Спочатку:
На сторінку книги
Кімната, яку виділили для Віки, була поєднанням готичного собору та антикварної крамниці. Величезне ліжко з балдахіном, важкі оксамитові штори й пил, який здавалося, пам’ятав ще перших демонів.
— Жах, — винесла вердикт Віка, кидаючи порожню пачку з-під паличок на розкішний столик. — Валік, тут можна знімати фільми жахів без декорацій.
— Це — покої для високих гостей! — Вальтазар стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях. — І досить мене так називати! Моє ім’я...
— ...надто довге для щоденного використання, — перебила вона, підходячи до старого слуги, який саме заніс тацю. — О, кава! Ти мій рятівник. Як тебе звати, сонечко?
Слуга, той самий, що «пхікнув» у залі, ледь не впустив тацю.
— Е-е... Грок, пані. Сьомий підрівень обслуговування.
— Грок, — Віка зробила ковток і замружилась від задоволення. — Кава непогана, але забагато гіркоти. Слухай, Гроку, якщо ти завтра додасиш сюди дрібку цукру, чи що ви тут використовуєте для того, щоб зробити солодощі, і зіб’єш вершки з молока тих ваших підземних корів... це буде шедевр. І ось, тримай, — вона простягнула йому паперове кільце від своєї пачки паличок. — Це «браслет удачі» з мого світу. Носи з гордістю.
Грок подивився на шматок картону так, ніби це був орден за відвагу.
— Дякую, пані Вікторіє... Я... я все зроблю. І штори ці переперу, бо вони справді смердять склепом.
Коли за щасливим Гроком зачинилися двері, Вальтазар нарешті відліпився від одвірка. Він підійшов до Віки впритул, знову стаючи тим самим небезпечним принцом.
— Що ти робиш? — тихо запитав він. — Підкуповуєш слуг сміттям? Навіщо тобі це?
— Це не сміття, Вальтазаре, це менеджмент, — вона спокійно поставила чашку. — Тебе тут всі бояться, тому що ти принц, і твої накази виконуються мовчки. А я тут просто людина, хто буде мене слухати? А так, Грок тепер за мене в вогонь піде, бо я перша, хто запитала його ім’я, а не просто наказала витерти пил.
Принц навис над нею, змушуючи Віку трохи відхилитися назад. У звичайній людській подобі він був занадто вродливим, і це починало дратувати її.
— Слухай мене, Вікторіє. Мій батько залишив тебе тут тільки тому, що ти його розважила. Але в цьому світі розум без сили нічого не вартий. Мортіан не пробачить тобі сьогоднішнього свого приниження. Він буває небезпечний, коли його зачепити.
— Він павич, — відмахнулася вона, хоча серце трохи прискорилося від близькості Вальтазара. — Павичі красиво виглядають, але не кусаються.
— Він демон! — Вальтазар раптом подався вперед, і його очі знову блиснули червоним вогником. — І я демон. Досить називати мене «Валіком». Це принизливо. Я — твій єдиний захист тут. Якщо ти не почнеш ставитися до мене з повагою, я дозволю обставинам йти своїм шляхом і тоді ти відчуєш різницю між добром і злом у цьому світі.
Віка подивилася прямо в його розлючені очі.
— Добре, — вона зробила паузу, насолоджуючись моментом. — Якщо ми не наодинці — ти Вальтазар. Принц, жах пекла і так далі. Але якщо ти будеш поводитися як зануда при людях... тобто при демонах... я залишаю за собою право на «Валіка». Домовилися?
Вальтазар загарчав — звук був низьким і вібруючим, який виходив десь глибоко з грудей.
— Ти нестерпна. Ти знаєш це?
— Я — твоя істинна пара, — підморгнула Віка. — Магія не помиляється, пам’ятаєш? Напевно, Безодня вирішила, що тобі пора трохи спуститися на землю.
Він нічого не відповів, просто розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима. Але Віка помітила: перед тим, як зникнути, його хвіст — той самий, з шипами — на мить з'явився і невпевнено сіпнувся.
— Ага, нервуєш, Вальтазарчику, — прошепотіла вона собі під ніс, сідаючи на ліжко. — 1:0 на користь «людинки». А тепер... де тут у них бібліотека? Треба з’ясувати, чи є в цьому світі щось схоже на акумулятор.
