через появу правителя, так і через залишкові рими Віки, які все ще крутилися в його ментальному полі. — Мені доповіли, що твоя інспекція на кордонах завершилася.
— Завершилася, — відрізав Король Ваалзерон, повільно розвертаючись до свого старшого сина. В його червоних очах спалахнув небезпечний, караючий вогонь. — І те, що я побачив на кордонах, мені не подобається. Але ще менше мені подобається те, що ти влаштував тут. Ти уклав «Якір крові» зі смертною, Вальтазаре. Ти зв'язав свою королівську енергію з людиною, зробивши її головною мішенню для вищих проклять відступників. Ти дав нашому ворогу чітку ціль. Малфас битиме саме сюди, у твоє слабке місце.
Вальтазар застиг, його щелепи стиснулися так сильно, що на вилицях заходили м'язи. Він не опустив погляду перед батьком, але Віка виразно відчула, як через їхній зв'язок прокотилася хвиля гарячої, стримуваної люті.
«Чудово. Тепер він контролюватиме кожен мій крок. Він перетворить замок на військову казарму, а мене — на підзвітного хлопчика», — роздратовано, з гірким присмаком безсилля пролунала думка принца в голові Віки.
Віка затамувала подих. Вона бачила, як важко Вальтазару дається цей контроль, і вперше їй захотілося не підіграти його роздратуванню, а просто збити цей гнітючий пафос. Вона подумки відповіла йому, намагаючись підтримати, хоч і в своїй звичній іронічній манері:
«Не переживай, кубічний принце. Твій батько просто хоче переконатися, що ти не дарма витрачаєш свою королівську кров. Грізні королі теж бувають просто турботливими батьками, навіть якщо виражають це через погрози сокирою. А щодо вечері — я можу приготувати борщ, про який ти так панічно думав на нараді. Нагодуємо Його Величність чимось гарячим, щоб хоч трохи розрядити атмосферу».
Вальтазар на мить заплющив очі від її ментальної зухвалості. Згадка про борщ у момент, коли над ними висів гнів самого Короля Пекла, була настільки абсурдною, що магічний зв'язок виразно передав Віці його коротке, ледь помітне полегшення. Напруга в його плечах злегка спала.
Грізний Король ще раз обвів усіх присутніх суворим, проникливим поглядом, наче бачив їх наскрізь, затримавшись на збентеженій Зорі, яка все ще ховалася за Мортімером, і попрямував до виходу з архіву. Його важкий плащ знову зметнув повітря.
— Чекаю на всіх у Головній залі у визначений час, — холодно кинув правитель, зупинившись біля дверей і не обертаючись. — І без жодних дурних віршів. Я чую цей римований шум навіть через твої ментальні щити, Вальтазаре. Зроби з цим щось.
Двері за Королем Ваалзероном зачинилися з гучним, важким стуком, який ехом прокотився по всьому архівному крилу.
В кімнаті залишилося важке, гнітюче мовчання. Здавалося, ніхто не наважувався зробити навіть вдих, перевіряючи, чи дійсно аура правителя покинула приміщення. Першим тишу порушив Мортімер. Він гучно, полегшено видихнув, опустив плечі й витер долонею холодний піт із чола, остаточно втрачаючи вигляд непохитного воїна.
— Ну і ну... — прошепотів Крош, обережно дістаючи ганчірку з-за спини. — Я думав, він помітить, що я взяв його улюблений моток ниток для нових шкарпеток. У мене ледь серце не зупинилося.
— Твої шкарпетки, Кроше, хвилюють батька найменше, — глухо озвався Вальтазар, повільно повертаючись до Віки. Його фіолетові очі все ще небезпечно блищали. — А от твоя ідея з людською їжею, Вікторіє... Ти справді збираєшся варити цей свій... борщ? Для Короля Ваалзерона? Ти розумієш, що якщо йому не сподобається, ми всі будемо відправлені на дальні кордони чистити копита бойовим кабанам?
Віка лише посміхнулася, схрестивши руки на грудях. Напруга нарешті спала, і до неї повернувся її звичний бойовий запал.
— Повір мені, Валіку. Перед моїм борщем із часником і пампушками не встоїть навіть найсуворіший правитель Пекла. Так що готуйтеся. Велика гра проти Малфаса тепер буде вестися на кухні.
Мортімер тихо хмикнув, Зора нарешті відпустила нещасний фоліант, а Вальтазар лише важко зітхнув, подумки уявляючи ідеальне геометричне коло. Велика гра проти Малфаса переходила на новий, набагато серйозніший і непередбачуваніший рівень.
